ЗЕЛЕНИЙ ДЕНЬ ЄДНАННЯ

День завтрашній, 50-й від Воскресіння Христового, православні (як, зрештою, і деякі інші християни) присвячують Святій Трійці. Прибічники багатьох конфесійних напрямів святкують П’ятидесятницю за різними календарями, як і Пасху. Але при цьому Св.Трійця сьогодні є символом віри для половини населення Землі. Її пошанування — прояв високої духовності Людини, усвідомлення нею свого Божого покликання. Це — одна з головних урочистостей християнських, свято, що увібрало прекрасні древні народні звичаї.

Колосисті хліба, аромати запашних трав, стигла суниця, і над літніми шатами дерев — величне гудіння дзвонів. Надійшов день Трійці, П’ятидесятниця, або ж Зелена неділя.

Християни вірують, що люди невіддільні від Св. Трійці, і що це радує Бога. Все походить від Отця, наділено вищою суттю через Божого Сина і одержує життєву цілісність від Святого Духа. За світськими уявленнями, це як три здатності людські: пам’ять, думка і любов. Такі аналогії навряд чи переконають стійкого атеїста у наявності трансцендентного, але можуть бути прикладом узгодження релігійних уявлень з природними явищами, визнаними класичною наукою.

У всьому світі на честь Св. Трійці зводилися прекрасні храми. У нас це Святотроїцький собор Почаївської лаври, надбрамна церква Києво-Печерської лаври. І як не згадати готичний костел у польському Любліні, оздоблений на початку ХV ст. фресками у візантійському стилі східнослов’янськими майстрами! То свідчення взаємодії культур Заходу і Сходу, і про це чомусь дуже рідко, на жаль, згадують прибічники міжконфесійного порозуміння.

Символ Віри, як основа світогляду християн, іншими словами — їхнє релігійне кредо, остаточно схвалений ще у ІV ст. на Константинопольському Соборі. Віра в Єдиного Бога у трьох іпостасях допомагає усвідомити, що людина має свободу волі й може вдосконалюватися. Їй притаманне прагнення істини і бажання творити добро. Про це говорив Ісус у Нагірній проповіді: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий». Створена за образом Божим і подобою, людина, її душа може уподібнюватися у чеснотах своєму Першообразу. Молячись за вірних, Ісус засвідчує єдність людини і Бога: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані…»

Називаючи Христа «Сином людським», Олександр Мень пояснив цю єдність із притаманним йому даром говорити просто про найскладніші речі: «Людині дана свобода, людині вказані шляхи, людина нестиме відповідальність за скоєне, і тому вона є образом і подобою Божою». Мабуть, цієї думки дійшли свого часу іконописці, поступово подолавши заборону на відтворення образу Всевишнього. Адже у широкому, всехристиянському сенсі, відкинувши штучні межі й міжконфесійні незгоди, розуміємо, що Ісус Христос збудив у своїх учнях віру у творче начало людини. «Він вражаюче підніс кожного з нас, — веде далі О.Мень. — У нас коротке життя, яке ми повинні витратити не лише на те, щоб добувати собі шматок хліба і житло, а й для того, щоб зерно Боже, закладене в нас, примножити».

Сотні років художники не наважувалися малювати Святу Трійцю. Вислів апостола Павла про те, що Бог не живе у храмах рукотворних, сприймався як підтвердження старозавітної заборони зображати Всевишнього. Але ж перші християни в окремих частинах тодішньої Ойкумени по-своєму осмислювали таїнство втілення Бога в Ісусі Христі. Попервах теологи вважали, що Бога можна візуально уявити лише в образі Ісуса, в особі якого Бог явлений людям. Простіше було з Трійцею старозавітною: на римських мозаїках V сторіччя можна побачити відвідини трьома ангелами Авраама (це місце з книги Буття тлумачиться як прообраз Св. Трійці). Однак у сусідній Візантії — спочатку нерішуче, у мініатюрах, а згодом на іконах і фресках — почали малювати новозавітну Трійцю. Як мовиться, на все свій час… Давні заборони та обмеження на зображення Бога були остаточно подолані за епохи Ренесансу, яка принесла розквіт живопису. Та й нині у більшості християни не вважають апостола Павла іконоборцем і засновником антицерковної схизми. Щоправда, деякі, прагнучи повернутися у далеке минуле, відмовляються не тільки від ікон, а й від хреста.

