ЖАБКИ Й «БАБКИ»

— Коли місцева влада із заповзяттям марафонця пробиває нікудишній проект реконструкції центру міста...

— Коли фаворитами керівництва стають непрофесійні архітектори, що пропонують вирубувати екзотичні дерева, «протоптати» стежку через братню могилу й поставити пам’ятник православним святим у чаші фонтана...

— Коли журналістку, яка написала правду про плановану перебудову, публічно шельмують — виникає природне запитання: чи не час зацікавитися містобудівними проблемами Чернігова тямущому слідчому?

Чернігів сьогодні нагадує пораненого в шию, якому чомусь бинтують ногу. Небачена раніше у провінції техніка руйнує рівний асфальт, викорчовує бордюрні камені. Поминаючи всіх чортів, водії об’їжджають розриті центральні вулиці. Список проблем, розв’язати які місту не по кишені, зайняв би дві-три сторінки. Один аварійний стан водоканалізаційної мережі чого вартий! Утім, відомо чого: здоров’я тих киян, які п’ють воду з Десни. Саме їм у разі чого доведеться розсьорбувати вміст чернігівських колекторів. Навіщо замінювати якісне вуличне покриття декоративними цеглинками? Відомо лише міській владі. І, можливо, тому, хто ці цеглинки виготовляє.

Слова «відмивають гроші» звучать у центрі нашого міста по сім разів на день. Ясна річ, вуличні розмови для статті не аргумент. Інша річ — факти. Наведемо їх лише щодо одного з реконструйованих об’єктів: центрального скверу імені Попудренка. Відсіємо ті, які можна спростувати. Відмовимося від коментарів. Дозволимо собі лише прийом, що допускається навіть у судовій системі: дослідження особистості людей, що стоять за подіями. (Теж суворо фактологічне, жодних оцінок.) Читач усе сам зрозуміє. На розуміння влади годі розраховувати: вона про все краще від нас знає.

Усе почалося з «конкурсу». Без лапок це слово писати не можна: майже всі фахові архітектори відмовилися створювати масовку визначеним наперед «переможцям» (ми, приміром, дізналися, хто виграє, за два дні до підбивання підсумків). Роботи розглядалися без девізів. Лише один з учасників захистив свою працю в такий спосіб. Але, всупереч волі здобувача, його ім’я було розголошено.

Потім була спроба «легалізувати» результат гласом народу. Роботи виставили на огляд загалу. (Навіщо, коли все вже вирішено й жодні відгуки нічого не змінять?) Утім, для гарантії підстрахувалися: розмістили проект-фаворит якнайвигідніше. Щоб оцінити два інших, доводилося тренувати поперек на акробатичний вигин або ставати на коліна.

За такої диспозиції більшість людей навряд чи могли щось зрозуміти. Але ті, хто зрозуміли, — вжахнулися. Такого «відстою» архітектурний Чернігів ще не знав.

Краще — ворог хорошого. Стверджувати, що в нинішньому своєму стані сквер імені Попудренка потребує негайної перебудови й мільйонних капіталовкладень — означає злукавити. Мало знайдеться в країні місцин, де настільки органічно втілено і світлий смуток, і тиху радість. Оаза, засаджена екзотичними довгоживучими деревами, примикає до головної площі міста. Пішохідні діагоналі, що перетинають його, нагадують прості стежки, хоча й створені штучно. У центрі — довоєнний фонтан. Колись він називався «Діти і священні тварини». Сьогодні городяни іменують його ласкаво: «Жабки». (Мало хто з краян не вилазив у дитинстві на спину однієї з кумедних кам’яних жаб, що порозсідалися навколо басейну.) Тут чудово, завжди чисте повітря, напоєне пахощами хвої... А ближче до площі — другий пам’ятник. Непомітний. Але теж відомий усім. Братня могила полеглих при штурмі Чернігова.

Великокаліберна авіабомба не могла б накоїти на цьому місці нічого гіршого за те, що пропонує проект-переможець.

Екзотичні дерева й чагарники (серед яких рідкісна сосна Веймутова, тридцятирічні блакитні ялини з Нальчика, козацький ялівець із Тростянця) — зрубати. Коли відомий дендролог Зоя Капітова розповідала на місцевому радіо, наскільки унікальні дерева, над якими нависла сокира, красуні, вирощені з насіння та саджанців, самостійно не розмножуються в нашій зоні, — голос її аж «просів». Як у людини, неспроможної стати на перешкоді вандалізму.

Пішохідні діагоналі — «стежинки» — прибрати. Натомість — прорубати широку алею-просіку. (За оцінками фахівців, за перспективу, що відкриється, доведеться заплатити безпекою. З одного боку алея доходить до вулиці, якою здійснюється транспортний транзит.)

Декоративних жаб — знищити за неподобство. А в чаші фонтана розмістити пам’ятник православним святим чернігівському князю Михайлу та боярину його Федору.

Це не все. На виставленому макеті-«переможці» не читалася одна моторошнувата особливість проекту. Передбачалося, що відпочиваючі (коли закортить комусь перепочити на відкритій спеці кам’яній плішині) прогулюватимуться не тільки по прямій, а й по колу. Вимощеними кільцевими доріжками, які в народі прозвали «млинцями». Так от, один із цих «млинців» прихоплював братню могилу, зменшуючи розмір поховання.

Лише в окремих країнах Сходу існує звичай принижувати пам’ять про когось ногами. Та й там не на могилах тупцюють, а викладають на тротуарах мозаїчні портрети ворогів нації. Ворогів, а не національних героїв!

Тож чи варто дивуватися, що одними з перших зустріли у штики проект реконструкції скверу ветерани війни?

«Шановний Миколо Петровичу!

Нас, ветеранів Великої Вітчизняної війни, змусило звернутися до вас рішення про минулий конкурс із реконструкції скверу ім. Попудренка. Проект, що посів перше місце, передбачає пробивання алеї від будинку банку до площі, причому майданчик при вході у сквер накриває половину братньої могили... Крім того, проект передбачає вирубування дерев як у сквері, так і по периметру площі. Дерева захищають від шуму транспорту і створюють умови для відпочинку. Рубати дерева в центральному сквері міста — варварство. Недоречно ставити пам’ятник святим Михайлу й Федору в адміністративному центрі міста й неподалік братньої могили, де поховано й мусульман...» (З колективного звернення ветеранів Великої Вітчизняної війни до глави Чернігівської обласної держадміністрації Миколи Бутка. Копію нам як кореспондентам «ДТ» надали автори листа.)

Микола Бутко на послання не відповів. Відповідь (заступницько-хамська за тоном) надійшла приблизно через два місяці з міської архітектури за підписом Т.Мазур. Людини, про чиє суто позитивне ставлення до «переможців» конкурсу й без того всі знають. Нижче ми процитуємо цей документ. А поки що вкажемо окремі віхи трудового шляху особи, що його підписала. Докладніше про це розповідалося в нашій статті «Містобудівна вакханалія» («ДТ», №20, 2001 р.).

Мазур Тетяна Геннадіївна. Головний архітектор Чернігова. Після долучення її до влади Чернігів охопила епідемія містобудівного абсурду. Територіями, призначеними для суспільно важливих об’єктів, незбагненним чином почали користуватися комерційні структури та приватні особи. Нормою стали речі неприпустимі та професійно неграмотні (на кшталт «тромбування» тротуарів торговельними павільйонами, порушень норм пожежної безпеки під час будівництва останніх). Найкращі архітектори втратили право голосу при вирішенні таких питань. Перекірливі — випали з професії або перебувають під постійною загрозою втрати роботи. Містобудівна рада перетворилася на фікцію. Засіб формального благословення «чужих» рішень. За свідченням співробітників
УБОЗу (тепер колишніх), правоохоронні органи цікавилися діяльністю Т.Мазур, але — безрезультатно. (Якщо не вважати результатом звільнення з міліції офіцера, який намагався розслідувати факти корупції в середовищі регіонального керівництва.)

Реакція на нашу статтю звелася до спроби виявити джерела інформації та звести з ними рахунки. Містобудівне безмір’я в Чернігові не припинилося.

Уточнимо поняття. Абсурдним те, що коїться в нашому місті, видається лише сторонньому спостерігачеві. Усі події підкорено жорсткій, хоча й неочевидній логіці. Більше того, вони є не поєднанням випадкових чинників. Вони, як полюбляє висловлюватися чернігівський губернатор Микола Бутко, «системні».

