Сергій Олешко: «Не можна дар, який дається зверху, називати своїм...»

— Пане Сергію, чому одні пам’ятники сприймаються людьми відразу на ура, а інші не подобаються? На вашу думку, що є для скульптора визначальним у творчому процесі?

— В Європі нині нова тенденція — жоден архітектурний проект не затверджують на державному рівні, якщо він не спричиняє скандального резонансу. Візьмімо пам’ятник Адамові Міц­кевичу у Львові, його можна назвати геніальним. Але коли він тільки постав, довкола нього зчинилася найскандальніша епопея. Це тепер він сприймається звично й нормально. Чому так відбувається? Люди не готові приймати будь-які зміни, інший погляд, вони борються проти іншої віри, іншої ідеології, іншої мови, іншої пластичної мови. Це — на рівні підсвідомості. Люди бояться прощатися з тим, до чого звикли. Виробляється певний еталон, який потім не дає розвиватися новому.

Сьогодні багато популярних скульпторів, у Франції чи Італії, роблять велетенські речі. Наприк­лад, серед маленької площі постає голова метрів із тридцять заввишки, або десь у сквері лежить фігура, у грудях якої «облаштова­но» житло. Не можна сказати, що великий розмір — це ознака тоталітаризму. Просто кремезна постать у пам’ятнику — це свідчення прагнення переконати в її значущості. Скажімо для пам’ят­ників Леніну, Сталіну, іншим дикта­торам розмір має вирішальне зна­чення, бо підкреслює їхню велич, оскільки сама втілювана ними ідея насправді є нікчемною.

Творчий процес для себе я зводжу до того, що ми існуємо у світі тонких енергій. Усе зв’язано, збудовано енергією духу. Книга Буття розповідає, що Всевишній вдихнув життя в усе, але душу — тільки в людину. Дух — це найтонша енергія, яка тримає і ядро, і оболонку клітини. Коли мене хвалять за мої роботи — звичайно, набагато вигідніше казати «так, це моє», але, за великим рахунком, не можна дар, який дається зверху, називати своїм. Оскільки Щось дістає втілення через тебе.

— Які пам’ятники вам імпонують, а які ні?

— Не можу казати, що якийсь пам’ятник кращий чи гірший, що мені щось не подобається, хіба що «читаю» в ньому не ту енергію, не бачу там душі. І байдуже, музика це, інші твори мистецтва, скульптура чи пам’ятники. Спос­терігав багато разів на виставках дивні речі, коли, наприклад, приходять літні німці, вже пенсіонери, які ніби далекі від мистецького світу, але вони безпомилково вибирають найліпшу роботу, зроблену на одному диханні, яку автор сам любить найбільше. Просто відчувають — тому що наші відчуття значно багатші від наших знань.

Коли молоді здібні люди — брати Сухорські зробили пам’ят­ник Тарасові Шевченку, який зараз стоїть у Львові, я абсолютно чітко відчував, що це чудова робота. Його багато критикували. Видно було певну скутість, брак архітектури, недопрацьовані технічні моменти, деякі негаразди із добором матеріалу... Але це чи не єдиний пам’ятник Шевченкові, який мені видається цікавим, бо в ньому є дух. Натомість є безліч робіт, на які дивишся і думаєш: «Боже, навіщо ти допустив це?»

— Що можете сказати про нещодавно встановлений пам’ятник Степанові Бандері? Його порівнюють із пам’ятни­ками комуністичним вождям…

— Мені нелегко про це говорити, я дуже засмутився. Цей пам’ятник робили талановиті скульптори. От тільки, як би це точніше сказати, — надто складне завдання постало перед ними. На мій погляд, духовний світ, який є невіддільним від реального, фізичного, мабуть, замало дав енергії. Бо, направду, дух Степана Бандери знищено тепер більше, ніж за часів комуни. Його пригнічено. Раніше було чуття того духу людьми, які категорично не приймали тоталітарну систему. Якби цю роботу той самий автор створював у той час, вона була б зовсім інша. Достатньо пригадати, скільки років тривало створення цього пам’ятника. Урешті-решт справа й зав’яла, не було вже тої потенції. Він схожий на типові пам’ятники Леніну, монументальність — епохи соцреалізму.

— Перейдімо до ваших творів. Якщо говорити про пам’ятник художникові Никифору Дровнякові — чому ви взялися за цю роботу?

— Ідею пам’ятника мені підкинув меценат, чиїм коштом поставлено пам’ятник Іванові Трушу, німець українського походження Михайло Маркович. Лемківська громада в селі Криниця, що нині на території Польщі, хотіла, щоб там був пам’ятник Дровнякові. Тамтешня влада, не кажу про польську владу взагалі, — провінційні люди, досі воюють із пам’ятниками й хрестами на могилах. Кілька років громада судилася з криниць­кою владою з приводу того, що Никифор Криницький Дровняк є українцем, тобто лемком. Зрештою вони довели це. Але п’ять років їм не дозволяли втілити ініціативу з пам’ятником через те, що, мовляв, Никифор є поляком. Абсурд на ґрунті національних відмінностей! Потім іще кілька років дурили з місцем — виділили ділянку, яка не належала місту, і далі зволікали з різних причин. Згодом у рамках програми польського Міністерства культури я виявив бажання зробити пам’ятник Никифору, і мені навіть виділили на це стипендію. Я приїхав і почав працювати у Кракові в Академії мистецтв. Погодився на конкурс, виготовив модель, проект для остаточно вибраного місця. Потім з’ясувалося, що про конкурс узагалі не йшлося, бо їм треба було зробити так, щоб виграв польський скульптор. Комісія на чверть складалася з митців, решта — представники мера Криниці: інженери з комунікацій, каналізації тощо. Вони проголосували, і переміг поляк. Тоді вони хутенько, за місяць, нашвидкуруч зліпили пам’ятник, відлили й поставили. Це був 2005 рік. А я вже мав готову модель у натуральний розмір. До речі, той, що вони зробили, — це один до одного копія мого ескізу, який я виставляв у мерії. Якби мав право подати в Польщі до суду, я б його виграв.

— А як його потім поставили у Львові?

— Аби перевезти з Польщі мою модель у натуральний розмір у гіпсі, ми три місяці шукали автомобіль. Потім один польський професор, скульптор, привіз його на своєму авто просто на фабрику, на ливарку. Утворили новий ініціативний комітет, мерія дала згоду, і пам’ятник поставили як дарунок місту. До речі, гроші на нього дали львівські художники. По ходу довелося скульптуру трошки змінити: мусив забрати фігурку песика, хоча дуже хотів залишити. Мені порадили все-таки не викликати пса з буди. «Як це лемко може бути з псом? Про що ви говорите? Це приниження його гідності». З коровою, очевидно, було б поважніше!

Знаний у світ Никифор Дров­няк не був красенем, не був заможним, був просто щирим, як дитина, і робив тільки те, що хотів, а кар’єра, у нашому розумінні, йому не була потрібна.

— Перш ніж робити пам’ятник, ви вивчали біографію художника?

— Так. Їздив місцями, де він жив. Був захоплений Лемківщи­ною, дуже цікавий край, пишний. Років за три до того я вже бачив село Криницю уві сні, літав на двомісному літачку у той край, блукав по тих горбах. І коли вперше їхав із Михайлом Марковичем на авто від Кракова до Криниці, то легко впізнав ті місця. І навіть напрямок. Там є такий цікавий поворот: коли виїжджаєш на високий горб і потім різко вниз — відкривається річка, яка закручується таким чином, що зверху схожа на велике озеро. Я знав, що щось робитиму в Криниці.

— До речі, ваш проект пам’ятника переселеним у 1944—1947 роках з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя переміг у конкурсі. Яка його доля?

— Усе завмерло. Створити такий пам’ятник планувалося згідно з указом президента України, та коштів, які мали надійти з дер­жавного бюджету, на нього поки що немає. Рік тому я оцінив вартість пам’ятника в півтора мільйона гривень. Це мала бути складна конструкція — граніт з металом. Не мав наміру показувати в ньому якісь протиріччя. На мою думку, депортація — це була, швидше, паперова справа, яка позбавила людей домівок, землі, садків, забрала не одне життя. Тому пам’ятник — паперові аркуші із символами: вирване з корінням дерево, яке пересадили в чужий ґрунт; карта з позначенням місць, звідки насильно виселили людей... Планувалося встановити у Львові, у сквері на вул. Інститутській. Ніби ніхто офіційно й не відмовляв. Кошти — це інст­румент, але насамперед потрібна воля дер­жавних мужів, які мають розпорядитися, а вже тоді знаходяться кошти і щось діється.

— Зараз ви працюєте над пам’ятником Володимирові Івасюку. Чи вирішилося питання з ділянкою, де він має стояти? Адже був конфлікт із власницею кав’ярні, розташо­ваної на тому самому місці. Цей заклад відомий тим, що біля нього вбили відомого музиканта Ігоря Білозора…

— Вже два роки працюю над пам’ятником Володі. А щодо його встановлення справді є проблема. Мене дивує те, що коли художника виганятимуть з майстерні, то ані Верховний суд, ані пре­зидент України не будуть з того приводу турбуватися, бо це банальна проблема. А тут, бачте, питання державної ваги. Зауваж­те, на папері — там мало бути місце патріотичного виховання молоді, де б розповсюджувалася література, музичні твори, — натомість там заклад, який і кав’яр­нею склад­но назвати. Пам’ятник мав постати цього року, але все впира­ється в місце, де власниця закладу Тетяна Нікітчин через суд намагається приватизувати землю.

— На якому етапі зараз створення пам’ятника?

— Можна сказати, на завершальному. Славко Вакарчук оплатив проект і перевів усі гроші на виконання моделі у фонд Володимира Івасюка, який утворили під цю справу. Я вже виготовив модель із глини, наступний етап — затвердження її оргкомітетом (до якого входять, зокрема, міністр освіти Іван Вакарчук, співак Славко Вакарчук, ректор Львівської академії мис­тецтв Андрій Бокотей, депутат Львівської міської ради Віра Лясковська, донька дисидентів — подружжя Калинців — Дзвінка Калинець-Мамчур, міський голова Андрій Садовий та інші. — Т.М.). Ідей було кілька. Перша, найвиразніша, — Івасюк у довгій гуцульській полотняній сорочці, який ось-ось заграє на скрипці. Пропонувалося також зобразити його подібно до Штрауса у Відні — в елегантному костюмі. Ішлося навіть про образ простого хлопця в джинсах. Зрештою вибрали. Остаточний варіант відлив у бронзі. Як бачите, я зобразив Володю в русі, зовсім молодим, у той період, коли він, власне, й написав «Червону руту». Стар­шим його б не впізнали. Якби Володя прожив довше, швидше за все, набув би сценічного образу. Якщо згадати його приятелів — співаків Назарія Яремчука чи Василя Зінкевича, то вони, обравши для себе сценічний імідж, у ньому й перебували. Івасюк нікого із себе не удавав, був стриманий, чемний, багато працював. У нього, навпаки, скоріше був комплекс сором’яз­ливості, ніж комплекс слави. Тому й важко його ліпити. Коли загинув, йому було лише тридцять, він якраз мінявся, входив у силу... Потужний мав дар, був емоційним чоловіком, заглибленим у себе, судячи з фотографій — інтровертом. Тому й хочу відтворити його характерний погляд — заглиблений у себе. Через плече перекинуто сардак (гуцульський верхній одяг), ззаду він розгорнувся, наче крило в ангела. Сам постамент — сцена — зверху виглядатиме так, наче це скрипка; по колу — сходинки: Івасюк, який іде зі сцени. А позаду нотний стан, п’ять мармурових лінійок, на них — перші такти «Червоної рути».

— Але все одно композиція не позбавлена певного монументалізму...

— Цвинтарний варіант — це не для пам’ятника. У ньому має бути драматизм, героїка — попросту пафос. А складність у тому, що стосовно Володимира більшість на це не пристає. Ка­жуть: «Ну який пафос? Він був гарний простий хлопець». Але ж, перепрошую, був хлопець, залишилися музика і пам’ять. А пам’ятник — це інше поняття, це завжди пафос (бо інакше навіщо людям витрачати стільки коштів і зусиль?) — не важливо, драматичний чи трагедійний. Мені хотілося показати, що після бітлів, напевно, Володимир Івасюк, як ніхто, зрозумів ту епоху і так яскраво увійшов у неї. Пісні «Бітлз» лунали від Львова до Камчатки, так само і «Червона рута». Цей твір, як на мене, — гарно покладена на музику народна традиція, тому я й хотів нав’язати присутність у пам’ят­нику етнічних моментів.

До речі, спочатку я зробив Володю усміхненим, але потім подумав, що це для нього не характерно. Та й багато трагічного пов’язано з його образом.