Жага свіжої крові

«Молодым везде у нас дорога», — казали за радянських часів. Сьогодні дорога теж є, а от молодих — щось не дуже. І нема кому стрибати по доріжці, тому що молодь як клас у Запоріжжі, та й, судячи з усього, у всій Східній Україні, відсутня.

Повернувшись до рідного міста після тривалого проживання в російській столиці, я відразу ж стала шукати тут клуби, в яких грають місцеві музиканти, — звикла саме так регулярно розважатися. Шукала завзято й довго, але, на жаль, немає в Запоріжжі таких клубів. Спроби організувати щось подібне бачила — близько року тому відомий у місті арт-діяч Гагік Кургінян, тато клубу «Залізний Фелікс», який почив у славі років, намагався прищепити народу смак до місцевої живої музики. З його боку це, певне, був несвідомий порив, сплеск ностальгії за живим молодіжним рухом. І остаточна загибель цього самого руху була ознаменована саме закриттям «Фелікса».

Потім я почала шукати магазини, де могла б купувати модний молодіжний одяг. Не знайшла. Знову ж таки, якісь потуги видно: можна надибати, вибачте на слові, на бутики з моделями, які зовсім трохи нагадують молодіжну моду. Але їх небагато. І при цьому ціна товару явно не молодіжна. Проте ж бізнесмени не дурні: був би попит, буде й пропозиція!

Понишпоривши в місцевих культурних закладах та об’єднаннях, пошукавши в політичних рухах, ринках збуту, я дійшла вис­новку, що молодь як споживча гру­па (а шкурний чинник — найпоказовіший!), як соціальна впливова сила, як субкультура в місті відсутня. Навіть нечасті міські музичні фестивалі ініціюються не знизу, а згори — із подачі щедрих підприємців, які, у суті своїй, можливо, більш драйвові, ніж сама нинішня молодь. Я маю на увазі, наприклад, запорізького бізнесмена Тіма Самарського, котрий, попри безініціативність наймолодших, спонукає їх то на запис альбому, то на публікацію книжок, то на організацію конкурсів і фестивалів.

Але куди ж поділася наша молодь? Адже вона була ще вчора! Традиційно молоддю вважають людей до 30, іноді до 35 років. На Заході це вік пошуку пари, створення сім’ї. Підлітками-тінейджерами вважають молодь від 11 до 21 року. Саме тому тільки з 21 року можна купувати алкоголь і сигарети. Наші люди в 22 роки закінчують інститути і йдуть працювати. У цьому віці вони нерідко вже мають сім’ю. Усе ще жива традиція доволі рано брати шлюб. Досвідчені мами так і радять: виходь, дочко, заміж скоріше, поки дурна. А то потім, коли будеш розумна, уже не вийдеш. Ось так, на основі дурості та недосвідченості, створюються шлюби. А в шлюбі людина поводиться зовсім не так, як до нього. Одружена людина зазвичай утихомирюється, пригасає, спрямовує погляд усередину сім’ї і зовсім трішки, крадькома, наліво. Дружина народжує-варить-парить-пере. Хіба це молодіжний стиль життя? Хіба потрібна їм культура з усією її авангардністю та розмаїттям? Хіба подадуться вони в політику?

Повернувшись до Запоріжжя, я насамперед знайшла своїх давніх знайомих, ровесників, молоду сімейну пару. Колись ми разом такі штуки витворяли! І от їхнє теперішнє життя: тиша, гладь, хоча й не зовсім благодать. Показово, як вони відзначають свята: звуть виключно кумів, іноді родичів, п’ють горілку, подеколи співають народних пісень. Намагалася їх витягти на концерти, на велопрогулянки — марно. Ну й чим вони відрізняються від немолоді?

У столицях, де молоді більше, по-перше, сім’ї створюються пізніше, а по-друге, сімейний статус не означає соціального згасання: навіть із малими дітьми в багатьох сім’ях заведено подорожувати, відвідувати клуби й концерти, спілкуватися з друзями. До речі, ще одна трудність мого «запорізького періоду»: як тільки до мене переїхав син, мене перестали активно, як раніше, запрошувати на різноманітні тусівки. Тут воліють гуляти без дітей, що є повною протилежністю столичній традиції.

А що ж до мам, котрі заохочують до ранніх шлюбів, то вони просто забувають, що розлучитися сьогодні — не проблема. Розлучитися їхні діти можуть легко, а от повернутися в молодість — це майже неможливо. Адже що таке молодість? Є в неї певні риси: нелюбов до всього застійного, традиційного, консервативного; пошуки сенсу життя та свого місця; тяга до нового, здатність експериментувати і ризикувати; бажання йти всупереч, а не протоптаними стежками. Безперечно, є й люди, котрим далеко за 30, а вони теж підпадають під ці критерії. І сьогодні їх у місті навіть більше, ніж вікової молоді. Подивіться: хто організовує авангардні галереї, змага­ється в мистецтві фотографії, малює постмодерністські картини? Аж ніяк не сьогоднішні, а вчорашні молоді роблять погоду.

Чи погано для міста і країни, що молодь як впливовий клас відсутня? Безперечно. Адже революційно налаштовані юнаки є природною опозицією консервативним зрілим людям. Вони мають урівноважувати середовище, заважати йому заклякати, перетворюватися на болото. Це та сама свіжа кров — єдино можливе джерело відновлення організму. А місто, країна — це свого роду живий організм.

І потім, коли дефіцит молоді досягає піку — а сьогодні, по-моєму, ситуація саме така, — ті рідкісні, справді яскраві, потужні представники юнацтва губляться, тонуть у болоті буденності. Їхній життєвий вибір невеликий: або асимілюватися й замовкнути, або поїхати туди, де їхню індивідуальність оцінять. Обидва варіанти для міста не надто приємні: і вимивання талановитої молоді з регіону, і її ламання та згасання. За другого варіанта, крім іншого, трапляється й чимало особистих трагедій. Але що робити — здолати настільки відстале середовище дуже складно навіть найсильнішим. Це вам не 90-ті, коли молодь буяла пишним цвітом у всіх своїх проявах.

Зрозуміло, що явище зумовлюють об’єктивні причини: чим­далі страхітливіша демографічна ситуація, яка ставить молодих в умови найменш чисельного класу; економічні труднощі, які не дають розвернутися, змушують витрачати всі сили на заробляння коштів до існування, і певна провінційна рефлексія. Та якось же треба це подолати: рід без оновлення крові вироджується. Громадського життя це стосується так само, як і біологічного.

Комусь може здатися, що проблема є надуманою. Проте це не так: у вузьких соціологічних колах уже давно б’ють на сполох з приводу вимивання еліт із міста та демографічної кризи. Іще багато йдеться про те, що настав час омолодити державну політику і владу. Це надто вузько, тому що омолоджувати потрібно набагато більший простір.