ЗГAДУЮЧИ МИКИТУ ХРУЩОВА ДО 110-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

16 квiтня, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 15, 16 квiтня-23 квiтня 2004р.
Відправити
Відправити

Хрущов прибув до Києва 1938 року на найвищу партійну посаду — замість репресованого Станіслава Косіора...

30-і роки. Микита Хрущов ще в затінку Іосифа Сталіна
30-і роки. Микита Хрущов ще в затінку Іосифа Сталіна
30-і роки. Микита Хрущов ще в затінку Іосифа Сталіна

Хрущов прибув до Києва 1938 року на найвищу партійну посаду — замість репресованого Станіслава Косіора. Оселився в половині колишнього особняка Шестакова на Шовковичній, 14. Другу половину будинку займав Михайло Гречуха — голова Президії Верховної Ради УРСР.

На світлинах, які увічнили урядову трибуну на Хрещатику під час першотравневого військового параду та демонстрації трудящих 1941 року, бачимо на голові Хрущова малий, не за розміром, напіввійськовий кашкет — так звану сталінку (їх носили керівники всіх рівнів). Вдягнений він у перелицьоване пальто, застібнуте великими ґудзиками на лівий бік. Ця «демократичність» не була показною: ощадливо жили всі. A на загал відомо, що був Хрущов на видноті, «у масах» — у перших лавах військ, у відкритому авто в’їжджав у «визволений» 1939 року Львів та 1940 року — в Кишинів. Отож ще перед війною зажив слави простої, доступної й відкритої людини, не відгородженої від народу пильними охоронцями та щільними міліцейськими кордонами.

Тому ніхто в Києві не здивувався, коли 6 листопада 1943 року — у перший день визволення міста від німецької окупації — Хрущов їздив вулицями й площами міста у відкритому авто разом з Олександром Довженком, Миколою Бажаном та Юрієм Яновським, зупинявся в людних місцях, цілувався й плакав з розчуленими перехожими.

Певно, з міркувань безпеки член Військової ради 1-го Українського фронту, перший секретар ЦК КП(б)У генерал-лейтенант Хрущов оселився тоді не на Липках, а в невеличкому особнячку на Павлівській, 9. У воротах та в паркані обабіч фасаду прорізали віконечка, з яких визирали рожевощокі вартові.

Однієї глупої ночі наприкінці 1943 року тишу порушило важке гудіння німецького бомбардувальника, що пролетів на критично малій висоті над містом, скинувши лише чотири бомби. Дві з них вибухнули навпроти хрущовського особняка — за якихось п’ятнадцять-двадцять метрів, зруйнувавши невеличкий будинок №6 та ворота будинку №8 на Павлівській. Друга пара бомб вибухнула в кутку Павлівського скверу, пощербивши торець будинку на Гоголівській, 32.

Ясна річ, літак було дуже точно наведено, хоча постать Хрущова, з погляду військового чи політичного, не мала тоді аніякої ваги. Втім, невідомо, як склалася б наша подальша історія, якби оте бомбардування виявилося вдалим!

Хрущов переїхав на Лук’янівку, де оселився в особняку, що колись належав фармацевтові Октавіану Більському — по вулиці Осіївській (Герцена), 14—16. До війни тут мешкав нарком Всеволод Балицький — керівник республіканського НКВС і сам розстріляний 1937 року. Садибу з мальовничим парком та ставками оточував високий глухий паркан.

Після визволення Києва довоєнний будинок ЦК на Михайлівській площі стояв сплюндрований. Окупанти познімали всі латунні віконні та дверні частини — як кольоровий метал, поздирали мармурове обличкування у вестибулі, а мешканці сусідніх будинків розтягли паркет на дрова. Будинок довоєнного міськкому та обкому — колишню міську думу, яка стояла на теперішньому Майдані Незалежності, 1 листопада 1941 року спалили більшовицькі підпільники, за що німці наступного дня розстріляли 300 заручників — простих киян, узятих на вулицях. 3 листопада злетів у повітря Успенський собор…

Отож керований Хрущовим ЦК зайняв неушкоджений будинок колишнього штабу КОВО на Банковій, 11, де при німцях містився Генералькомісаріат. Нині тут — адміністрація Президента України.

