ЖИТТЯ І ПРОРОЦТВА «МОРЯКА В СІДЛІ» ШТРИХИ ДО ЮВІЛЕЙНОГО ПОРТРЕТА ДЖЕКА ЛОНДОНА

Доля знайшла його в самій гущі народу, понад те — на самісінькому соціальному дні, і нагородила біографією, якої не мав жоден літератор світу.

Комплексуючий безбатченко, прийомний син, затюканий бідака, жадний на шмат хліба, 13-річний чорнороб консервної фабрики з 80-годинним робочим тижнем, рознощик газет, розвізник льоду, прислужник кегельбану, «устричний пірат», «рибацький патруль», 15-річний матрос-стерновий, робітник джутової фабрики, кочегар на електростанції, завсідник припортових притонів, п’яничка, що мало не втопився після чергового чаркування, забіяка з забіяк із сонячною щербатою усмішкою (два передніх зуби посіяв у черговій «розбірці»), учасник масового походу безробітних на Вашингтон, в’язень, скутий наручниками разом з довготелесим негром-бродягою, золотошукач, покликаний трубним гласом півночі, затійник кругосвітних подорожей і, протягом всього шістнадцяти наступних років, — автор 50 книг та безлічі газетних і журнальних публікацій, найзнаменитіший і найбільш високооплачуваний письменник у світі на початку минулого століття, окраса літературних салонів і політичних «тусовок», активний діяч соціалістичної партії Америки, від якої висувався кандидатом у мери Окленда і навіть на пост президента США...

Доля і власна воля, віра в свій талант і нелюдське працелюбство піднесли його до вершин слави, відгомін якої сягає наших днів: 12 січня минуло 125 років з дня народження великого американського письменника.

Маючи природжений дар оповідача, Джек Лондон здійснив гігантську самоосвітню роботу (через нестатки змушений був залишити університет, до якого підготувався екстерном). Після виснажливої праці він при нічнику проштудіював сотні книг, вів велетенські конспекти-гросбухи, влаштував картотеку, скрупульозно аналізував літературні твори; аби виробити плавний стиль, співучий звуковий ряд, переписував сотні віршів. Згодом Д.Лондон став власником прекрасної бібліотеки, яка постійно поповнювалася сотнями книг, брошур, газет і журналів.

Рідко дозволяв собі більше п’яти годин сну і вже о шостій ранку сідав за письмовий стіл, аби виконати обов’язкову денну норму — тисячу слів. На письменника він «вивчив» себе сам!

Його духовними батьками були Спенсер, Дарвін, Маркс і Ніцше (це строкате коло викликало певну плутанину в соціально-політичних поглядах письменника). Грунтовно проштудіював праці Бабефа, Сен-Сімона, Фур’є і Прудона. Роздобув, і, прочитавши, був у захопленні від «Маніфесту комуністичної партії». Глибоко аналізував статистичні видання, публікації з найновітніших проблем філософії, теології, економіки, природознавства, юриспруденції. Тож закономірно, що світила з різних галузей знань, зазнайомившись з Д.Лондоном, доходили висновку, що такого багатого інтелекту їм не доводилось зустрічати.

Своїми літературними вчителями вважав Кіплінга і Стівенсона. Його самого згодом назвуть батьком американської пролетарської літератури. «Він виведе літературу з великосвітського салону... на кухню — там вона, можливо, і буде інколи попахувати, зате принаймні життям», — писав про Д. Лондона неперевершений майстер біографічного жанру Ірвін Стоун, палкий шанувальник письменника і автор найкращої книги про нього.

З Джеком Лондоном народився новий напрям в американській літературі, який можна окреслити словосполученням «романтичний реалізм», а його повісті і романи «Поклик предків», «Морський вовк», «Мартін Іден», «Залізна п’ята», «Місячна Долина», «Міжзоряний блукач» та ще сотня блискучих оповідань на додачу прикрасили вічнозелений сад світового письменства. Своє творче кредо Д.Лондон визначав так: «Не розповідайте читачеві. Ні в якому разі. Нізащо... Читачеві не потрібні ваші дисертації.., ваші спостереження, ваші знання як такі, ваші думки і ваші ідеї — ні, вкладіть все своє в розповіді героїв, в історії, а самі станьте збоку».

