ЦЕНТР СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА

У серпні 1992 року у Києві з ініціативи світової української громадськості відбувся І Всесвітній форум українців. Одне із найважливіших його рішень — ухвала про створення в Україні громадського координуючого органу, спрямованого на консолідацію світового українства, об’єднання його навколо ідеї розбудови самостійної і незалежної держави та утвердження українства у новітньому світовому просторі. Таким органом стала міжнародна громадська організація Українська всесвітня координаційна рада (УВКР). 24 січня 1993 року було проведено установчі збори, а 3 травня того ж самого року організацію зареєстровано Міністерством юстиції України. Отож 2003 рік — рік 10-річчя УВКР. І хоча це громадське об’єднання ще не вийшло з підліткового віку, йому вже чимало вдалося зробити у справі утвердження інтересів України та українства у світі. Але чи можлива ефективна і стабільна діяльність на міжнародній арені, якщо політичні структури і державна влада досі не напрацювали стратегічної концепції роботи із закордонним українством?

Сьогодні УВКР об’єднує понад 400 українських громадських організацій — і з самої України, і закордонних. Щороку до неї вступають десятки нових громадських об’єднань українців усього світу. Тому є всі підстави вважати, що УВКР — одне з найбільших недержавних формоутворень, своєрідний громадянський парламент світового українства, якому під силу позитивне розв’язання багатьох проблем, пов’язаних із життям українського соціуму.

З часу заснування Українську всесвітню координаційну раду очолював відомий поет, нині депутат Верховної Ради України Іван Драч. На ІІІ Всесвітньому форумі українців, що відбувся у серпні 2001 року, головою УВКР було обрано відомого громадського та політичного діяча Михайла Гориня.

Фактично до 2002 року УВКР діяла у тісній співпраці з Товариством зв’язків з українцями за кордоном «Україна—Світ», яке виділило для неї маленьку кімнатку. Торік секретаріат координаційної ради нарешті отримав окреме приміщення у центрі Києва по вул. Горького. Відтоді її робота активізувалася. Протягом року вивчено життя і проблеми українських громад Берестейщини (Білорусь), Молдови, Росії, Югославії, Болгарії, країн Балтії, Швеції, Польщі тощо. Члени секретаріату з офіційною державною делегацією відвідали Тюмень, де відбулися зустрічі з українцями Сибіру. Але, на жаль, такі запрошення влади поодинокі. Всі поїздки до громад українського зарубіжжя та інші акції секретаріат УВКР організовує самотужки, а коштують вони чимало.

У 2002 році вперше за всі роки існування рішенням Верховної Ради України уряд надав УВКР 600 тисяч гривень державної фінансової допомоги. Порівняно з іншими державами (Словаччина спрямовує на роботу з діаспорою 1 млн.дол.) — це мізерна сума, якщо врахувати чисельність українців, що проживають поза межами України.

Координаційна рада виступила співорганізатором і взяла активну участь у різноманітних заходах, зокрема в міжнародному семінарі з питань програми розвитку культурного партнерства державних закладів культури з недержавними організаціями у контексті «Культура етносів України та української діаспори як складова української культури», ІІІ Конгресі українців Росії (Москва), у Європейській конференції СФУЖО, що відбулася в Таллінні, традиційному фестивалі «Лемківська ватра» (Польща), етнофорумі Єврорегіону «Буг», IV Міжнародному фестивалі телерадіопрограм для нацменшин «Мій рідний край», який проходив в Ужгороді. Найкращі україномовні передачі зі Словаччини та Румунії отримали від УВКР нові українські енциклопедії, які допоможуть журналістам з діаспори.

Найрезонанснішими акціями, організатором яких була УВКР, можна вважати перший і другий етапи українського європоходу «Консолідація-2002».

Перший етап — міжнародний єврокараван українських журналістів «Разом у Європі» — відбувся у травні 2002 року. Його маршрут пролягав теренами дев’яти країн — від Балтійського до Чорного моря. Учасники цього двотижневого походу вивчали життя українців країн Центральної Європи, провели низку офіційних зустрічей на вищому рівні, на яких обговорювалися проблеми національних меншин країн, що невдовзі увійдуть до Євросоюзу. Під дипломатичним натиском учасників європоходу широко відчинялися навіть ті двері, у які представникам українських громад зазвичай було важко достукатися. Цю акцію докладно висвітлювали вітчизняні та закордонні ЗМІ. За підсумками єврокаравану опубліковано книгу. Під час поїздки було знято документальний фільм «Разом у Європі» (автор Віктор Чернишук, режисер Ромена Ражинскайте — обоє з Литви), який транслювався у декількох країнах Східної Європи.

Другий етап європоходу УВКР відбувся у другій половині грудня 2002 р. Цього разу маршрут проліг автохтонними українськими землями Росії — Білгородщина, Курщина, Вороніжчина, Ростовщина та Кубань. Крім дослідження стану тутешнього українського населення, експедиція ставила собі за мету аналіз перебігу та результатів Року України в Росії. Проїхавши чотири тисячі кілометрів, учасники делегації, до якої входили відомі журналісти, вчені, представники влади та громадських організацій, були вражені жахливим становищем самосвідомості українських громад на українських етнічних землях, низьким рівнем, а то й узагалі незабезпеченістю їхніх культурно-етнічних потреб. За результатами поїздки УВКР ухвалила рішення звернутися із заявою до президентів України та Росії, центральних органів влади про допомогу українцям російсько-українського прикордоння у справі збереження етнічної ідентичності, розвитку їхніх культурних, освітніх та наукових надбань.