Тим часом війна тривала. Командувач 1-го Українського фронту, який визволяв Київ, генерал армії Микола Ватутін на дорозі неподалік Кременця був обстріляний боївкою УПА й одержав тяжке поранення в ногу. Його не ризикнули оперувати в польових умовах і одвезли до Києва, де поклали в шпиталь, що містився в школі № 138 на вул. Артема, 27. Стан пораненого погіршувався, від ампутації він рішуче відмовився, а лікарі вбачали порятунок лише в пеніциліні. Як пише у своїх спогадах Хрущов, застосувати ці ліки можна було «тільки за згодою Сталіна, а Сталін уперся… Мотив висувався такий: пеніцилін був не радянський (у нас його ще не було), а американський, і Сталін вважав, що зі США, аби послабити наші сили, можуть прислати заражений пеніцилін; отже, лікувати цими ліками такого значного військового діяча, як Ватутін, — неприпустимий ризик».

15 квітня 1944 року сорокатрирічний генерал армії помер. Засмучений Хрущов відчував провину, хоча за тих умов нічим зарадити не міг. Він поховав фронтового друга в Маріїнському парку, на місці зруйнованої в 30-ті роки церкви Олександра Невського, а над могилою спорудив величний монумент, узгоджений, включно з написом «Генералові Ватутіну від українського народу» із самим Сталіним. Напис і досі сприймається двозначно: то що ж «від українського народу», — вдячність за визволення чи помста за нечувану кількість жертв при визволенні Києва до «жовтневих свят» — 417 тисяч тільки вбитими та потонулими в Дніпрі?

А по вулиці Артема, 46, на садибі Вознесенської церкви (теж зруйнованої в 30-ті роки) спорудили двоповерховий особняк для родини Ватутіна. Втім, вони не стали тут жити і поїхали до Москви. А через півстоліття під час ремонту в схованці знайдено записку з прізвищами військовополонених мадярів, чиїми руками зведено цей особняк.

1944 року було оголошено всесоюзний конкурс на проект відбудови Хрещатика, зруйнованого восени 1941 року. Те, що вибухи й пожежу заздалегідь підготували органи НКВС та інженерні частини 37-ї армії, трималося в суворій таємниці. І хоча кияни про все це знали, з першого дня визволення Києва активно поширювалася думка, що то «справа рук німецько-фашистських загарбників». Ще й досі новоприбулі по війні кияни вірять цій брехні. Поки тривало проектування, киян організували на розбирання руїн. Майже щодня там бував і Микита Хрущов — для піднесення трудового ентузіазму. Павло Тичина склав вірш, розучуваний у школах:

Люба сестронько,
милий братику,

Попрацюємо на Хрещатику!

Ви з того кінця,
ми — з цього кінця,

Труд освітить нас,
наче ті сонця.

Коли площу Калініна (нині — Майдан Незалежності) остаточно звільнили від руїн і готували до асфальтування, будівельники запитали Хрущова, що робити з липою, яка стояла трохи осторонь і не відповідала загальному симетричному плану. Хрущов глянув на зелену красуню й мовив: «Пережила пожежу, хай живе!» Чепурне дерево милувало око ще кілька десятиріч і було безжально зрубане під час реконструкції площі 1981 року, коли роботами керували вже інші, далекі від сентиментів новоявлені кияни.

Оселившись на Лук’янівці, Хрущов їздив на Банкову вулицями Мельникова — Артема — Великою Житомирською. Тоді ці вулиці були забруковані, посередині ходив трамвай, і ресори урядового «паккарда», розраховані на ідеальний американський асфальтобетон, не дуже пом’якшували тряску. Хрущов звелів перенести трамвайні колії на Ярославів Вал та інші паралельні вулиці, знявши їх по всій трасі, яку заасфальтували й пустили по ній нові тролейбуси. Так виникла «урядова траса», що справно діяла аж до часів Щербицького.

А коли Хрущов «не впорався» з голодом 1946—1947 років в Україні, йому на поміч Сталін прислав з Москви Лазаря Кагановича. Подейкували, що той побоювався летіти в «бандерівську» Україну, і тому від Полтави до Києва його «дуглас» супроводжувала ескадрилья винищувачів. За часів Кагановича на кожному перехресті «урядової траси» стовбичили «непомітні» молодики в новеньких кожухах (тоді ще не знали слова «дублянка») та білих бурках, взуті у такі ж новенькі галоші. Коли «трасою» мчало чорне урядове авто, за ним услід летіло друге, в якому на задньому сидінні сиділи двоє, кожен тримав однією рукою дверцята, а другою впирався у спинку сидіння, — готові до рішучого стрибка на «ворога-диверсанта».

