Забутий феномен

Сказав, та не зробив. Пообіцяв і забув. Зобов'язався, але не виконав. Нахвалявся і збрехав. Обнадіяв, та підвів. Вирішив, та передумав. Спокусив, але обманув. Присягнувся, проте зрадив. Нарешті - не казав і не робив.

Що ж заважало чи чого забракло? Як зауважив іще Григорій Сковорода, "Чогось найважливішого нам не вистачає". Мандрівний філософ мав на увазі совість.Саме її проявів бракує нам у повсякденні. Саме цей термін практично не фігурує в офіційному спілкуванні й державних документах. На превеликий жаль. Тому сьогодні цей факт потребує не лише констатації, а й тлумачень, мотивацій і пояснень.

Депутати Верховної Ради перед вступом на посаду складають присягу на вірність. Вони зобов'язуються "усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу... додержуватися Конституції та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників". У присязі президента майже дослівно повторюється наведений вище набір чеснот, які автори цього тексту вважали обов'язковими, але замість діями з'являється додаток справами. Чи не тому, що депутати, якщо й діють, то неповносправно, не відповідаючи за виконання ухвалених ними законів?.. Президент зобов'язується також підносити світовий авторитет України. Ще одна прерогатива першої особи - "обстоювати права і свободи громадян", у чому важко запідозрити депутатів, і тому вони цього навіть не декларують. Але в обох документах немає жодної згадки про совість чи сумління.

Державний службовець, крім "вірно служити", присягається "сумлінно виконувати свої обов'язки". Слово "сумлінно" за змістом близьке до "совісно", проте в офіційній термінології може означати лише реалізацію наказів, що не передбачає врахування особистого ставлення виконавця.

Нарешті, новація. У присязі уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, крім "чесно і сумлінно", з'являються слова "добросовісно виконувати свої обов'язки" та "керуватися справедливістю і власною совістю". Нагромадження близьких за змістом термінів ніби підкреслює думку про те, що узгодження власних дій із совістю є виключним привілеєм єдиної на всю державу посадової особи.

Цікава історія виходить, любі наші непідкупні українські виборці! Уповноважений з прав людини (омбудсмен, якщо по-європейському) був покликаний на сьомому році незалежності (посада з'явилася 1998 року) компенсувати якщо не відсутність у законодавчої та виконавчої влади совісті, то принаймні - забуття ними не просто терміна, а навіть світоглядної риси, особистісного почуття, що вирізняє людину з-поміж інших істот. Відшкодувати узаконену, документально підтверджену й закорінену у свідомості начальницьку амнезію найкращих моральних якостей, про які має нагадувати владі сущій спеціально для цього утворена контролююча установа. Така собі система балансів і противаг. Чи все простіше: поняття совісті та уявлення про неї в нашому суспільстві стають суто умоглядними, набуваючи іншого, навіть протилежного значення, перетворюючись на певну метафору або оксюморон?

Придивімося пильніше. Совість (сумління) як здатність розуміти істину, розрізняти правду і неправду, усвідомлювати власний обов'язок є нашим путівником і керівництвом до поведінки, внутрішнім сигналом реагування. За змістом англійське слово "коншенс" (від латинського "консент" - "розуміти, усвідомлювати", звідки й термін "сенс"), відповідає нашому - "совість". Не заглиблюючись у морфологічні хащі, простіше розділити слово на частини: "со-вість", прочитавши як "з вістю" й усвідомити, що йдеться про гармонію з вищим сенсом чи то звісткою. І дійти думки, що маємо справу з феноменом християнської духовності.

Його історія дуже давня. Звернімося до літературного шедевра - Біблії. "Право первородства за сочевичне вариво". Ця відома приказка має переносне значення. В оригіналі - про те, як молодший брат Яків за безцінь придбав у старшого, нерозумного Ісава, родинний привілей (Буття, 25 : 30,34). Перемогло прагнення особистої вигоди, не обмежене почуттям совісті. Хоча його прояви відомі з дохристиянських часів: з Першої книги царів (19 : 3, 4) дізнаємось, як пророк Ілля, відчувши муки сорому (чи совісті?) після скоєного гріха, звернувся до Господа: "Візьми душу мою, бо я не ліпший за батьків своїх!" Тобто не успадкував певних особистих рис предків. І Всевишній почув страждальця... Цей сюжет надихав наших пращурів: іще 1848 року його поклав на музику Фелікс Мендельсон. Праці над драматичною ораторією "Ілля" видатний німецький композитор присвятив десять найкращих, останніх років свого життя. Через півтора століття цей твір був уперше виконаний в Україні Київським симфонічним оркестром і хором під орудою Роджера Мак-Мерріна... Проте сьогодні ми пам'ятаємо лише вогняну колісницю Пророка, його громовиці як залишки культу Перуна, але не те, з якої причини Ілля вознісся на Небо.

