Життя, окрилене національною ідеєю

У нашому мінливому світі не часто зустрінеш людей, які присвятили своє життя ідеї — ідеї відродження незалежності України. Мені пощастило працювати з такою людиною, яка майже все життя перебуваючи під пильним оком КДБ, пройшовши безліч випробувань, тюрми і заслання, зневагу радянської влади до його родини, не втратила своєї шляхетності, душевної чистоти і правдивості. Найбільшою цінністю для Михайла Гориня є Українська держава. За його словами, як це не дивно, політично дозрів він ще у дитячому віці, і щасливий, що, хоча й на сьомому десятку, йому все ж поталанило побачити суверенну Україну. Маючи повне право на заслужений відпочинок, Михайло Горинь усі роки незалежності працює над її розбудовою, останні три — як голова Української всесвітньої координаційної ради. «Не можна зараз відпочивати, ще багато треба зробити, щоб громадяни України відчули себе державницьким народом, навчилися поважати і захищати себе і свою державу», — каже Михайло Горинь.

— Пане Михайле, чи має, на вашу думку, сучасна Україна загальнонаціональну ідею? Що взагалі для вас ідея?

— Проблема інтелектуального оформлення національної ідеї — справа не короткого часу. А процес її усвідомлення народом, нацією — взагалі досить тривалий. Якби ви запитали мене, що таке національна ідея, то я б дав свою дефініцію. Можливо, вона відрізнятиметься від тієї, яку вам уже доводилося чути. Я вважаю, що національна ідея — мета, яку ставить перед собою нація і до якої хоче прийти. Якщо говорити про мету і процес становлення нації, то я сказав би, що поняття «національна ідея» — поняття динамічне. Воно формується століттями і, власне, йде в парі з боротьбою за українську незалежну державу.

Скажімо, національна ідея в часи Богдана Хмельницького. Козаки поставили перед собою мету здобути свободу. Поняття «свобода» є одним із найважливіших, які, власне, побутували в наших теоретичних дослідженнях і поезії. Для Шевченка свобода — це найдостойніше поняття. То якщо говорити про національну ідею часів Хмельниччини, вона не була чітко оформлена. Бо, з одного боку, в документах Богдана Хмельницького говориться про руський народ, з другого — про український. На мою думку, ХVІІ століття було характерне тим, що Богдан Хмельницький підняв ідею боротьби проти поневолювачів (не до кінця оформлену національну ідею). Олексій Михайлович, московський цар, починає освоювати українські землі і ставити свої полки на території України. Хмельницький збагнув, що він зробив щось не так, і почав шукати інших союзників, тому й звернувся до шведів. Цей поворот потім матиме свій напрям в історії. Але Богдану не вдалося організувати тісного союзу зі шведами, аби стримувати тиск московського царя, який союз 1654 року сприйняв як анексію. Однак національна ідея зріла. Якщо ми поглянемо, що робилося через 30—40 років, коли з’явився інший, дуже талановитий, вождь — Іван Мазепа, то вже видно, що він тоді чіткіше поставив проблему національної ідеї: вирішив утворити українську державу і об’єднатися зі шведами.

А ще до того Іван Виговський поставив питання про бажаний союз із Литвою та Польщею й утворення руського князівства. Я про це згадую, щоб показати, як поступово зріла українська національна ідея. В Шевченка вона вже чітко виражена. А якщо перегорнемо ще кілька десятиріч, до Франка, то його поема «Мойсей» чітко ставить національну ідею як центральну ідею українського світогляду. У вступі до «Мойсея» читаємо:

Та прийде час,
і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ,
впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем
гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Власне, це повна програма розбудови української незалежної держави. Іван Франко зробив ще один крок у цьому напрямі. Я вважаю, що теоретичне обґрунтування цього цікавого терміна зробили Липинський і Донцов. Таким чином, якби ви мене сьогодні запитали, що таке українська національна ідея, я б сказав — утвердження української незалежної держави.

Оскільки національна ідея — результат історичного розвитку народу, то національна ідея і формування нації дуже тісно взаємопов’язані. Власне, утвердження ідеї є утвердженням національної самосвідомості, коли ми себе усвідомлюємо як нація. Отак я розумію це кардинальне поняття. Пригадуєте, як один з італійських борців за свободу, Гарібальді, сказав: «Ми здобули свободу Італії, а тепер маємо побудувати націю»? Я вважаю, що нині основна мета України й українського народу — будувати українську націю.