Хрущову дуже подобалася затишна тиха спецдача на Осіївській. За спогадами Ради Микитівни Аджубей, дочки Хрущова, батько щодня до роботи і ввечері після роботи виконував годинний моціон швидким кроком алейками парку. Все життя безмежно кохаючись у технічних новинках, записував на подарованому в Києві магнітофоні солов’їні трелі в парку і потім примушував усіх слухати ті записи.

Рада Хрущова навчалася в жіночій середній школі № 13, що містилася на Володимирській, 16. До школи й додому їздила міським транспортом. Молодшого сина, Сергія, Хрущови віддали до чоловічої середньої школи № 24, що містилася на Бульварно-Кудрявській, 18. Там же, але на два класи нижче, навчався й автор цих рядків. Щодня чорне американське авто зупинялося на розі Обсерваторної, з нього вистрибував білявий Сергій Хрущов і прямував до дверей школи — за рогом. Авто з водієм чекало до кінця занять. Згодом вчителі нам переказували: щойно Сергій одержав першу «п’ятірку», як ввечері мати, Ніна Петрівна (за фахом — вчителька), спитала, чи він справді відповів на «п’ять», але син знітився й відверто сказав, що ні. Наступного дня Ніна Петрівна приїхала до школи, пішла до нашого директора Дмитра Євдокимовича Стеценка — колишнього партизанського командира — і попросила попередити вчителів, щоб Сергієві ставили ту оцінку, яку він заробив. Втім, учився він добре.

Казали, буцімто в парку на Осіївській не тримали двірника, і доріжки прибирали діти «керівництва». Коли у школі влаштували виставку дитячої творчості, серед наших малюнків і гербаріїв вирізнялася велика засклена коробка з колекцією метеликів. У кутку стояв підпис: «Хрущов Сергій, 5-А клас». Не без заздрощів учні казали, що таких екзотичних метеликів можна було впіймати, ясна річ, хіба що на урядових дачах у Криму чи на Кавказі.

Цікаво згадати, як Микита Хрущов уникнув встановлення в Києві пам’ятника Сталіну. 5 грудня 1946 року країна відзначала 10-річчя сталінської Конституції. А в Києві цього дня Хрущов відкрив пам’ятник Леніну! Напевно, перебуваючи до війни на високих посадах у Москві, він знав, що під час відкриття каналу імені Москви встановили дві величезні 15-метрові постаті Леніна і Сталіна роботи скульптора Сергія Меркурова. Можливо, вони сподобались «самому», і незабаром були виготовлені в двох копіях — заввишки 2,6 м. Одного з цих «ленінів» встановили у сесійній залі Верховної Ради СРСР у Кремлі, де він і простояв аж до розпаду радянської імперії, а другий, полірований, їздив на Всесвітню виставку 1938 року до Нью-Йорка, де прикрашав радянський павільйон. Потім його повернули до Москви. Ось цю «американську» копію Хрущов і привіз до Києва. Для постаменту взяли полірований гранітний циліндр, встановлений 1937 року в Харкові для майбутнього пам’ятника Пушкіну. Але з якихось причин того пам’ятника не відкрили, і в місцевій газеті навіть була карикатура: стоїть навколішки збентежений поет на тому постаменті, а під ним підпис: «Об спрыгнуть не может быть и речи!» Місце для київського монументу вибрали навпроти Бессарабки — точнісінько там, де за німців стояла шибениця, на якій окупанти страчували злодіїв та інших «ворогів рейху». По визволенні Києва НКВС скористався з тієї шибениці, де так само прилюдно повісив кількох зрадників. Місце, як мовиться, значуще. Теперішнє керівництво добре пам’ятає власне компартійне минуле, тож боїться чіпати злощасну скульптуру.

Повернувшись 1949 року до Москви, Микита Хрущов на певний час ніби зник з політичного виднокраю, розчинившись серед численних московських «бояр». А сплив 1953-го — дуже знакового в історії року, — коли помер Сталін.