Формуванню візуального образу Св. Трійці вельми сприяло книгодрукування, бо цінувалися книги з оздобами й малюнками. Українці одними з перших скористалися винаходом Гутенберга, і якісні видання, переважно духовного та богослужбового змісту, в XVІ—XVІІ сторіччях не були у нас дивиною. У ХVІІІ ст. українська книжкова графіка трималася на високому європейському рівні. Попри виданий у 1720 р. наказ Петра І з вимогою друкувати українські богослужбові книжки так, щоб «никакой розни и особого наречия в оных не было», українське мистецтво книги розвивалося не лише у Львові й Острозі. Як зауважив знавець книжкової графіки Яким Запаско, царський наказ та цензурні заборони Синоду, на щастя, не стосувалися художнього оформлення, і гравери мали змогу виявити свій творчий хист. Вони використовували мистецькі явища іконопису Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, де Св. Трійця була хоч і не дуже поширеною, але звичною темою сакрального живопису.

Відтворювали новозавітню Трійцю традиційно: з правої руки від Бога-Отця — Ісус з хрестом, а над ними — Дух Святий у вигляді голуба з променями навсебіч. Та при цьому, на відміну від однолінійної візантійської графічної манери, в ілюстраціях київських, львівських, чернігівських граверів помітне прагнення передати форму рельєфно, об’ємно, моделюючи світлотіні. Релігійні персонажі зображувалися в оточенні рослинних орнаментів, а саме — акантового листя (звідси походить слово «окантувати»). Ці прийоми єднають наших майстрів з мистецтвом Відродження, вплив якого добре простежується в українському бароко. До речі, його традиції певною мірою збереглися у стилізованому оформленні новітніх видань християнської літератури.

В Україні не росте акант, він є окрасою італійських садків, звідки форма його листків була запозичена для ренесансних орнаментів. Та зі святом Трійці пов’язано чимало трав і дерев нашої флори. Їх, за давніми звичаями, використовують у народних обрядах. Виразний опис Зеленої неділі в українському селі зроблений у середині ХІХ ст. етнографом Олександром Терещенком: «Там, куди не подивишся, — все і скрізь зеленіє. Біля порога хати поставлені дерева; перед вікнами — зелень, тини також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату — і там запашна зелень. На покутті стоїть кленове дерево, що відтінює собою стіл, накритий білою скатертиною. На столі — хліб-сіль, за образами — бузок і гвоздики; на стінах і на стелі теж квіти. Долівка встелена травами, а між ними — запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. У полив’яних горнятках і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються півонії, лілеї, фіалки, пижма і Боже дерево (садовий пахучий полин). Перед іконами жевріє лампадка або воскова свічечка, світло якої ледь пробивається крізь густу зелень рослинності».

З народних звичаїв та усної творчості збереглися не окремі ознаки, а величезний культурний шар, що свідчить про зустріч і поєднання язичництва з християнством. Ми вже так звикли до цього, що не завжди можемо визначити, де закінчується прадавній фольклор і починається християнський обряд. Але вбирати краще з попередніх вірувань притаманно, мабуть, усім релігіям, адже буддизм і мусульманство теж не прийшли на порожнє місце… Тому аж ніяк не можна погодитися з твердженням, ніби християнство знищило звичаї й традиції народів. Воно їх, так би мовити, після деяких вагань, засвоїло. Отже, це не просто мирне співіснування, а продовження і збереження в іншій якості. Скажімо, колись слов’яни запашним полином, лепехою (листям аїру) відлякували русалок, а нині запрошують священика посвятити зілля, щоб збіжжя родило.

Ось як відобразив цей феномен письменник Василь Скуратівський: «У народі це свято особливо пошанівне, хоч про його походження серед простого люду нема чіткої думки. В одних випадках, відповідаючи на запитання, розіслані в 20-х роках Етнографічною комісією Всеукраїнської Академії наук… стверджували, що в цей день начебто Бог створив землю і засіяв її зеленню; інші вважали, буцімто Христос, Петро і Павло, йдучи дорогою, присіли під зеленою кроною дерева, а тому й триденне свято; дехто вважав, що Христос, в’їжджаючи до Єрусалима на ослі, обрав собі шлях не по килимах, що їх розстеляли багаті, а по галузках, якими прикрашали путівець бідняки — звідси й прикрашання обійсть зеленню. Чимало анкет підтверджують думку, що триденність свят пов’язана з Богом-Отцем (неділя), Богом-Сином (понеділок) та Богом-Духом Святим (вівторок)…».

У суботу, власне — напередодні Трійці, селяни рвали материнку, чебрець, полин, лепеху і прикрашали запашним зіллям світлиці, розвішували його на стіни, лави, вікна, образи, а лепехою притрушували долівки. …Після відправи в церкві з процесією всім селом обходили поля, «щоб град не побив посіви і засуха не випалила збіжжя». Хоругви та хрести прикрашали віночками з живих квітів».

До цього залишається тільки додати, що П’ятидесятницю і Зелені свята відзначають нині як у селах, так і в містах, повертаючись до духовних скарбів батьків і дідів. Дозволю собі зауважити: це викликає надію. Влучно ж бо сказано, що людину відрізняє від усіх живих істот, перш за все, щира віра у Бога, а крім того — потреба в урочистому, святковому настрої.