Звідки, приміром, узялася божевільна ідея встановити металеві фігури князя Михайла та боярина його Федора у фонтані? Можна до хрипоти сперечатися, притаманні чи ні православ’ю скульптурні зображення святих (та ще й у фонтанах), є чи не є релігійним блюзнірством розміщення таких символів поруч із похованням іновірців (важко сказати, чи були радянські воїни-татари, які спочивають у братній могилі, мусульманами, але що більшість полеглих солдат і офіцерів — атеїсти, сумніву не викликає). Суперечка ця ні до чого не приведе. Позаяк і чернігівські святі (страчені, до речі, Батиєм в Орді за те, що відмовилися купити життя, владу та «славу світу цього» ціною зради), і пам’ятник їм, вигаданий скульптором Єршовим, — тут ні до чого. Вони — лише розмінна монета, якою, в разі чого, можна й пожертвувати, якщо комбінація прогорить. Тільки б зберегти головне.

Один із авторів проекту реконструкції скверу оголосив колись збір коштів на цей пам’ятник. Чи зібрав що, у кого та скільки — лише йому відомо. Але зі встановленням скульптури там, де їй, очевидно, й належить бути — у каплиці біля церкви Михайла й Федора — дещо не склалося. Матеріально не зацікавлений архітектор, відчувши, що справа відгонить криміналом, вийшов із гри. Ось як описує причину його вчинку журналістка Тамара Кравченко.

«За словами Дмитра Фісенка, він проектування робив безплатно. «За таку роботу не можна брати гроші». А коли дійшло до підписування документів, що стосувалися перерахування коштів на реалізацію всього об’єкта, в архітектора викликали сумнів невиправдано завищена, за його оцінкою, кількість матеріалів і, відповідно, їхній грошовий еквівалент. Кошторис він не підписав. Каплиця зі скульптурою не з’явилася». (Т.Кравченко. «Хто оплачує помилку?», «Пульс тижня», №21, 2002.)

Нове життя в починання вдихнув конкурс на реконструкцію скверу. Чи варто пояснювати, які унікальні можливості відкриває злиття в одній склянці бюджетних і благодійних коштів? Та ще й за умови, що контрольні інстанції є кому пригальмувати?

Чернігів, ясна річ, не єдине місце на земній кулі, де слова «нерухомість», «будівництво» та «кримінал» стали елементами єдиного значеннєвого ряду. Але ступінь відкритості, із якою тут прокручують справи, спроможна вразити будь-якого сицилійця чи марсельця. Розголосу ніхто не боїться. Не дотримуються правил пристойності навіть про людське око. Викритий у порушенні закону мило посміхається з телеекрана: «Не заперечую. Але наше законодавство настільки недосконале». І зовсім не «пістольєрос», не відморожена братва, а цілком інша сила охоче втручається в події, патронуючи пройдисвіта.

...Незрозуміло як (хтось либонь дозволив, затвердив, спроектував!) розгорнулося спорудження пивної точки на стародавньому Детинці, за два кроки від пам’ятників домонгольської доби — Спаського й Борисоглібського соборів. В.о. начальника відділу охорони пам’ятників обласного управління архітектури Віктор Устинов будівництво заборонив. Відразу до нього заявилися оперативники зі спецслужби, покликаної боротися з організованим криміналітетом. Один пред’явив посвідчення з прізвищем, яке легко запам’ятати — Реп’ях. Цікавила їх не персона того, хто споруджує пивну в тіні стародавніх храмів, а обгрунтованість заборони. Навіть копію відповідної сторінки зняли.

...Житель Чернігова Сергій Водолагін спробував з’ясувати: на яких умовах змінив власника кінотеатр, зведений колись методом народного будівництва. За його грубими підрахунками, кожного чернігівчанина, разом із немовлятами й літніми людьми, у результаті переділу кінотеатру «розвели» десь на троячку. Написав листи в різні інстанції. Відповіддю був візит співробітників правоохоронних органів, які звинуватили його в адміністративному правопорушенні.

(Протокол ЧН №000040 від 20.06.2002 р.; постанова у справі про адміністративне правопорушення від 21.06.2002 р. за підписом А.Проскурничого.) Не мав, мовляв, права громадянин Водолагін підписуватися громадським адвокатом, оскільки до адвокатури стосунку не має. Наче громадський адвокат і захисник у суді — одне й те саме.

Деснянський суд постановою від 17.07.2002 р. закрив провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності Водолагіна Сергія Миколайовича в зв’язку з відсутністю складу правопорушення. Можна документально довести, що в цій історії міліція діяла за розпорядженням обласної прокуратури.

...Докором сумління лежить на нашому столі лист мешканців одного з чернігівських гуртожитків. Будинок споруджувався саме як гуртожиток. Але раптом «мутував» у звичайний житловий будинок. Воно й не дивно: «общаги» не можна приватизувати, акціонувати, продати, закласти тощо. Правда, для успішного завершення мутації слід було очистити нерухомість від кількох десятків робітничих родин. Вивчаючи обставини таких справ, особливо гостро відчуваєш своє безсилля. Апелювати немає до кого, друковане слово відскакує, як горох від стіни.

Різні суми, об’єкти, імена винуватців і потерпілих... Зливаються каламутні струмочки таких історій у потік біля дверей тих самих службових кабінетів. Жодна з усіх цих подій неможлива без участі місцевої влади. Спробуйте з цікавості, не заручившись відповідним дозволом, цвях на своєму подвір’ї забити — побачите, що на вас обрушиться...

Мабуть, час уже назвати авторів одіозного проекту реконструкції скверу імені Попудренка.

Гагарін Олександр Миколайович. Дизайнер. За словами колег, має чудові стосунки з головним архітектором Т.Мазур і при ній розгорнувся як зодчий. (Наслідки описано в статті «Містобудівна вакханалія».) Як герой даної публікації не вельми цікавий. Куди колоритніша фігура іншого проектанта.

Дєдов Борис Степанович. Художник. Але відомий не цим. Керує фірмою, що виготовляє каміни для провінційного бомонду. Діяльність елітного пічника поєднує з бізнесом галерейника. За підтримкою керівництва, зокрема начальника обласного управління культури О.Васюти, провернув карколомні комбінації. Найяскравіша з них, описана нами в статтях «Ваше превосходительство, пощадіть музеї» («ДТ», №6, 2000 р.), «Культура зі зломом» («ДТ», №44 2001 р.), — відчуження площ Чернігівського художнього музею.

Оборудку, проведену в обхід букви закону, було легалізовано рішенням облради. Усі посадові особи, які чинили їй опір (зокрема директор музею В.Ємець), звільнилися «за власним бажанням». Замість них прийшли люди, пов’язані з Дєдовим спільними інтересами. Перевірка Міністерства культури відкрила сенсаційні факти. Під прикриттям «неприбуткової громадської організації «Пласт-арт» (так називається дєдовська картинна галерея, імплантована в музейні стіни) розгорнуто справжнє виробництво. Воно загрожує будинку — пам’ятнику давнини й музейним колекціям, що зберігаються в ньому. Більше того: присутність непрошеного сусіди робить музей доступним для грабіжників. Акт перевірки в Чернігові цілком проігнорували. Далі події розвивалися точно за схемою, передбаченою перевіряльниками. Музей пограбували. Злочинці проникли у фондосховище через орендоване (за нашими даними — практично задарма) Дєдовим приміщення. Але широкий резонанс від інциденту анітрішки не похитнув його позиції.

Додамо ще кілька мазків до портрета земляка-художника. Полюбляє працювати (створювати, брати участь тощо) із благодійними фондами, що збирають і освоюють кошти на культурні цілі. Уміє обставити будь-який провал і прорахунок зовнішніми атрибутами успіху. Хто хоче, нехай доводить потім, що будинок, який він нібито спас своїм ремонтом, було до моменту його вселення вже на дев’ять десятих відремонтовано. Що макет меморіального музею українського класика, демонстрований ним вищим посадовим особам, був насправді «бульбашкою», що не має прив’язки до місцевості. Згодом цю роботу доводив найнятий за копійки професійний архітектор. Нехай намагається хто завгодно з’ясувати, чому раптом до виконання ремонтно-відбудовних підрядів чиновники почали раз у раз залучати саме фірму Дєдова. Адже, на відміну від, скажімо, міжобласних реставраційних майстерень, у нього немає ні відповідних штатів, ні матеріальної бази. Тільки розрахунковий рахунок.

Ні до чого спроби дошукатися правди не приведуть. Якась чарівна сила захищає Бориса Степановича від контрольних органів і перевіряючих інстанцій. Навіть ми, журналісти, не зуміли одержати інформацію про його діяльність у відповідних установах.

Нам називали ім’я київського чарівника, що забезпечує «дах» Дєдова. Але небувалий «фарт», що віднедавна пішов Борису Степановичу на Чернігівщині, навряд чи зможуть забезпечити зв’язки лише з одним столичним політиком. Найімовірніше, справа у певних стосунках із місцевою владою.

Недавно жаб’ячий фонтан, споконвіку сірий, перефарбували у потворний зеленковий колір. А ще його чашу пошкодили невідомі хулігани.

Зваживши потужність механізму, що пробиває реконструкцію скверу, ми зрозуміли: шансів у «жабок» і вічнозелених дерев немає. Приведеному в дію катку однаково, що по братній могилі проїхатися, що по екзотичних ялинках. Єдина провина останніх: опинилися на шляху безпардонної сили, яка нічого не боїться.

Чернігівське обласне радіо, міське телебачення, місцева газета «Пульс тижня», столичні «Україна молода» і «Україна-бізнес» — ось далеко не повний список засобів масової інформації, що дали гострокритичні відгуки на реконструкцію центру Чернігова.

Автори згаданих матеріалів підкреслюють: діалог із «реконструкторами» не склався. Міська архітектура пішла в глухий захист. Питання — тільки в письмовому вигляді. При зустрічі — образливі ескапади.

«Під час моєї зустрічі з Тетяною Мазур першим її запитанням було, хто мені замовив матеріал. Для журналіста це запитання — образа гідності. Але, напевно, для таких людей, як Мазур, Дєдов та інші, незрозуміло, як можна виконувати свою роботу, не будучи при цьому «купленими». Про які чесні правила гри можна говорити?» (Андрій Муравський. «Чернігівська стіна: чи вдасться її пробити? Про один з варіантів закопування грошей платників податків», «Україна-бізнес», 29, 2002 р.)

Борис Дєдов на особисті розбірки розмінюватися не став, а висловив своє бачення ситуації в пресі. Відгукнувся на критику статтею «Жаба, або Хто оплачує дезінформацію». Тих, хто оплачує, природно, не назвав (їх немає). Просто так, нізащо, ошельмував у порядку дискусії журналістку Тамару Кравченко — автора зваженої та об’єктивної статті про реконструкцію скверу імені Попудренка.

Здається, за поняттями команди, що заходилася переоблаштовувати наше місто, — незамовної журналістики немає і бути не може.

А чи не помиляємося ми? А раптом на нас, а також на інших журналістів, які досліджували тему, якесь затьмарення найшло? І «жабки» навколо фонтана — справді гидотні чудовиська (аргумент Дєдова), архітектурної та екологічної цінності теперішнє рішення скверу не має, а проект-переможець — хоч яким сумнівним був сам конкурс — справді найкращий із можливих варіантів?

Прокоментувати таку точку зору попросили визнаного фахівця. Автора багатьох книжок з історії Чернігівщини, кандидата архітектури, лауреата премії ім. І.Моргілевського Андрія Антоновича Карнабеда. Його висновок (на п’яти сторінках, аргументований документами та кресленнями) не залишає сумнівів.

Завдання благоустрою центральних скверів ім. Попудренка й Богдана Хмельницького було сформульовано ще на початку 60-х років минулого століття. У 1961 й 1978 рр. громадськість ознайомилася з результатами відповідних конкурсів. Проектні роботи виконувала велика група фахівців на високому професійному рівні, за участю науково-дослідних інститутів містобудування й історії та теорії архітектури (Київ). Докладно розроблялися не лише архітектурно-планувальні, а й дендрологічні рішення, електрична частина тощо. Значна кількість проектних матеріалів збереглася. З них випливає, що проектувальники бережно поставилися до поділу скверу ім. Попудренка на меморіальну та прогулянкову частини. Планувалося встановити сучасні пам’ятні знаки на братній могилі, могилах визволителів Чернігова Попудренка й Капранова. Відреставрувати фонтан у первісному вигляді. Ніхто не збирався прорубувати крізь сквер просіку. Навпаки, передбачалося розділити меморіальну зону і зону відпочинку (із дитячим майданчиком) зеленим екраном. Родзинкою одного з проектів (над яким, разом з іншими, трудився й Андрій Антонович) була реставрація схованих під газоном скверу підземних приміщень
ХІХ ст. (площею 120 квадратних метрів). Колись вони належали першому чернігівському водопроводу, а тепер завалені сміттям. А могли б стати унікальним музейним комплексом.

Ні в кого з десятків чернігівських і київських фахівців не виникало сумнівів у тому, що ненависний Б.Дєдову фонтан «Діти і священні тварини» «...набув значення пам’ятки історії і монументального мистецтва» (А.Карнабед).

З ряду причин плани реконструкції в минулому столітті реалізовано не було. Але актуальності ідеї тих років (творчі, а не руйнівні у своїй основі) не втратили.

«...те, що робиться у сквері ім. Попудренка, засвідчує лише одне — чиєсь ніби умисне спотворення дикунськими яскраво-зеленими пофарбуваннями побитого, понівеченого і досі не реставрованого фонтана-пам’ятки і окраси міста. Як здається, для того, аби знецінити цю пам’ятку і довести необхідність її знищення як аварійної і огидної», — пише Андрій Антонович. І далі наводить інші приклади нищення в Чернігові історичного архітектурного середовища. Перераховуючи порушення, із якими відбувався нинішній конкурс, А.Карнабед підкреслює: проект-переможець «є найнереальнішим, найдорожчим і, головне, — відірваним від реалій цього історичного місця».

Можливо, «найдорожчий» і є ключовим поняттям, яке розкриває сенс подій?

...У листі на ім’я губернатора ветерани Великої Вітчизняної війни просили його своєю владою зупинити втілення абсурдного плану. Як ми вже згадували, відповідь надійшла за підписом Т.Мазур. В офіційному документі вона шпетила учасників Другої світової, як малих дітей.

«Очевидно, що сквер повинен зберігати свою меморіальність, і «жаб’ячий» фонтан — справа минула... В управлінні архітектури й містобудування протягом двох місяців перебував макет скверу, що посів перше місце, а 05.07.02 р. у приміщенні театру ім. Т.Шевченка було відкрито виставку «Архітектура -2002», на якій можна було також ознайомитися із конкурсною роботою авторів-переможців. Дуже шкода, що Ви не зробили цього, а користувалися тільки чутками».

У листі повідомляється, що «фонтануючий» пам’ятник святим усе-таки встановлено не буде. (Треба сказати, що скандальні подробиці, пов’язані зі скульптурою, до моменту написання листа вже оприлюднила преса.) У відповідь міськвиконком оголошує конкурс на «найкращу ідею монумента соборності України, який буде розміщено в центрі скверу».

Не святість — так соборність. Не однаково? Скульптура святих Михайла й Федора в центрі скандалу? Нею пожертвували, як пішаком на шахівниці, щоб зберегти позиційну перевагу. Адже в іншому проект Дєдова-Гагаріна оскарженню не підлягає. І буде втілено. Волею губернатора Миколи Бутка й іже з ними...

Коли статтю було вже закінчено, глава облдержадміністрації М.Бутко виступив на обласному телебаченні в програмі «Серед тижня». Він «потішив» чернігівчан повідомленням, що скверу імені Попудренка вже не бути таким, як колись. Похвалив міську владу за досягнення в реконструкції центру міста. Порівняв захоплення реконструкційними роботами з хворобою. І додав (цитата дослівна): «Мені дуже імпонує, що міська рада теж цією хворобою захворіла».

P. S. Поки верстався номер — скверу імені Попудренка у звичному й дорогому для чернігівців вигляді не стало. Все хороше, що ми написали про нього, — уже в минулому. Фонтан зруйновано, просіку прорубано. Трактори вивозять із пустища, яке було недавно парком, повні причепи ялинових лап. Усе сталося за лічені години, хоча не так давно влада стверджувала, що грошей на реконструкцію скверу бюджетом цього року не передбачено. Величезна кількість робітників накинулася на скульптури, дерева, чагарники з несамовитістю поліцейських, які б’ють демонстрантів. Усе робиться у неймовірному поспіху, без остаточного проекту, за ескізами (це нечувано!). За словами очевидців, попри аврал, якщо на спиляному дереві знаходять дупло — фотографують (явно розуміючи неминучість розслідування). Будівельний майданчик не обгороджений з усіх боків (ніколи!). Люди похилого віку, прийшовши за звичкою в сквер, розгублено блукають серед уламків. Не сумніваємося, що подробиці будівельної авантюри рано чи пізно спливуть на поверхню.