Хрущовські новації вийшли на широкий простір не одразу. Навіть у січні 1954 року указ про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР підписав голова Президії Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов. Хоча тепер цю «провину» російські шовіністи вішають на Хрущова. Так само, як за часів Брежнєва останньому приписували хрущовську ідею освоєння цілинних та перелогових земель, яке почалося навесні того ж 1954 року.

Життя вимагало змін, але їм страшенно пручалася вихована на страхах і репресіях величезна й неповоротка сталінська партійно-номенклатурна система. Новації Хрущова били по її звичному способу життя, суворо регламентованого в усіх проявах (аж до фасону одягу!) сталінського режиму. Скажімо, «вождь» ставав працьовитішим з настанням темряви. Отож керівники всіх установ і виробництв країни мусили перебувати на робочих місцях до 2—3 години ночі — раптом хтось виявиться потрібним у довжелезному ланцюжку відповідальних посад. Тоді в кожному керівному кабінеті неодмінно стояв диван — не всі могли витримувати такий режим дня. Хрущов рішуче зламав практику вечірніх «бдєній», вимагав від підлеглих знання справи. Дивани з кабінетів зникли, припинилися нічні дзвінки. Втім, коли країна перейшла на п’ятиденний робочий тиждень, начальство з насолодою стало удавати «рвєніє» по суботах. Триває воно й досі! Так само, як і одвічна зневага можновладців до знавців справи і до інтелектуалів на загал…

На жаль, Хрущов не був бездоганно послідовний в усіх сміливих починаннях, але ж пригадаймо: саме від Хрущова колгоспники одержали право мати паспорти, і відтоді мільйони найбільш здібних та підприємливих представників сільської молоді поринули у міста. Це вони відцуралися рідної української (сільської) мови, опанувавши російську («городську») як запоруку успішної кар’єри.

А незабаром почалася знаменита «кукурудзяна» епопея: Хрущов звернув увагу країни на переваги відгодівлі худоби кукурудзою. Та невмирущі номенклатурники-підлабузники й тут перестаралися: кукурудзу стали сіяти мало не за Полярним колом, доводячи ідею до абсурду. Причому навесні висівали багато, а восени зібрати було нічим.

У вересні 1955 року авторові цих рядків довелося бути у складі студентської бригади на збиранні врожаю кукурудзи на зерно в колгоспі на Керченському півострові. Селище складалося з кільканадцяти так званих фінських збірно-щитових будиночків, з усіма «зручностями» на подвір’ї. Воду забезпечували три копанки з дощівкою: з однієї брали воду для пиття, з другої напували худобу, в третій, розігнавши жаб, милися. Тут і саме так уже не один рік жили росіяни — переселенці з Нечорнозем’я. На літній сезон приїжджали галичани-заробітчани. Нас возили на тік біля зерносховища на околиці зруйнованого татарського села. Там дізналися, як одинадцять років тому в село прибув загін енкаведистів, усіх татар запхали в криті «студебекери» й одвезли на найближчу залізничну станцію Сім Колодязів, а звідти — до Казахстану. Тепер криниці стояли без води, а кам’яниці — без дахів, вікон та дверей, які пішли на паливо переселенцям! Щоправда, фруктові дерева на залишених обійстях не порубали. Ми, студенти, називали це знищене село «Кореєю» — за аналогією з баченими в кінохроніці спаленими селами далекосхідної країни, де нещодавно відгриміла чергова війна.

Внаслідок індустріалізації, поставленої на рейки очікуваної третьої світової війни, житлова проблема у містах загострилася. Хрущов і тут пішов на чергові рішучі кроки. Спочатку були засуджені «надмірності в архітектурі» — оті важкі колонади, портики, карнизи й балкони, башти та неоковирна скульптура доби «сталінської величі» (наш Хрещатик — зразок тієї дурості!). Тому споруджуваний у центрі Києва готель, по-підлабузницькому названий «Москва» (тепер — «Україна») і задуманий як відгомін московських «висоток», у ході будівництва залишився без проектованих химерних елементів. Позбавили пишного проектного декору й будинок Укоопспілки (Хрещатик, 7).