— Відомо, що держава вважається демократичнішою, коли вона має громадянське суспільство. Які перспективи в українського суспільства стати громадянським?

— Якщо говорити про громадянське суспільство, то воно насамперед має бути демократичним. І водночас таким, у якому частина державних повноважень передається громаді. Державний інститут, скажімо, Кабінет міністрів або президентська адміністрація, делегує частину своїх повноважень громадським структурам і таким чином звільняє себе від додаткових труднощів, демократизує суспільство і привчає його управляти державою. Активізує українську націю, чи українських громадян.

Це вже процес, який частково почався, бо у громадських організацій уже сьогодні є деякі вагомі повноваження. Скажімо, УВКР виконує цілий ряд державних функцій із консолідації світового українства. Тобто відбулася передача частини державних повноважень громадській організації. Але не все так просто. Є люди, які й сьогодні хотіли б повернути колесо історії назад. До мене доходять чутки про те, що найближчим часом, коли проходитиме ІV Всесвітній форум українців, повноваження УВКР передадуть певному державному інституту, скажімо, Державному комітету у справах національностей і міграції. Тобто світоглядний підхід деяких керівників, я б сказав, ще добре заангажований учорашнім днем. Це я навів як приклад. Сподіваюся, що у державних структурах є дуже багато людей, які добре розуміють: без активізації громад утворити міцну демократичну українську державу практично неможливо. Майбутнє української демократичної держави — це майбутнє українського громадянського суспільства.

— Ви — голова міжнародної громадської організації, яка повинна сприяти становленню громадянського суспільства. Що вдалося зробити за роки існування УВКР?

— Нове керівництво УВКР прийшло до влади на початку третього тисячоліття. Перед нами стояла проблема: на що спрямувати енергію людей, котрі хочуть долучитися до розбудови громадянського суспільства. І ми дійшли висновку, що УВКР має бути дуже важливим фактором розбудови української держави. У нашому статуті так і записано: «…залучити українські громади, які знаходяться далеко за межами України, до утвердження української держави». Але координувати діяльність можна з тими людьми, яких знаєш, погляди яких на майбутнє України та української держави збігаються з твоїми. Отже, найважливішим фактором у збереженні світового українства нині є вивчення стану українських громад Російської Федерації.

Ми добре обізнані з українськими громадами США, Канади. Там відбувалися дуже важливі для українського народу, для нашої нації події і процеси. Українська еміграція, яка виїхала за кордон після Другої світової війни, утворила цілу низку науково-дослідних інститутів, почала видавати енциклопедію українознавства, розбудовувати релігійні структури, наукове середовище, приміром Інститут українознавства в Гарварді. Це був величезний спалах української ідеї за межами України. Власне, за рахунок того, що так дієво працювали там українські громади, ми сьогодні продовжуємо цей процес. Не випали з історії українства ті півстоліття, коли ми були під п’ятою Московської імперії і не могли говорити на повний голос про те, що ми українці і чого хоче Україна. Це дається взнаки досі.

Протягом останніх двох років ми вивчили життя українських громад Мурманська, Карелії, Татарстану, Далекого Сходу (від Владивостока до Камчатки), прикордоння Росії (від Бєлгорода до Кубані), Москви. Більшість із них не мають змоги (а інколи бояться) користуватися елементарними, визнаними в усьому світі правами національних меншин. В Російській Федерації, де українці займають третю сходинку за кількістю населення, немає жодної державної української школи. Якщо вони й існують, то як недільні і за рахунок громад. Як виняток, за муніципальні кошти вивчається українська мова в Башкортостані. Така ж ситуація зі ЗМІ. Це тема окремої розмови. Ми плануємо продовжити ознайомлення з життям українців Росії, а також Середньої Азії та Закавказзя. Всі дослідження і результати поїздок УВКР намагається донести до української громадськості і державних органів. Для цього ми широко використовуємо вітчизняні й закордонні ЗМІ, а також «Вісник УВКР», радіопередачу ради «Ми — українці» тощо. Прес-службі допомагають журналісти відомих телеканалів та газет, які беруть участь у наших поїздках. Крім того, УВКР провела в Україні низку «круглих столів» з актуальних для закордонного українства питань, міжнародних конференцій, учнівських конкурсів на знання діаспори, видала ряд книжок тощо.

