ЖИТТЯ НА МІНАХ

Скільки подій може вмістити одне життя? Навіть якщо воно триває все століття!

Але те, через що пройшов Ілля Григорович Старинов, важко собі уявити навіть у сто років, які він відзначає цими днями. Справа, врешті-решт, не у віці. Справа в подіях, через які довелося пройти. А полковник Старинов пройшов через війну в Іспанії, Фінляндії, Другу світову. А головне — через криваві 30-ті роки, хвилю загального терору, яку не можна осягнути розумом, коли наклеп на друзів і однодумців, зрада ставали чи не єдиною альтернативою ганебної і болісної смерті. Пройшов так, щоб не соромитися тих важких років.

Мені випало першому в українській пресі опублікувати нарис про Іллю Григоровича, десь у роки так званої хрущовської відлиги. Старинов надовго залишався «закритим». Не тільки як військовий інженер, який працював над теорією диверсійної роботи, а й як людина, котра побувала за кордоном, — адже тих, хто добровільно виступив у складі інтербригад проти фашизму Гітлера і Муссоліні, що тільки-но зароджувався, згодом зарахували до лав «ворогів народу» і якщо й не стратили, то репресували... Адже, як глибокодумно заявив колишній нарком Єжов, що залишив по собі недобру пам’ять, добровольці-то боролися з фашистами, але чиї розпорядження виконували? Ворогів — Берзіна, Якіра, Уборевича та інших. Справді, пікантна ситуація...

Тоді, на початку 60-х, Старинов був порівняно молодий, цілеспрямований, енергійний, але тягар прожитого — не прожитих років, а випробувань, відчувався, робив його ніби старшим, вагомішим. Важко навіть передати, як приємно я був здивований, навіть вражений, отримавши з Москви після опублікування нарису в нашій міській газеті видану полковником книгу «Мины ждут своего часа», із теплим написом. У цьому був весь Старинов — він ніколи ні про що не забував.

Довгі десятиліття я не мав про Іллю Григоровича ніяких звісток і приємно здивувався, почувши по телебаченню, що полковник відзначає цими днями свій столітній ювілей, дає для преси інтерв’ю, повний енергії... Захотілося ще разом перегорнути подаровану мені колись книгу.

Селянський хлопчак, син обхідника колії, Ілля став військовим інженером, присвятивши своє життя підривній справі. З «ворогами народу» Тухачевським, Якіром та іншими зміцнював західний кордон країни, готувався, на випадок ворожого нападу, тримати її на замку, забувши, щоправда, про головну сталінську військову доктрину — бити ворога на його території, за що й поплатився. Проте встиг допомогти республіканцям Іспанії, зробив чимало корисного в, нехай і несправедливій, війні з Фінляндією ( чи не багато було в історії праведних війн?)

У полковника Старинова зовсім не войовничий характер. Просто він переконаний, що бувають часи, коли кожна порядна людина зобов’язана стати на захист людських прав і справедливості, щоб не втратити повагу до себе. Це почуття спонукало поїхати добровольцем до Іспанії, це почуття примушувало шукати найефективніших шляхів знищення ворога в роки Великої Вітчизняної війни.

Полковник Старинов став автором мін, керованих по радіо. Саме цією грізною зброєю 1941 року підірвали резиденцію фашистського військового коменданта в Харкові. З допомогою радіомін партизани пустили під укіс сотні ешелонів із ворожою силою і технікою в найвідповідальніші періоди минулої війни.

Він не мстився за бойових побратимів, які потрапили до чорного сталінського списку. Як міг, намагався їх захистити, відчуваючи, фактично, все життя під собою мінне поле. Але не зламався. І в цьому, мабуть, головний життєвий подвиг полковника Старинова.