Зеня Кушпета: «Я більше отримую, ніж віддаю»

Україна стала першою з країн пострадянського простору, яка прийняла філософію всесвітньої спільноти «Лярш» («Ковчег»), що опікується розумово неповносправними людьми та має на меті відкрити для нас їхню соціальну цінність. Започаткувала в нас цей рух українка, яка народилася і виросла у Канаді, піаністка, викладач університету Зеня Кушпета. На піку творчого визнання вона кардинально змінила життя, присвятивши його праці з розумово неповносправними. Шістнадцять років тому пані Зеня приїхала до України продовжити цю справу тут.

— Пані Зеню, ви народилися в Канаді. Розкажіть, будь ласка, про свою родину, виховання.

— Мій батько з-під Бродів, мама виросла в Перемишлі. Від молодих літ батько брав активну участь у громадському житті, був членом ОУН. Батьки тікали від радянської влади через Чехію, потім жили кілька років в Австрії, там мій тато захистився на доктора політичних наук, там же, в Інсбруку, народилася моя сестра. В 1948-му родина емігрувала до Канади. Я народилася в місті Порт-Артурі (Тандер-Бей),
700 км на північ від Торонто.

Від народження вдома чула лише українську мову. Мама і тато брали участь в діяльності громадських організацій українців у Канаді. Я виховувалася в дуже патріотичному дусі. Пам’ятаю, наші батьки весь час пильнували, щоб ми з сестрою спілкувалися тільки українською навіть на подвір’ї з дітьми, якщо ні, то нас забирали додому. Не сміли зайвого слова англійською сказати! Малими не розуміли, навіщо вони це роблять, проте нині ми з сестрою вдячні батькам за те виховання. Удень я ходила до канадської школи, ввечері — до української, записалася на курси українознавства, а також до «Пласту».

— Тоді ж ви почали серйозно вчитися музики?

— Перед закінченням школи я багато думала, чому віддати перевагу: мені однаково цікава була соціальна робота і музика. Ще в чотири рочки дуже любила співати. Моя старша сестра ходила на лекції з фортепіано, вдома щось грала, а я відразу повторювала за нею, бо мала гарний слух. Батьки віддали мене вчитися гри на піаніно до пані Бризгун-Соколик, потім у старшому віці — до української піаністки Марти Кравців-Барабаш. А коли я мала дванадцять років, купили рояль. Ще у шкільному віці брала участь у різних конкурсах, концертах, вигравала призи, нагороди, стипендії…

Щодо моєї другої мрії стати соціальним працівником — я завжди з великою охотою працювала у «Пласті», де нас учили робити «добрі справи», раз на тиждень ми мали принести звіт. Спочатку індивідуально, потім у групі. Мені це дуже подобалося. Але все-таки я обрала музику, вступила до університету Торонто на музичний факультет.

Після закінчення бакалаврату мене прийняв до себе піаніст світової слави Леон Флайшер. Вчилася три роки у нього в Консерваторії Пібоді Універ­ситету Джона Хопкінса в Балтиморі, водночас могла концертувати у Канаді, Америці й Європі. Закінчила магістерку за спеціальністю фортепіано на концертному відділенні. Після чого тато купив мені квиток до Франції, про відвідини якої я вже давно мріяла.

Коли я летіла до Парижа, то був 1978 рік, у журналі, який роздавали в літаку, побачила статтю про спільноту «Лярш» («Ковчег») у Франції, де мешкають розумово неповносправні особи разом із молоддю-волонтерами. Я була дуже зворушена, та ось літак приземлився в аеропорті Шарль де Голль, і я про все забула.

У перший же день перебування у Парижі я зрозуміла, що не повернуся додому. Мене цілком зачарувала Європа. Відчула її дух: тепер я розумію — це тому, що він ближчий до українського.

— Ви мріяли тоді про Україну?

— Я жила Україною в Канаді завжди, але навіть не мріяла там опинитися. Ми всі знали: там панує режим і думали, що поїхати туди ніколи не зможемо. Дуже прагнули незалежної України, та не уявляли, що це станеться так скоро, ще за нашого життя.

— Повернімося до Франції...

— Я прожила там два роки. Прекрасних для мене, бо я дихала тією європейською культурою, щодня ходила на концерти, балети, в оперу. Орендувала маленьку кімнатку, а для заробітку вчила дітей гри на фортепіано, грала в балетній школі. Заробляла той мінімум, який давав мені змогу ходити на концерти, знайомитися з культурою, мистецтвом. Але два роки минуло, і я зрозуміла: треба починати серйозно працювати, час повертатися. Це був вісімдесятий рік. Я повернулася додому, в Канаду, відразу дістала роботу в Університеті Квінс, м. Кінгстон, де музичний відділ очолював український піаніст Іриней Жук. Чотири роки вчила студентів гри на фортепіано. Водночас працювала в консерваторії у Торонто. А поміж тим давала концерти: трохи з оркестрами, трохи сольні. Виступала в Канаді, США, Німеччині, Франції.

Та раптом у 1984 році я зрозуміла, що мені чогось бракує. Начебто я дуже щаслива людина, маю багато можливостей — але давалася взнаки нереалізованість мене як соціального працівника. Вирішила на один рік перервати музичну кар’єру і зайнятися волонтерством, жити з найбільш убогими десь в Африці, Індії чи в Азії. В моєму університеті був такий офіс, де давали поради молодим людям, які хотіли бути волонтерами. Мені сказали, що з моїм фахом мене ніде не потребують. Я не здавалася. Мені дали список різних організацій у світі. Дивлюся: у Південній Америці треба володіти португальською чи іспанською, в інших країнах потрібні лікарі, інженери-будівельники, професіональні вчителі англійської, і тільки в одному місці написано: «Не потрібно жодної кваліфікації». І це була спільнота «Лярш» у Річмонд-Хілл, Онтаріо (передміс­тя Торонто). Тоді я згадала про статтю, яку шість років тому читала в літаку, подорожуючи вперше до Франції. Пригадала назву — «Лярш». І це не було десь в Індії чи Африці, а тут, під боком, я ж сама з Торонто!

— І ви туди поїхали?

— Я відразу подзвонила, домовилася, пішла туди асистентом. Асистенти — це молодь, яка хоче жити разом з розумово неповносправними людьми. Це не працівники, які відробляють вісім годин і йдуть додому, вони живуть сім’ями, як брати і сестри. Молодь там перебуває рік, два, п’ять або залишається на все життя. І я рік прожила з сімома друзями (так у «Лярші» називають розумово неповносправних осіб).

Саме тоді в Канаді масово закривали інституції для розумово неповносправних — інтернати, будинки інвалідів, сиротинці — і до нас привезли дівчину Роузі, яка змінила все моє життя. Вона була кругла сирота, мала здеформоване тіло і глибо­ку розумову неповносправність: не вміла сама їсти, навіть самостійно ходити. Роузі мала двадцять один рік, а здавалася семирічною дитиною, важила двадцять кілограмів. Її привезли з дитячого закладу, хоча давно мали перевести в дорослий, але, маленька на зріст, вона загубилася між дітьми. Коли ми поїхали у той заклад подивитися, як Роузі там жила, то вжахнулися — в неї було дитяче ліжечко, а зверху натягнена сітка, наче в клітці.

Коли її привезли, дівчина боялася людей, тікала в куток, дуже кричала, не розмовляла. Ми всі разом намагалися їй допомогти, і Роузі почала помаленьку відкриватися. З одного боку, дуже неповносправна, але з другого — над­звичайно вільна людина, вона була сама собою. Перебуваючи біля неї, я усвідомила, наскільки ціле життя боялася бути сама собою, а була тою, якою хотіли мене бачити мої батьки, громада, церква, і в тому всьому губилася моя особистість. Успішна піа­ністка, я водночас відчувала внутріш­ню пустку, до кінця не розуміла, для чого існую на цій землі.

— Зрештою ви покинули життя успішного музиканта, викладача університету, щоб жити в спільноті з розумово неповносправними?

— Спочатку, як минув рік, я повернулася концертувати і вчити, але велику частину моєї душі вже завоював «Лярш», Роузі, життя спільноти. Один день на тиждень, а потім і на всі вихідні я вирушала туди, допомагала, працювала, влітку їздила з тамтешніми друзями і волонтерами на вакації, запрошувала їх у гості, брала до себе Роузі. Через рік-два зрозуміла, що я найщасливіша тоді, коли перебуваю у спільноті. Щораз менше займалася музикою, а дедалі більше волонтерувала тут. І через кілька років знову пішла жити в «Лярш».

Спочатку йшла до тієї спільноти, щоб комусь допомогти, але швидко зрозуміла: я тут більше отримую, ніж віддаю. З одного боку, наші друзі потребують нашої присутності, любові, підтримки, допомоги, з другого — дарують нам багато на рівні серця, на рівні емоційному, чуттєвому, духовному. Я зрозуміла, що то є моє покликання.

Це таємниця, чому неповносправні особи вміють настільки наближати людей до суті життя. Живучи там, я багато зрозуміла про себе, про Бога, дуже змінилися життєві цінності. Неповносправні закликають нас до автентичності, бо вони справжні, не вміють робити із себе щось інше, ніж вони є. Натягати якісь маски, підлаштовуватися під умовності, підніматися на п’єдестали. Роузі могла бути тільки точно тим, ким вона є. А ми всі біля неї і коло інших друзів побачили, як то прекрасно бути тим, ким ти є. Ми отримували велику віддачу у площині щирих, правдивих людських стосунків.

— А як ви опинилися в Україні?

— Хоч я народилася в Канаді, але, на диво, все життя відчувала себе там емігранткою. Ніколи не почувалася канадкою, сильно відчувала своє коріння, свою іден­тичність. Подумала, що в Україні також, напевно, є особи розумово неповносправні... Рік чи два вагалася. Тоді попросила спільноту, чи вони б мене не відправили волонтером в Україну, щоб я розвідала ситуацію. Вони погодилися, і я вже шістнадцять років живу тут волонтером, без зарплати, хоча «Лярш»-Канада забезпечує мене коштами на проживання в Україні і щорічні перельоти до Канади. Вперше приїхала у липні 1991 року, за три тижні перед путчем, тоді ще ніхто не знав, що розлетиться Радянський Союз...

— Які були ваші перші враження про Україну, адже ви стільки мріяли сюди приїхати?

— Збагнула, наскільки тут люди натерпілися, на мить співвідчула ті всі репресії, насилля влади, а водночас зрозуміла, наскільки це моє, мої корені, мої люди. Відразу прийшла думка: для того я і народилася, щоб тут жити і працювати. Тоді мене здивувала всезагальна мовчазність, закритість. Відчувала не до кінця довіру між людьми, отой пострадянський страх відкритися. Ніхто нічого не питав одне в одного. Але це було в перші часи мого перебування в Україні, з 1992 року все почало оживати.

— Ви створили перші спільноти «Віри і світла» в нашій країні…

— Так. Спочатку допомагала товариству «На­дія», це організація, яку 1991 року у Львові заснували батьки дітей з ДЦП. Вони мріяли створити перший дитячий садочок для таких дітей. Але, по-перше, треба було вирішити проблему пересування. Отож я на Різдво поїхала до Канади і назбирала там грошей в української громади на мікроавтобус. А 1993 року разом з батьками з «Надії» створили навчально-реабілітаційний центр «Джерело» з першими групами для неповносправних дітей. Окрім того, я постійно шукала розумово неповносправних осіб. Питала по парафіях, по церквах, відвідувала родини й агітувала їх, щоб створити спільноту. Бачила, що такі люди часто не мали жодної підтримки. Багато з них не виходили за чотири стіни, їхні близькі соромилися їх.

Водночас я почала збирати молодь, яка б хотіла творити спільноту «Віра і світло». Пояс­ню, що це таке. У мережі спільнот «Лярш» ми живемо разом з особами розумово неповносправними і працюємо в майстернях, а у «Вірі і світлі» молодь разом із сім’ями, які мають таких дітей, творять при церквах спільноти, котрі кілька разів на місяць зустрічаються, їздять у табори, збираються для спілкування, для дружби. У травні 1992 року ми зорганізували першу зустріч спільноти «Віра і світло» в Україні, на яку прийшло близько десятка родин з розумово неповносправними дітьми і дванадцять молодих людей, переважно студентів різних навчальних закладів. Ми розпочали такі регулярні зустрічі: розповідали про себе, грали в ігри, співали, святкували, молилися разом. Для батьків таких дітей, звиклих до неуваги, то було дивно і водночас відрадно, що хтось їх запросив, хтось хоче з ними бути, молоді люди прагнуть знайомитися і дружити з їхніми дітьми.

Наступного року спільнота «Віра і світло» відкрилася в Тернополі, туди приїздив засновник «Ляршу» і «Віри і світла» у світі — Жан Ваньє. Після Тернополя — у Києві. Також створено спільноти на Закарпатті (Хуст, Тячів, Ужгород), у Кам’янці-Подільському, Жовкві, Стрию, Жито­мирі та Трускавці – разом 28 спільнот по Україні.

— Ви також започаткували майстерні, де розумово неповносправні люди виготовляють різні гарні речі…

— Так, з часом ми зрозуміли, що нашим друзям мало зустрічатися на вихідні у спільнотах «Віра і світло», адже решту часу вони змушені сидіти у закутках своїх помешкань, у самотності, ізоляції. Ми вирішили — їх треба задіяти, дати їм можливість щось робити. Тоді виникла ідея організувати майстерні. Спочатку була одна майстерня, потім створили ще, тепер у Львові їх чотири. Наші друзі роблять свічки, коралі з бісеру, плетуть сумочки, а поміж тим моляться, спілкуються, куховарять, чаюють, святкують дні народження. Одне слово, разом з асистентами-помічниками творять спільноту дружби і взаємопідтримки.

Отак ми підготували ґрунт для створення першої спільноти «Лярш» («Ковчег») в Україні. У березні 2007 року нас визнали як першу спільноту «Лярш» в Україні. Найближчим часом будуватимемо перший дім, в якому разом з молоддю-асистентами проживатимуть розумово неповносправні особи, котрі залишилися без опіки.

Саме такі люди можуть допомогти нам відкрити справжні життєві цінності, спонукати нас замислитися про сенс буття, заохотити більш глибоко жити серцем, зростати духовно.