«Здравствуй, дарагой украинский сэстра!»

Із Грузії повернулася більше місяця тому. Відтоді щотижня з мобільного чую:

«Здравствуй, дарагой украинский сэстра! Как поживаешь?» Навіть уявити не могла, що, окрім грузинського вина і стосу чудових фотографій, привезу з тижневої подорожі таку теплу дружбу…

Про мову серця і грузинське снодійне

Через кілька днів після нашого знайомства Леван, фінансист департаменту туризму і курортів Міністерства економічного розвитку Грузії, зізнавався мені: «В аеропорту как тебя увідель, подумаль: вах, дик ета ж мой сестра прілетель!» І не шукайте в цьому жодної логіки. Просто грузини такі — що відчувають, те й кажуть. Якщо ви їм сподобались, то можна не боятися ні холоду, ні спраги — всі клопоти, пов’язані з гостем, вони беруть на себе.

…По прильоті до Тбілісі в очі одразу впала загальна занедбаність. Здавалося, кожен куток вулиці потребував сокири, молотка й пензля. Але гід Ніко поспішав нас розважити вже в автобусі, що рушав: «Наш водітєль Малхаз удівітєльно пойот, но когда пойот... закриваєт глаза». Гумор — грузинське снодійне, воно присипляє сум від споглядання похилених будиночків, полишених курортів, закиданої пакетами річки Кури.

Разом нас — п’ятдесят п’ять мільйонів

Але вже після першого ковтка вина під час вечері майбутнє цієї країни видається неймовірно оптимістичним. Ні, не у хмелі річ, а в тості, що його розповів тамада. А я переповідаю.

«Теплого сонячного дня Господь Бог роздавав народам землі. Грузини забарилися й опинилися у кінці черги. Бог усі нації наділив землею і тільки на грузинів не вистачило.

— Де ж ви були? — запитав Господь чорнявих хлопців, що сором’язливо ховали за спиною винні роги.

— Як де? За твоє здоров’я пили! — чесно відповіли грузини.

Таке зізнання сподобалося Богові, і він сказав:

— Є один край, який я беріг для себе, бо то справжній рай! Але ви мені подобаєтесь, тож дарую його вам!

Тож вип’ємо за нашу чарівну Грузію!»

Так уміють любити батьківщину тільки тут. І я за те, щоб пройти у грузинів тренінг з вихваляння принад свого краю. Адже взимку Кавказькі гори в уяві грузинів — жінки в еротичній білизні, Чорне море в них — з найгарнішими у світі заходами сонця, а в сіркових джерелах у Тбілісі сам Олександр Пушкін поправляв здоров’я. Звісно, найкраще грузинам вдається вихвалятися за бенкетом.

Особливого курсу правильного поїдання страв у Грузії не існує. Головне — добре помийте руки перед вечерею. Тут і хачапурі, і хінкалі, і шашлик заведено їсти, ігноруючи веделки. Тамада підводиться виголошувати наступний тост. А це означає, що всі мають узяти келихи з білим або червоним вином і прослухати чергову легенду про найгарнішу у світі країну, найщирішу дружбу, найвідданішу любов. А ще грузини люблять пити за міцні відносини з Україною. Можна це пояснювати багатьма факторами: історичними, психологічними чи емоційними. Але чорнявий тамада каже просто: «Разом нас п’ятдесят п’ять мільйонів!» І всі зворушені і п’ють стоячи.

Кавказькі лижники

Українсько-грузинська тема має продовження й за межами Тбілісі. На гірськолижній трасі в Гудаурі мене зі снігу як мінімум десяток разів відкопували грузинські лижники. А дізнавшись, що я прилетіла з Києва, казали усміхнено: «Ти ж наш брат!» Тобто сестра, але грузини часто плутаються через відсутність родів у їхній мові.

Під шефством смаглявих грузинів я за декілька днів відкрила в собі неабиякі гірськолижні здібності. І переконана: річ насамперед в атмосфері курорту. Поведінка на тамтешньому спуску не йде в жодне порівняння з байдужістю у наших Славському чи Сваляві. В Гудаурі так просто не перестрибнуть через сердешного, який лежить на трасі догори лижами. Обов’язково зупиняться, піднімуть, надінуть відстебнуту лижу, дадуть у руки загублені палиці й скерують спуск. А спускатися тут — саме задоволення. Є схили пологі — для новачків, є крутіші — на вибір.

Торік тут встановили зручну сучасну канатну дорогу з кріслами на три особи. Для тих, хто відпочиває в одному з ультрамодерних готелів неподалік, на підйомник видається проїзний. Лижі теж можна взяти в готелі — всього 20 ларі за день (курс долара до ларі — 1 до 1,8, тобто за комплект доведеться викласти близько 50 гривень), але тріснутих лиж не підсовують. Номер у готелі коштує від 35 доларів за добу з дворазовим харчуванням. Проте можна знайти ліжко й у приватному секторі за 20 ларі і домовитися, щоб господарка готувала на обід хінкалі й на вас. Розваг у Гудаурі — сауна та дискотека у готелі. Та воно й на краще: тиша, голові відпочинок…

Чого не скажеш про Бакуріані. Це теж гірськолижний курорт, відомий ще з радянських часів. Але туди приїздять сім’ями. Купа малечі гасає готелями, а на підйомнику створює неабияку чергу. І коли хтось із малих хитро пролазить попереду дорослого — той ніколи навіть пальцем не насварить. Таке у грузинів правило: діти — то святе. Але гірки тут теж задовольнять і аматорів, і профі. Ціни трохи вищі, проте не настільки, щоб відмовитися від розвідки. Дуже ймовірно, що у 2012 році в Бакуріані проводитимуть зимові Олімпійські ігри. Принаймні нинішнього року Олімпійський комітет Грузії подав на те офіційну заявку.

Я, бабуся, Іліко й Іларіон

Трохи нижче від лижних трас розташовані курортні селища. Одне з них — Боржомі. Нині вигляд у нього сумний. Центральний бювет розбитий, з нього не струменить джерело. Чимало санаторіїв віддали біженцям з Абхазії. Вони переобладнали їх під постійне помешкання, залишивши тільки спогади про славетні радянські здравниці. Хоча переважна частина курорту в занепаді, водночас усе навколо сповнене життя, бо відбудовується. Вже тепер тут можна відпочити в сучасному санаторії, де кваліфіковані медики визначать, скільки вам треба вживати боржомі, а скільки... грузинської чачі. Місцеві розповідають, що кожного літа туристів більшає.

Де струменить джерело — то це на заводі Боржомі. Зі свердловини на глибині 1500 метрів воду заливають у пляшки. Боржомі — не ропа, — пояснюють заводські технологи, — її не треба розводити водою, але газувати необхідно, щоб зберегла свої якості. Окрему партію води розливають у пластикову тару. Тож чутки, що в пластику справжнього боржомі не буває, — неправда.

Обабіч гірської дороги стоять невеличкі намети. Над кожним із них, на гачках, ніби якісь чудернацькі стяги, висять великі рум’яні хлібні млинці — лаваші і назукі (солодкий лаваш із родзинками). Їх печуть місцеві прямо у нас на очах, у круглих пічках. І з’їсти цей надзвичайно смачний грузинський хліб треба прямо тут, на дорозі, під соснами, серед гір. Може, тоді вдасться відчути бодай присмак грузинської провінції… Але краще приїхати сюди на відпочинок, фотополювання або придумати собі якусь іншу причину. І неодмінно пройтися стежками героїв Нодара Думбадзе й десь на пасовищі, серед баранячих отар, прокричати: «Гей, де ви, бабусю, Іліко й Іларіон!?»

Єдиний у світі музей

Ще один герой Кавказьких гір — Йосип Сталін. Грузини з неймовірною повагою відгукуються про свого земляка. Тому не дивуйтеся, що містечко Горі, в якому він народився, внесене у програми туристичних маршрутів. Це, певно, єдине місто, на центральній площі якого височіє сталевий Сталін. За кілька кроків міститься єдиний у світі музей пам’яті вождя. Екскурсовод — маленька сива жіночка в капцях — не розповість жодних негативних подробиць із життя Коби. Натомість прочитає його вірш (виявляється, Сталін в юності писав простенькі добрі поезії) і проведе вас до експонату, яким пишаються тут найбільше, — посмертної маски Йосипа Віссаріоновича.

На подвір’ї під спеціальним дахом стоїть маленька хатинка, в якій Йосип прожив із батьками до чотирьох років. Але, як на мене, цікавішим є вагончик, у якому Сталіну довелося чимало потрястися залізницею Радянського Союзу. Він перейшов вождю у спадок від уряду Російської імперії. Тут усього кілька купе. Найбільше — Коби. В ньому можна було жити: їсти, спати і навіть брати ванну.

Сонце в небі, серці і келиху

…Я бачила, де сховалося зимове сонце, — в Кавказьких горах! І ковзають хмаринки, заграючи до гірських вершин, і падає сніжок... Тепло, але й біло навколо, і сяють бурульки над урвищами… Не втримуюсь і тицяю пальцем на смішних волохатих свиней, що вештаються, немов здичавілі, гірськими доріжками…

Не можу позбутися відчуття, що ця країна виходить за межі мого розуміння. Не збагну, як це можна — прийти до кав’ярні і, лише гарно потеревенивши з господарем про спільних знайомих в Одесі, отримати в подарунок смачнюче грузинське вино. Не можу не розтуляти з подиву рота, коли грузини у ресторанах танцюють під національні мелодії з неабияким знанням рухів. І не можу не дивуватися, коли після одного-єдиного відвідання сірчаних тифліських лазень шкіра стає білою й шовковисто-гладенькою…

Але, попри все, з неймовірною теплотою згадую людей, які люблять нас уже тільки за те, що ми — українці.

За організацію прес-туру до Грузії автор дякує «Українсько-середземноморським авіалініям», асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України», НТО України, Посольству України в Грузії та Міністерству економічного розвитку Грузії