Затребувані, але не визнані державою

Понад рік доброволець з Кобеляк провів у зоні АТО - майже весь час на передовій. А тепер не може отримати посвідки учасника бойових дій.

"Я вдягну військову форму, щоб ви мене одразу впізнали", - каже Олександр Ярський з Кобеляк (позивний "Якут"), коли домовляємося про зустріч по телефону.

Через два місяці йому виповниться 71 рік. А коли пішов у зону АТО, мав за плечима 68. "Як можна сидіти вдома на дивані, коли в країні така біда? А я ж іще відчуваю в собі сили, можу скрутити й молодого, якщо потрібно. (Олександр Борисович і справді чоловік міцної статури, замолоду займався спортом - мав три перші розряди: з гімнастики, боротьби й важкої атлетики.) До того ж, хоч і доріс до гірничого майстра, мій основний фах - підривник. У своєму житті підірвав, мабуть, тисячі тонн вибухівки (спеціалістів такого профілю в нас не так багато), тому вважав, що мої знання і вміння можуть знадобитися особовому складу. Звертався до заступника військового комісара області, пропонував свої послуги, той охарактеризував мене так: дід, мовляв, адекватний. Проте вік у мене - самі розумієте… Навіть з офіцерського складу в такому віці в зону воєнних дій уже не брали".

Хоча у військкоматі 68-річного Олександра Ярського й не взяли на фронт, він таки знайшов можливість туди потрапити. Його сусід Володимир Маньківський (позивний "Херсон") у той час ніс службу у 5-му батальйоні Добровольчого українського корпусу "Правий сектор". Він розповів командирові батальйону, що в нього є дуже патріотичний земляк, дід-підривник, іще при здоров'ї. А той і каже: нехай, мовляв, приїжджає. Отак разом із Володимиром Маньківським Олександр Ярський і прибув у 5-й батальйон.

"Фактично я в батальйоні з 23 листопада 2014 року. Спочатку займався господарством: облаштовував зону відпочинку для бійців, встановлював "буржуйки", колов дрова - не цурався ніякої роботи, - пригадує Олександр Борисович. - А 2 лютого 2015-го виїхав на передову. Ми стояли в Пісках - там якраз були найгарячіші події. До речі, першими до цього населеного пункту зайшли не війська ЗСУ, а саме добровольці. А якщо точніше, то найпершою прорвалася до Пісків та аеропорту 2-га рота 5-го батальйону ДУК. Хоча на бойовій позиції, що мала назву "Гармата", ми стояли пліч-о-пліч із військовими 93-ї окремої механізованої бригади. Старшиною в нас був колишній російський ГРУшник з українським корінням: будучи громадянином Росії, він пішов проти неї воювати. Загалом командири в нас були обрані. Кому бійці дужче довіряли, того й обирали. Тільки-но прибули на "передок", одразу ж потрапили під потужний мінометний обстріл. Хоча, знаєте, мені було не так страшно, як необстріляним бійцям, бо я був звичним до вибухів, знав, як себе убезпечити. Скажімо, вас так не захистить бронежилет, як товсте дерево - воно неодмінно прийме на себе осколки й усе, що летить після вибуху. Підривати на фронті мені не довелося (хоча навчав бійців підривної роботи, залучав кого тільки міг). Підвозив на бойові позиції боєкомплект, воду для бійців (для того щоб один воював, потрібно десятеро тих, хто забезпечував би його всім необхідним). Укріплював окопи - це теж робота, яку хтось має виконувати. А ще готував їсти. Вояки мають бути ситими, а я борщ можу зварити такий, що й за вуха не відтягнеш. 14 років свого життя провів у Якутії, доводилося безвилазно працювати в тайзі - там і навчився куховарити".

Олександр Борисович показує мені фотознімок будинку в Пісках, у якому він мешкав з побратимами. Одного разу в міцну будівлю влучила 120-міліметрова мінометна міна і, ясна річ, зруйнувала її. Затримуюся поглядом на шрамах на обличчі літнього чоловіка. