Жити і пам’ятати

Далі й далі відходять події наймасштабнішої війни в історії людства — Другої світової. Для історії 65 років не такий уже й великий строк, а для людини — ціле життя, адже 65 — це середня тривалість життя чоловіків в Україні. Ветеранів залишається чимдалі менше, багато чого стирається в їхній пам’яті — причина того вік.

Наскільки це можливо, у пам’яті їхніх дітей і онуків зберігаються події, пов’язані з війною і близькими людьми на війні. З віком і ми ставимося до всього інакше, переосмислюємо, згадуємо, часто шкодуємо, що знаємо мало про своїх рідних і близьких, про їхнє життя, і зараз хотілося б знову і знову слухати їхні розповіді про страшний і героїчний воєнний час. Але це вже неможливо — цих людей уже немає, вони пішли від нас назавжди.

Хочу розповісти про дуже дорогу мені людину, яку люблю і якої вже 13 років немає з нами, — про мого батька Дмитра Трохимовича Іващенка.

Батько народився на Брянщині 1918 року, дитинство припало на тяжкі роки колективізації, на голодний і холодний час. Його батька (мого діда) заарештували, і додому Трохим Давидович не повернувся, де похований ніхто не знає. Важко довелося бабусі, вона залишилася сама із шістьма дітьми (молодшій доньці було близько двох років).

Війну батько зустрів на Кольському півострові, де служив строкову службу в морській береговій артилерії, призивався в 1939 році. Холодне Баренцеве море, північні вітри, навколо каміння. 22-річний юнак на другий день війни разом із полком прийняв перший бій. Перше почуття, яке виникло в той момент, було не почуття страху і тривоги, просто було дуже прикро, що не вийшло поїхати у відпустку додому.

Дмитро Трохимович пройшов війну з другого її дня по квітень 1945 року, служив в артилерії, був артмайстром, чотири рази поранений. Син «ворога народу» захищав Батьківщину, не думаючи про те, що його батько був ні за що заарештований і знищений.

У молодому віці батько не розповідав нам про війну (можливо, душевні рани були надто свіжі), тільки тепло говорив про однополчан, друзів, яких втратив на війні. Усе збирався поїхати на Кольський півострів і знайти місце, де був похований друг (спочатку його поспіхом завалили камінням, а потім уже поховали в могилі). Місцевість кам’яниста, і викопати заглиблення у землі, щоб поховати убитих або сховатися самим під час бою, було дуже важко.

Батько згадував, що в першому бої випустив із своєї гармати 92 снаряди швидким вогнем, ствол розжарився, фарба на ньому облупилася, але ворога до Мурманська не підпустили. У цьому бою противник біля невеличкої гірської річки Західна Ліца втратив кілька тисяч живої сили, наших загинуло теж багато. Долиною смерті називали потім солдати це місце. Німці Мурманськ так і не захопили, ближче ніж на 30 кілометрів не змогли пробитися. Робота Мурманського морського порту не зупинялася.

Воював на Карельському фронті, а потім у 1943 році — на Курсько-Орловській дузі, вцілів під Прохоровкою, де було справжнє пекло, був тяжко поранений. Документи, які лежали в щільній палітурці зі слонової кістки, врятували йому життя: вони були продірявлені осколком, але серця не зачепило. Усе це зберігається в нашій сім’ї.

Потім знову фронт, бої. Він визволяв Україну, Румунію, Югославію, Угорщину. Часто важку артилерію доводилося тягти на собі, пів-Європи пройшов пішки (тому й варикозне розширення вен, уже в мирний час складні тривалі операції з видалення).

А от з роками батько розповідав (особливо внукам — їх у нього п’ятеро) про бойові походи. Діти слухали дідуся, любили, коли він одягав офіцерський кітель з орденами й медалями (після короткострокових курсів йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта) й розповідав, за що отримав бойові нагороди. За участь у боях з визволення Будапешта батька нагороджено орденом Вітчизняної війни першого ступеня, після війни — орденом Вітчизняної війни другого ступеня, а потім він отримав орден Трудового Червоного Прапора.

Війна закінчилася для батька в Австрії напередодні Великої Перемоги — у квітні 1945 року. Батько був тяжко поранений. Багато дрібних осколків так і залишилися в його ногах на все життя, витягти їх було неможливо.

Півроку батько пролежав у госпіталях, і тільки 12 вересня 1945-го його виписали, а потім у зв’язку з інвалідністю звільнили в запас. Додому він повернувся в листопаді.

А в пам’яті живе інше: батько у холодній квітневій грязюці лежить після поранення й приходить до тями. Поруч нікого, а в будинку на першому поверсі його помітили й російською мовою говорять про те, що цього офіцера треба добити (батько все чує — це власовці). І тільки-но з вікна спробували вистрілити в батька, із руїн навпроти пролунала автоматна черга. Батько зрозумів: хтось із своїх стежить за тим, що відбувається, і його прикриває. Він підтягнув тіло до фундаменту будівлі, опинився в калюжі. В руці стискав пістолет і думав тільки про одне: живим не здатися, коли що — пустить собі кулю.

Весь день пролежав у калюжі, щосили намагаючись не знепритомніти, а власовці, чортихаючись і матюкаючись, так і не змогли його пристрілити: хтось невідомий його охороняв.

Коли почало сутеніти, підповз хлопець (казах) і витяг його. Він урятував батькові життя, хоча на це йому ніхто не віддавав наказів і розпоряджень, просто виконував солдатський обов’язок. Батько згадував, що там, у квітневій багнюці 1945 року, просив Бога: якщо йому судилося померти молодим, щоб поховали його не на чужині, а в рідній землі.

Багато чого людині в цьому житті доводиться пережити й побачити, багато з чим зіткнутися, але те, що довелося пережити поколінню воєнних років, ні з чим не порівняєш. Ці події мають назавжди залишитися в нашій пам’яті, а нащадки повинні віддавати шану тим рокам. Людська пам’ять — найпотужніша зброя, її неможливо перемогти.