Звичайно, сьогодні Д.Лондон не прочитується, як ще донедавна, на одному романтично-піднесеному подиху — жорстокий час вніс свої прагматичні корективи в нашу духовність, спричинивши відчутне розрідження морального поля, аури добра, доброзичливості, співчуття, зрештою, благородства. І Д.Лондона починаємо судити не з відстані серця, а з відстані розуму...

Скажімо, заводити сьогодні розмову про жорстокий звинувачувальний акт-присуд капіталізму — роман «Залізна п’ята» — щонайменше політичний моветон: адже саме «розбудовою» капіталістичного ладу зайняте наше суспільство. Та сучасне прочитання цього твору могло б убезпечити нас від повторення помилок минулого. Зацитую або подам у викладі лише кілька місць з роману, який засуджує епоху промислового рабства, клан т.з. олігархів (популярне сьогодні слівце!), бездумних і бездушних визискувачів, які сповідують лише одну релігію — релігію золотого тільця.

«У ті часи (автор розглядає події з багатовікової відстані. — В.Б.) тисячі торгівців-напівжебраків ходили від будинку до будинку, пропонуючи свій товар... У сфері розподілу спостерігалася та ж безсистемність і хаотичність, яка характеризувала весь суспільний лад в цілому». …Крадіж був у ті часи повальним явищем. Кожен намагався вкрасти в іншого. Багаті й сильні крали на законній підставі або так чи інакше узаконювали своє злодійство, бідняки крали, не- зважаючи на закон. Щоб уберегти майно від злодіїв, доводилося наймати сторожів, і багато людей було зайнято тим, що стерегло чуже добро».

«Патентовані засоби були патентованим шарлатанством. Це був такий же грубий обман довір-ливого споживача, як і амулети чи індульгенції середніх віків, з тією лише різницею, що патентовані засоби коштували дорожче і завдавали більше шкоди».

«Зараз і уявити собі важко, що ... переважна більшість народу вперто вірила, нібито опускаючи в урни виборчі бюлетені, вона править країною. В дійсності країною правили боси з допомогою своїх політичних машин».

Олігархія утримує на щедрих хлібах т.зв. лобістські шайки — «організації, мета яких — підкуп, розбещення і шантаж депутатів, законодавців та інших так званих народних представників. Олігархи «призначають і зміщують сенаторів, депутатів та губернаторів і, як диктатори, визначають усю урядову політику».

Головний закон олігархів: «Тут пани — ми: світ — наш, нашим і залишиться. Що ж до тих, хто трудиться, — то їх місце в багнюці; так було від віку, так тому й бути».

Тож чи не краще прочитати Лондона, пам’ятаючи, що історія не завжди повторюється як фарс, а частіше — як трагедія!

Джек Лондон, виступаючи на одному з мітингів, пророкував загибель капіталізму до 2000 року. Не збулося... Для нас це означає тільки одне — вибудовуючи нову державу, зважити на уроки історії, не допустити розгулу «дикого капіталізму», перемелювання мільйонів долей у пащі Молоха наживи.

Не стане трагічною реальністю, сподіваємось, й інше передбачення письменника, висловлене в повісті «Червона чума», де йдеться про загибель людської цивілізації у 2013 році від страшної, апокаліптичної епідемії. Хоч зловісна примара СНІДу і не дає підстав для самозаспокоєння...

... Джек Лондон залишив по собі чорнові нотатки незавершеної автобіографії, названої «Моряк у сідлі». Він таки справді був неупокореним морським вовком, що промчав земними овидами відчайдушним вершником-життєлюбом, навдивовижу чистою і світлою особистістю.

Він був просто красивою людиною. Один з його побратимів-золотошукачів згадував: «І що ж це був за прегарний екземпляр людської породи! Мав чисте, сповнене радості, ніжне, незлобиве серце — серце юнака, але без тіні властивого юності егоїзму. Мав обличчя художника і мрійника, окреслене сильними штрихами, що свідчили про силу волі і безмежну енергію... Він дивився на життя з непохитною впевненістю, залишаючись спокійним і незворушним перед лицем смерті».

Пішов Д. Лондон з життя у 40 років. Хто знає, які ще не зреалізовані плани і задуми забрав він з собою у небуття...

Однак у нашій уяві великий майстер слова, неупокорений моряк і досі — в сідлі.