Пересопницьке Євангеліє

Видатні митці освіченого XIX століття шукали й знаходили драматизм у словах і вчинках людини Старого Завіту, відзначаючи не лише прояви дохристиянського сумління, а й гнівний осуд фарисейства (удаваного благочестя), нещирості, лицемірства, двоєдушності: "Горе тим, що зло добром звуть, а добро - злом; що з пітьми роблять світло, а зо світла - пітьму…" (Ісая, 5 : 20). Тарас Шевченко у поезіях на біблійні теми переспівував книги пророків Осії та Єзекиїла, а в епіграфі до поеми "Неофіти" навів початок 56-ї глави з Ісаї: "Пильнуйте суду й чиніть справедливість, бо Моє спасіння готове прийти, відкритися - Моя справедливість!"

Те, про що у Старому Завіті можна було здогадуватися за певними ознаками (сором, відчуття невідповідності реаліям, неприйняття брехні), у Новому набуло повної виразності, втілившися в конкретні терміни (совість, сумління). Десять заповідей, приписи Закону, даного Мойсею Богом, відтоді виконувалися не під страхом покарання, але - свідомо, добровільно. У Посланні апостола Павла до Галатів (3 : 11) це звучить, на перший погляд, парадоксально: "А що ніхто Законом не оправдується перед Богом, то це ясно, бо "праведний з віри буде жити". Одночасне визнання і заперечення заповідей Божих? Пояснення дуже просте: до цього заповідей дотримувалися "не від віри" (3 : 12). Апостол продовжує думку: "Раніше ... ми були замкнені під охороною Закону, очікуючи віри, що мала відкритися, так що Закон був нашим вихователем, аж до Христа, щоб вірою ми оправдалися" (3 : 23–24) Власне, тут ми стаємо свідками історичної (дві тисячі років тому) появи нової, християнської ідеології, головним складником якої є совість.

Якщо за порушення приписів Закону на старозавітну людину чекали жорстокі кари - прокляття, смерть, побиття камінням, зубожіння, вигнання (Второзаконня, 21 : 22–23, 27 : 26), то християнин в разі недотримання цих неодмінних суспільних стандартів переживає душевний біль і почуття провини, каяття, а з боку одновірців - осуд, але й співчуття і прощення. Коли ж думки, слова і вчинки людини не суперечать християнським цінностям, то попри будь-які матеріальні втрати вона відчуває втіху, радість виконаного обов'язку. Як зауважив апостол Павло, совість є і свідком перед Богом і самим собою: "Я кажу в Христі правду, не обманюю, як свідчить мені моя совість у Святім Дусі" (До Римлян, 9 : 1).

Совість пов'язана з вірою як одна з найважливіших моральних рис усіх народів, незалежно від конфесійної належності. Мусульмани, буддисти, індуїсти, юдеї також розуміють цей феномен, поважають пов'язані з ним почуття як прояви світогляду в релігійному, культурному, соціальному контекстах свого історичного розвитку. Так, японською "совість" перекладається як "сором". За всіх лінгвістичних відмінностей, семантичних нюансів, значення близькі. Але мусимо говорити про особливості феномена совісті в християн, яких в Україні - переважна більшість. Його неможливо сфальшувати або замінити зовнішніми атрибутами: хоч весь обвішайся хрестиками, хоч лоба розбий поклонами у найканонічнішому храмі - тобі не повірять, поки... Про це - у I Посланні апостола Івана: "Не любімо словом, ані язиком, лише - ділом і правдою" (3 : 18).

Народ засвоїв біблійну мудрість. "Не за страх, а за совість" - добра воля замість примусу. "Яка совість, така і честь" - совісних поважають. А "Хто сумління не має, той правди не знає" - це майже по-апостольському. Не дивно, що подібні думки висловлювали й великі філософи, вчені-природознавці й письменники. Іммануїл Кант: "Закон, що живе в нас, зветься совістю". Чарлз Дарвін: "Найсильнішою рисою відмінності людини від тварини є моральне почуття, або совість". Лев Толстой: "Совість - це пам'ять суспільства, засвоєна окремою особою". Моральні засади, глибоко закорінені в суспільній свідомості, сприяли поширенню християнської цивілізації на всіх континентах Землі.

Совість (сумління) контролює дотримання наших поглядів і переконань, якщо вони не суперечать загальнолюдським чеснотам - правді, справедливості, обов'язковості, здатності бачити вищу мету, щиро любити і співчувати, керуватися суспільними інтересами. У разі невідповідності особистих поглядів суспільній етиці (у нашому випадку - християнській) сумління допомагає обрати правильний шлях, підтверджений історичним розвитком світових духовних спільнот.

Але за певних умов тяжко вистражданий людством феномен совісті може бути по суті відкинутий, замінений на суб'єктивне, навіть - умовне поняття. Набувши симулятивних рис, такий замінник совісті сприятиме появі ситуативної моралі, притаманної, зокрема, тоталітарним суспільствам. При цьому догоджання владі сущій стає умовою самореалізації, навіть самозбереження, як за влади диявола (Від Луки, 4 : 5–8). Такою вважав радянську владу видатний киянин - авіаконструктор і філософ Ігор Сікорський: "Поклоніння дияволові не потребує жодної віри в істинність його існування і закликає лише прийняти систему принципів, поміж яких головними є убивство і брехня" (І.Сікорський. "Невидима боротьба. Розд. 1: Фаустова цивілізація"). Разом із тим совість не дозволяє погодитися з ідеями "Нової доби", за якими етика і мораль мають слугувати людині лише для пристосування до панівної системи поглядів з метою досягнення власної матеріальної вигоди. Такий духовний відступ загрожує втратою найважливішої людської ознаки - світогляду. Адже саме особисті погляди і переконання є неодмінним складником нашої системи уявлень про Світ.

Щоби світогляд склався, потрібно зрозуміти зв'язки між різними галузями знань у контексті традицій минулого. Це дасть змогу уявити цілісну картину сьогодення і навіть зазирнути в майбутнє, побачити події і самого себе в історичному контексті. Можна стверджувати, що відсутність, викривлення або симуляція світогляду призводить до розпаду особистості, тобто стану, коли людина перестає бути собою. Цього не станеться, якщо почуємо поклик совісті.

Вилучити з ужитку совість на офіційному рівні вдалося лише більшовикам після руйнації Церкви з її авторитетом і викорінення релігійності разом з іншими фундаментальними людськими цінностями. Задля цього навіть частково повернулися до язичництва: радянська людина більше знала про Афіну, Венеру й Аполлона, ніж про мистецтво Відродження. Тому пустим виявилося гасло, використане на схилі комуністичної доби, про партію як "розум, честь і совість нашої епохи", де кожне слово несло в собі неправду. Зокрема совість, ця глибоко індивідуальна, особистісна риса, не може надаватися членам політичного об'єднання разом із партійним квитком. Таким чином відбувалася девальвація й інших людських цінностей, власне того, що вирізняє нас у світі живих істот: крім згаданих розуму й честі - ще й свідомості, уяви, історичної пам'яті, співчуття... У зв'язку із цим варто знову нагадати, що в Старому Завіті слова "совість" немає. Натомість у новозавітних творах на цей термін натрапляємо часто. До речі, до Нового Завіту належить і Євангеліє, на якому присягають президенти України.

Мабуть, слід зробити певні висновки відповідно до обсягу цієї публікації:

Совість не контролюється ззовні; вона сама є нашим контролером, порадником і внутрішнім свідком. Як фундаментальна риса світогляду, вона є запитаною і дієвою в демократичному суспільстві, сприяючи його зміцненню. Спроби замінити совість зовнішніми ритуалами призводять до знецінення моральних засад суспільства. Забуття або неповага до совісті поступово перетворює суспільство на тоталітарне: у цьому разі можлива лише симуляція найкращих намірів. Пониження рівня освіти, нехтування літературною і мистецькою спадщиною, засвоєння випадкової інформації заважають усвідомленню і проявам совісті. Секулярне, тобто відокремлене від релігії виховання гальмує духовний розвиток, дезорієнтує молодь, провокує повернення до язичницьких культів, призводячи до масового невігластва в царині гуманітарних знань. Із цим пов'язане уявлення про нібито настання нової епохи "післяправди" з її ситуативною етикою, а отже - нерозумінням безперервності історії, мети розвитку людства і самого феномена совісті. Ці ознаки архаїчної свідомості можуть загрожувати моральному здоров'ю нації у процесі її етногенезу, подальшої розбудови.

...За часів незалежності виросло нове покоління наших громадян. Вони цікавляться й займаються усім, що притаманно молодій людині. Стають промисловцями, аграріями, бізнесменами, юристами, військовими, медиками, освітянами, а ще - депутатами і президентами України... Мало хто з них тримав у руках бодай дитячу версію Біблії, не кажучи вже про повний текст Святого Письма у блискучих перекладах І.Огієнка й І.Хоменка. Питання до суспільства, яке їх виростило: чи керуються вони совістю? Це - питання державної ваги. Не лише до конкретних вихователів, Міністерства освіти, релігійних організацій, а й - до всіх нас разом і окремо - до кожного.