— Через рік відбудеться ІV Всесвітній форум українців — найвищий керівний орган УВКР. Чи відрізнятиметься він від першого форуму?

— Питання складне й цікаве. Перший форум 1992 року був форумом ейфорії і великих надій. Люди, які півстоліття тому опинилися поза межами України, нарешті приїхали на українську землю. Вони відчули, що нарешті ми разом і робитимемо спільну справу розбудови української держави. Той настрій дуже вплинув на відносини України і діаспори, яка на той час матеріально допомагала молодій державі, представляла її інтереси у країнах свого проживання. Заслуга діаспори у розбудові української держави сьогодні, можливо, ще до кінця не усвідомлена.

Якщо говорити про ІV Всесвітній форум українців, то, безперечно, ейфорія навряд чи буде, оскільки це вже перетворилося в традицію, та й держава стає звичним поняттям. Гадаю, одним із ключових питань буде розмежування повноважень між двома міжнародними громадськими організаціями — УВКР та СКУ, які мають подібні назви й ідентичні цілі, і в зв’язку з цим між ними час від часу виникають непорозуміння.

Світовий конгрес вільних українців створено в 1967 році в Нью-Йорку. Нині ця організація об’єднує понад сто українських громадських організацій у 25 країнах. Після проголошення незалежності України СКУ вилучив зі своєї назви слово «вільних», оскільки держава вже стала суверенною. З розвалом СРСР українська діаспора збільшилася на 12 мільйонів. Та й в незалежній Україні з’явилася велика кількість громадських організацій. Саме тоді виникла необхідність загального для всього світового українства координаційного органу. Делегати І Всесвітнього форуму українців створили міжнародну організацію —УКВР. Її засновниками стали близько 250 організацій з України і з-за кордону, які були учасниками форуму. Нині рада об’єднує сотні громадських організацій, у тому числі й СКУ. Президент СКУ Аскольд Лозинський є заступником голови УВКР. Рада розширює свої структури за рахунок впливу на різні громади. СКУ також вирушив у мандрівку до Європи і там створює свої осередки.

Як бути? Недавно до мене прийшли матеріали, які готувалися СКУ, а саме звернення до МЗС України, у якому йшлося про те, що СКУ хотіло б утворити свою організацію у Києві. Не знаю, чи то не особливість української ментальності? Є щось фаталістичне у світогляді українців. Пригадайте, як розкололася на два крила міцна, могутня ОУН. Я вважаю, що наступний форум українців матиме дуже важливе завдання: домогтися тісної співпраці, взаєморозуміння і поділу функцій між цими двома міжнародними організаціями.

— СКУ ж хотів саморозпуститися ще після першого форуму?

— Так, ця думка прозвучала в інтерв’ю одного з представників Ску. Але історію роблять не тільки організації, а й лідери. І коли з’явився енергійний лідер, він почав діяти трохи інакше, ніж його попередники. Оскільки на Американському континенті українська молодь стала переважно англомовною, він вирішив створювати нові українські структури під егідою СКУ із заробітчан, які масово хлинули в Європу. Чи буде в нас достатньо розважливості і патріотизму для того, аби ці дві міжнародні українські організації не марнували час на взаємне поборювання, а разом стали в один ряд і робили одну велику справу консолідації світового українства? Можливо, це романтика, але прагнути цього треба. СКУ формально є членом УВКР, і ми сподіваємося на тісну співпрацю.

— За часи незалежності три історичні хвилі еміграції поповнилися ще й четвертою, економічною. На вашу думку, на чому повинна акцентувати свою увагу Україна в роботі з діаспорою, зокрема й представниками останньої хвилі еміграції?

— Мати велику діаспору — це мати великий загін українських патріотів, які дивляться на Україну й намагаються їй усіляко допомогти. Наші державні структури мало працюють над координацією діяльності громадських організацій. Гадаю, що їхнє завдання — вивчати українську діаспору, допомагати їй зберегти етнічне обличчя. Маючи майже в кожній країні українські громади, наша держава міцніше б стояла на ногах і завжди мала б підтримку. Через пресу, радіо, телебачення, через офіційні звернення до парламентів та урядів, проводячи власні заходи, наші громади за кордоном домагалися б вирішення певних проблем, які стосуються України. В цьому плані ми повинні зробити все можливе, аби держава вважала своїм завданням вивчення цих громад і допомогу їм, а українці за кордоном, зі свого боку, — утверджували б авторитет України в тих країнах, де вони знаходяться. Інші країни це роблять.

— Але наших заробітчан ще не можна назвати діаспорою, за кордоном вони переважно перебувають нелегально.

— Я не вважаю їх діаспорою, то є тимчасові заробітчани. Скажімо, в Португалії їх легалізують. Важке життя в Україні кинуло мільйони людей поза межі української держави. Але я певен, коли через два-три роки в Україні нормалізується ситуація, більшість їх повернеться на батьківщину. І нині дуже важливо, щоб заробітчани долучилися до тих громад, які організовуються на місцях їхнього проживання. Нині на збори таких організацій приходить в середньому 50 чоловік, але ж українців у країні може бути сотні тисяч. Тобто потреба у спілкуванні, громадська активність — мінімальні.

Ми проїхали по Далекому Сходу, там українці живуть понад століття, але ситуація така сама. В масі своїй українці залишаються пасивними. Наше завдання полягає в тому, щоб активних людей в українських громадах було якнайбільше. Щоб вони утверджували наші ідеали, народне мистецтво, жили повноцінним життям, а не тільки заробляли на кусень хліба.

— Пане Михайле, у правознавців є таке поняття «взаємовідповідальність держави і особи». Якщо цього немає, то державу не можна вважати правовою. Можливо, національна свідомість польської, єврейської чи німецької діаспор вищі через те, що вони бачать: їхні держави більше про них дбають, ніж українська про свою?

— Справді, в Україні ми відчуваємо велику увагу російських державних інститутів до росіян, які опинилися поза межами Росії. Приїжджає Путін — зустрічається з ними, прем’єр-міністр також. Це показово. І не тільки. Нам відомо, що вони мають і фінансову підтримку. Ми — молода держава. Я сподіваюся, що з часом, коли станемо на ноги впевненіше й подорослішаємо як держава, ми звернемося до цього досвіду. Мусимо піклуватися про українську діаспору, бо вона є важливим фактором зміцнення і утвердження української держави. УВКР в цьому плані є взірцем для українських державних інститутів.

Коли у нас була перша зустріч із головою Державного комітету у справах національностей і міграції Геннадієм Москалем, я запропонував для спільної роботи утворити громадсько-державну координаційну раду із представників державних структур (міністерств закордонних справ, освіти та науки, культури і мистецтв) та УВКР. А саме — спільно проводити поїздки-вивчення українських громад, популяризувати українські громади в Україні та Україну в межах тих громад. Таким чином збивати до купи те, про що ми вже говоримо, але воно ще не має під собою твердого ґрунту, — світове українство. Ідея спільної з державними органами роботи і впливу на українські громади поза межами української держави поки що не реалізована, але її треба підтримувати.

— Перепрошую, але ви не відповіли, що для вас є ідея. Вас часто називають ідеалістом...

— Ви мене поставили в таку ситуацію, коли я змушений говорити щось таке, ніби сам себе пропагую. Я дуже швидко політично дозрів. Коли мав 6 років, у нас відбувалися різні засідання українських селян. Сиділи, вечеряли і дискутували: як-то буде добре, коли Україна стане незалежною державою. Я слухав, ліз на горище, лягав на сіно і мріяв про те. Для мене Україна була найбільшою цінністю вже у ті роки. І тому я завжди кажу, що став свідомим ще в 1936—1937 рр. Моя свідомість була схожа на котел, до якого додавалися окремі факти, а ось погляди на життя не змінювалися. Для мене ідея української держави була головною, ідея незалежності, боротьби проти традиційних ворогів українського народу — чітко визначеними. Отже, ідейні переконання для мене були дуже важливими і в шкільні роки, і в 60-х, коли почався процес національного відродження, і в незалежних 90-х. Українська незалежна держава для мене навіть сьогодні важить більше, ніж мої особисті статки. Попри всі негаразди зі здоров’ям, я відчуваю себе щасливою людиною. Весь мій життєвий шлях пройшов так, як хотів. І я б не замислюючись його повторив.