УВКР бере участь у міжнародних форумах, конференціях та акціях, сама організовує й проводить різноманітні заходи з обміну досвідом, надання допомоги, налагодження та підтримання тісних зв’язків у світі між українськими вченими, фахівцями в усіх сферах суспільного життя. Зокрема напередодні 11-ї річниці незалежності України і 10-ї річниці І Всесвітнього форуму українців у Будинку Центральної ради пройшов «круглий стіл» на тему «Незалежність України: геополітичні реалії і українська діаспора».

Нині УВКР має свій веб-сайт, де, крім інформації про діяльність секретаріату та організацій —членів УВКР, українці світу й інші зацікавлені особи можуть знайти діючу електронну версію «Вісника УВКР». На адресу УВКР представники українських громад надсилають сотні новин із життя української діаспори, прес-служба координаційної ради регулярно розміщує їх на шпальтах українських газет.

Майже щодня до секретаріату УВКР приїжджають гості з діаспори. Вони звертаються не лише з проханнями щодо налагодження співпраці з координаційною радою та іншими українськими організаціями, а й з іншими проблемами: вступ закордонних українців до українських вузів, придбання навчальної та методичної літератури, народних костюмів чи музичних інструментів тощо. Наприклад, на прохання керівників українських громад Придністров’я було зорганізовано безплатне підвищення кваліфікації в Україні лікарів тамтешніх.

Українська всесвітня координаційна рада для виконання своїх програмних завдань намагається налагодити співпрацю з вищими та регіональними органами влади. Торік Михайло Горинь неодноразово зустрічався з головою Верховної Ради, прем’єр-міністром, керівниками Київської держадміністрації, міністрами та головами держкомітетів. Під час цих зустрічей підкреслювалося, що для консолідації світового українства необхідна державна концепція роботи із закордонним українством, а також відповідні громадські та громадсько-державні інституції та структури, які могли б розгортати масштабну й украй потрібну для України діяльність.

Керівництво УВКР переконане, що без широкого залучення діаспорної молоді до навчання у вищих школах України, участі в загальноукраїнському русі протистояти асиміляційним процесам у діаспорі буде нелегко. Українські діаспорні організації — це сотні додаткових громадських посольств, які можуть представляти і відстоювати інтереси України за кордоном. Але наша влада недооцінює важливості цього питання. Самостійно вона неспроможна займатися проблемами багатомільйонної української діаспори. З іншого боку, вона сьогодні не готова звернути увагу на громадські організації, які подвижницьки здійснюють цю роботу. Хоча й прийнята чергова Національна програма «Закордонне українство на період до 2005 року», втілити її в життя неможливо не тільки через нестачу ресурсів, а й через відсутність технології та організаційних засобів реалізації. Для порівняння — Росія нині має 50 співробітників у адміністрації президента, які займаються російською діаспорою, 32 — у Міністерстві закордонних справ. До того ж над цими питаннями працюють ще 60 осіб з громадської організації «Росзарубежцентр», якою керує перша жінка-космонавт Валентина Терешкова. Ця організація має за кордоном Росії 42 регіональних центри і 17 представництв. А наша державна влада має 12—15 чиновників (у міністерствах закордонних справ, культури, освіти та науки, Державному комітеті у справах національностей та міграції), які, крім того, ще й не координують своєї діяльності.

Під час зустрічей з представниками українських громад у Києві та за кордоном часто можна почути, що вони не знають, до кого звертатися в Україні для розв’язання проблем чи для реалізації цікавих ідей. А якщо ж досягається певна домовленість про співпрацю, українська сторона часто не виконує своїх зобов’язань. Закордонні українці цілком законно хочуть почуватися не гірше, ніж представники інших національних меншин у тій чи тій країні. Насамперед вони прагнуть якнайшвидшого ухвалення закону України «Про закордонних українців», постійної співпраці в галузях освіти та культури, сталого інформаційного зв’язку. Комплексне вирішення цих питань може пригальмувати асиміляцію діаспори. Є й інші не менш важливі прохання: щоб високопосадовці, відвідуючи ту чи ту країну, вважали за обов’язок зустрічатися з українськими громадами (президент Польщі, наприклад, вважає це правилом хорошого тону); щоб на митницях спростили процедуру проходження кордону, скасували заповнення декларацій (що зробив весь демократичний світ) і не зустрічали російською мовою.

Секретаріат УВКР підготував десятки листів до органів влади: про надання не сотням, а тисячам бажаючих представників українських громад з-за кордону можливості навчатися у вузах України, забезпечення наших шкіл в інших країнах українськими підручниками та періодичною літературою, організацію телепрограми про діаспору тощо.

На одному з «круглих столів» УВКР голова Конгресу громадянського суспільства України Борис Кожин зазначив, що українська діаспора є складовою нашої держави. Тому Україна повинна допомагати нашим громадам, які щосили намагаються зберегти етнічну ідентичність за кордоном. Оскільки координація діяльності громадських організацій діаспори може здійснюватися лише з центру світового українства — суверенної і незалежної України, держава має підкріплювати цю ідею реальними справами, а УВКР — стати справжнім виконавчим органом громадського впровадження національної ідеї за кордоном.