Після постанови ЦК та уряду 1955 року стався рішучий поворот у будівельній політиці: держава взяла курс на масове житлове будівництво за типовими проектами — спрощеного планування, без будь-якого декору, на базі максимальної індустріалізації процесу будівництва. Не обійшлося й тут без перегинів, до яких почали вдаватися деякі надміру ретельні виконавці «мудрих настанов рідної партії»: хоча висота приміщень визначалася оптимальною у 2,5 м, почали з’являтися житлові будинки з висотою кімнат 2,3 м, з кухнею площею 4 кв. м, суміщеною з душовою кабіною (замість ванни). Але малометражні квартири, розраховані на одну родину, дозволили полегшено зітхнути тим, хто мусив роками жити у черговому більшовицькому винаході — комунальних квартирах та гуртожитках. Тепер ці типові будинки, якими забудовано величезні житлові масиви, презирливо називають «хрущобами», але свого часу вони дозволили кардинально розв’язати житлову проблему.

Одна з найголовніших заслуг Хрущова — подолання сталінізму, або, як це офіційно називалося, «культу особи Сталіна». Згодом прізвище відкинули, залишивши формулювання лише з двох слів — фактично все ще з остраху! Так само, як тепер це називається «тоталітаризмом», бо все ще залишається острах. Хрущов, якому неодноразово доводилося бути в ролі сталінського холуя та виконавця його «мудрих вказівок», безумовно, з відразою дивився на ці приниження. Ось тому, мабуть, і відбулася його історична промова на ХХ з’їзді КПРС у лютому 1956 року. На щастя, вистачило прибічників у вищих партійно-урядових колах, хоча й ворогів — чимало.

Пригадуються закриті (!) комсомольські збори у нас в інституті, читання вголос закритого листа ЦК: ніякого переполоху серед нас, молоді, не сталося. Про голод і репресії, про те, що Сталін «був кровопивцею», довелося чути від старших задовго до тих зборів. Згадувалися нові й нові подробиці, уривки фраз, почутих у дитинстві або по «ворожому радіо». Невдовзі чимало хто з ровесників дізнався від матері, що батько не «загинув на фронті», а був репресований 1937 року. Починалася нова ера! І хоча був потім і відхід від сказаного, було намагання затушувати почуте (газети так і не надрукували промову Хрущова повністю), і лише на ХХІІ з’їзді в жовтні 1961 року спливла більша правда про репресії, —справді почалася нова ера, яку й досі — через півстоліття — не хочуть визнавати ті, хто на «жовтневі свята» галасує на київській Європейській площі з червоними прапорами. Як не згадати слова великого російського поета Миколи Некрасова, сина російського офіцера та української дворянки:

Люди холопского звания —

Сущие псы иногда:

Чем тяжелей наказания —

Тем им милей господа!

Першим наочним виявом змін став приїзд до Києва у червні 1956 року з офіційним візитом президента Югославії маршала Йосипа Броз Тіто з дружиною Йованкою Броз. Для сучасників то була вельми символічна подія. Адже цей керівник визвольної партизанської війни в Югославії, вихованець московської військової академії, дозволив собі не погодитися з методом побудови соціалізму на сталінський зразок, і влітку 1949 року був названий в СРСР зрадником, дезертиром і катом народів Югославії. Після ХХ з’їзду він знову став «товаришем Тіто», Хрущов запросив його на полювання до Криму. Той візит мав низку цікавих, промовистих новацій. Діставшись морем Одеси, Тіто вирушив звідти до Києва залізницею, причому вперше спеціально для цього використали новий вітчизняний тепловоз. З нагоди візиту Тіто в Києві започатковано масове випікання на хлібозаводах української паляниці, а на вулицях уперше з’явилися пішохідні переходи європейського типу «зебра». Для зустрічі Тіто організували мало не все доросле населення Києва, а на Привокзальній площі урядову трибуну обладнали на… козирку центрального входу до вокзалу, де поруч із гостем стояли українські керівники Дем’ян Коротченко та Олексій Кириченко. Довжелезний кортеж лімузинів повільно рухався просто крізь натовп, що ледь розступався, а міліція й не намагалася нікого стримувати. Тіто з Йованкою та Коротченком стояли буквально по пояс у квітах у відкритому сірому ЗИС-110 («паккард») з опущеними вікнами. Квіти всуціль вкривали капот та бампер машини, куди їх кидали і встромляли всі, хто хотів. Гості зупинилися в урядовому, колишньому «хрущовському» особняку на Шовковичній, 14. Були прогулянки по Києву, поїздка у «передовий колгосп» Білоцерківського району тощо. Вражав сам факт повернення честі відомої особи, вражав і факт присутності красуні дружини (в радянській практиці такого ще не було), вражала новизна політики.

У військово-політичній сфері Хрущов спробував «пограти м’язами», погрожуючи «показати імперіалістам кузькину мать». Водночас саме він започаткував практику офіційних візитів за кордон — доти радянські керівники непорушно відсиджувалися за своєю «залізною завісою». Кожен такий візит перетворювався одночасно на черговий пропагандистський крок. Так було, коли Хрущов із Булганіним прилетіли до Лондона у першому в світі пасажирському реактивному літаку Ту-104. Ці перші відвідини Заходу Хрущовим породили численні незлостиві анекдоти. Ось вони за столом із найвищим керівництвом Великої Британії. Подають рибу, офіціант підсовує Хрущову ніж. По обіді Хрущов наодинці з Булганіним ділиться враженнями: «Ти бач, Коля, які підступні провокатори — думали, я не знаю, що рибу не можна різати ножем!» — «Та ні, Микито, він тобі підсовував ніж, щоб ти сіль не брав пальцями!»

Тепер уже призабулося, що саме при Хрущові стали можливими закордонні туристичні поїздки для простих громадян, щоправда, під невсипущим оком керівника групи та неодмінного члена групи «в цивільному». Попри те, дедалі більше радянських людей наочно споглядали, як «загниває Захід», додаючи: «Але ж які пахощі…»

Смерть Сталіна викликала 1953 року «вуличні безпорядки» у східному Берліні, придушені радянськими танками. А на розвінчання «культу особи» країни народної демократії — Польща та Угорщина — відповіли восени 1956 року масовими заворушеннями, які в Будапешті набули особливо гострого характеру збройного повстання, так само жорстоко придушеного радянськими військами. Мій ровесник мав за те бойовий орден Червоного Прапора — в його танк хтось жбурнув з балкона горщик з квітами, а вони бахнули по тому балкону з гармати…

Керований Хрущовим СРСР намагався всіляко демонструвати відхід від сталінщини — і коли на екрани вийшов кінофільм «Карнавальна ніч», де талановитий Ігор Ільїнський висміював горе-керівника радянського типу; і коли в серпні 1957 року в Москві відбувся Всесвітній фестиваль молоді і студентів. Це тоді у нас вперше пофарбували вантажні автомашини в блакитний, а не в захисний колір, а паркові лави — різними кольорами, і один по одному створювалися джаз-оркестри, заборонені в роки «холодної війни».

Величезне політичне значення для демонстрації військової могутності СРСР мав вдалий запуск першого космічного супутника Землі, здійснений 1 жовтня 1957 року. Країна жила в піднесеному очікуванні новин, змін на краще. І вони відбувалися. Навіть у дрібницях. Крім єдиного на весь Київ молочного магазину на розі вулиць Франка та Богдана Хмельницького, відкрилися десятки нових. На розі Прорізної й Пушкінської засяяли неонові вивіски: «Українська ковбаса» та «Українська ряжанка», на Хрещатику — «Парне молоко». В гастрономах шампанське йшло на розлив. А колгоспників Київщини в неділю возили вантажівками до столичних театрів; іншим разом, спродавшись, колгоспники залюбки купували київські «бітони», а в базарному лотку — «городський» делікатес — ліверну ковбасу по 40 копійок за кіло.

Хрущов, за одвічною московською ментальністю, ніколи не забував про роль і значення України для Росії. У травні 1959 року він прибув до Києва — вручити Україні другий орден Леніна (перший Москва дала з нагоди 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією, хоча в Георгіївській залі Кремля золотом написано «Присоединение Малороссии»! Вкотре влада вивела тисячі киян на вулиці, щоб вітати Хрущова в тому самому відкритому ЗИС-110. Виводили завжди на дві-три години раніше, і люди мусили нудитись на сонці під невсипущим оком директора й парторга.

У вересні 1959 року Хрущов разом із Ніною Петрівною здійснив незабутній офіційний візит до США у потужному турбоґвинтовому Ту-114. Ясна річ, Захід мав зрозуміти, що то є цивільний варіант стратегічного бомбардувальника далекої дії. Візитові передувала посадка на Місяці радянської космічної ракети. Відбулися знаменитий виступ Хрущова на пленарному засіданні Генеральної асамблеї ООН — з пропозиціями роззброєння, зустріч із фермером-кукурудзівником Гарстом, показ «Канкану» і Френка Сінатри в Голлівуді. Хрущова тоді вразили американські їдальні-самообслуги, і в СРСР було широко впроваджено й цю новацію.

А «відлига» — така обнадійлива, передусім для інтелігенції, — тривала. 1 січня 1960 року газети вийшли з дружніми шаржами на Микиту Хрущова: у Москві — художника Бориса Єфімова, у Києві — Абрама Рєзніченка. На малюнках Хрущов запрошував західних лідерів за стіл переговорів, «по-шахтарськи» довбав крижану «холодну війну» відбійним молотком. Це була нечувана сміливість, ясна річ, дозволена згори. Був такий анекдот: американський президент і наш лідер вирішили позмагатися в перегонах. Західні ЗМІ миттєво повідомили, що переміг президент США. Лише через тиждень ТАРС повідомило, що «днями відбулися перегони між М.Хрущовим та президентом США. Радянський лідер прийшов другим, президент США — передостаннім!»

1961 рік розпочався для Києва трагічно: у понеділок 13 березня величезні маси рідкого лесу, закачуваного з сирецьких глиняних кар’єрів у Бабин Яр з метою його знищення, прорвали греблю й затопили частину Куренівки. Загинуло півтори тисячі людей, а офіціоз назвав вдесятеро меншу кількість. Ще тривали роботи з розчищення від мулу, ще знаходили тіла жертв, аж тут інша новина облетіла планету: 12 квітня здійснено перший космічний політ людини. То був старший лейтенант Юрій Гагарін. Приземлився він майором. Хрущов радів як дитина!

22 червня 1961 року, з нагоди 20-річчя початку Великої Вітчизнячної війни, Хрущов з’явився на екранах телевізорів у погонах генерал-лейтенанта, а Київ було нагороджено другим орденом Леніна й названо містом-героєм, першим по війні та п’ятим — після Одеси, Севастополя, Ленінграда й Сталінграда. Впроваджено медаль «За оборону Києва». Укази підписав голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв. Відтоді почалася епопея нескінченних нагород, що триває й досі — вже в незалежній Україні.

Та було й інше: податок на фруктові дерева — і люди мусили вирубувати яблуні й груші. Був хрущовський заклик: «Наздогнати Америку з виробництва м’яса й масла на душу населення!» А у відповідь — масове заворушення в Новочеркаську, коли 2 червня 1962 року робітники вийшли на вулиці з червоними прапорами і гаслами: «М’ясо, масло, підвищення зарплати!» Демонстрацію розстріляли, а «заколотників» суворо покарали.

Хрущов кинув чергове гасло: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!» А покоління сміялося, щоправда, в кулак.

Наступний сплеск агітбрехні супроводжував так звану Карибську кризу: СРСР намагався використати Кубу як ракетну базу, підсунуту під самий «ніс» США. Радянські ЗМІ повідомляли, що на Кубу йдуть комбайни, а західна преса публікувала аерознімки, як на Кубі монтують радянські ракети, а на літовищах стоять радянські бомбардувальники Іл-28, здатні нести ядерні заряди. Ось-ось могла спалахнути третя світова війна — ядерна, безкомпромісна, згубна для всієї Землі. На щастя, в президента Джона Кеннеді та в Микити Хрущова вистачило здорового глузду, аби порозумітися.

З кожної закордонної поїздки Хрущов привозив якусь новинку. Пролітаючи над містами Західної Європи вночі, він звернув увагу, що вулиці яскраво освітлені, а ліхтарів не видно. Йому пояснили, що ліхтарі світять вниз, а не вгору, як у нас — за віджилим принципом свічки. Почалося масове переобладнання вуличних ліхтарів. Іншим разом, уже незадовго до кінця його правління, Хрущов звернув увагу, що свіжі овочі в Данії транспортують у містких контейнерах. Почалася масова контейнеризація і в нас — діє й досі!

Особливо непрості стосунки поволі складалися в радянського лідера з творчою інтелігенцією. Все йшло ґаразд, коли на Всесвітньому конкурсі піаністів у Москві першу нагороду одержав американець Вен Клайберн. Гарно, інтелігентно і вчасно розповів про Велику Британію уславлений лялькар Сергій Образцов. Цікавою й популярною зробив газету «Известия» Олексій Аджубей — зять Хрущова (казали: «Не имей сто рублей, а женись, как Аджубей!»). Виступив з «Одним днем Івана Денисовича» Олександр Солженіцин, а Євген Євтушенко — з «Бабиним Яром». Але коли Хрущова запросили на художню виставку в Москві, його страшенно обурили твори «абстракціоністів». Потім була розгромна зустріч із творчою інтелігенцією: перепало і художникам, і скульпторам, і поетам. Так насувалася криза довіри. Додавалися і вчинки, за які доводилося червоніти всій країні, — і коли Героями Радянського Союзу ставали лідери далеких країн, і коли по трибуні ООН гупав перший черевик Країни Рад. Уже й анекдоти пішли один за одного крутіші. Казали, що при Леніні було як у метро: один веде, навколо темно, попереду світло; при Сталіні було як у трамваї: один веде, половина сидить, половина тремтить; а при Хрущові — як у літаку: один веде, а всіх нудить і нікуди дітися! Отже, нудило і верхи, і низи. Тоді влада використала випробуваний ще тридцять років тому — 1933 року — прийом: 1963 року в містах не стало хліба. Якось «вчасно» сталася посуха. Дієтикам в арсенальській їдальні давали на обід по половинці білого батона, а в київських магазинах зникло навіть печиво. Так тривало рік, невдоволення росло.

У жовтні 1964 року в Києві, у виставковій залі на Інститутській, готувалася ювілейна, до 20-річчя визволення України від гітлерівської окупації, художня виставка. Незадовго до відкриття висока комісія востаннє оглядала експозицію. Її відкривала скульптура генерал-лейтенанта Хрущова. Керівник комісії звернув увагу автора-скульптора на те, що треба трохи пом’якшити усмішку в кутиках рота видатного керівника, мовляв, «у нього ж така лагідна, мила усмішка», та трохи розширити шинелю, аби тому героєві «вільніше дихалося». Автор скульптури шанобливо занотовував «цінні вказівки».

13 жовтня 1964 року на верхній терасі Володимирської гірки урочисто відкрито камінь — на згадку про те, що тут буде споруджено меморіал «Україна у Великій Вітчизняній війні», в якій таку визначну роль відіграв «Наш дорогий Микита Сергійович» (під такою назвою тієї весни до 70-річчя Хрущова вийшов документальний фільм). А наступного дня — на Покрову — світ почув, що відбувся пленум ЦК, який обрав першим секретарем ЦК Леоніда Брежнєва — замість Микити Хрущова. Відтоді ім’я останнього на довгі роки зникло. Того ж дня в магазинах з’явився білий хліб: чорнобровий «спадкоємець престолу» зумів за одну ніч посіяти, зібрати, обмолотити, змолоти, випекти й завезти до магазинів гарний білий хліб!

А виставковою залою на Інститутській знову пройшлася комісія в тому ж самому складі. На постать при вході, не підводячи очей, махнули рукою: «Убрать!»

Дійшло до того, що на фото, присвячених визволенню Києва 6 листопада 1943 року, де всюди був Хрущов, його зображення вирізали. Дуже кортіло позбутися згадки про «кукурузника».

А 14 вересня 1971 року в нижньому куточку першої шпальти газети «Известия» з’явилася маленька заміточка без заголовка:

«Центральный Комитет КПСС и Совет Министров СССР с прискорбием извещают, что 11 сентября 1971 года после тяжелой, продолжительной болезни на 78 году жизни скончался бывший первый секретарь ЦК КПСС и председатель Совета Министров СССР, персональный пенсионер Никита Сергеевич Хрущев».

Поскупилися додати до «прискорбия» — «глубокое», не побажали висловити співчуття рідним та близьким небіжчика і взагалі повідомили про смерть уже після похорону. А що ж народ, за щастя якого так щиро вболівав Микита Сергійович Хрущов? А нічого! Хрущиком обізвав. Sic transit gloria mundi! — Так минає земна слава, казали в Римі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК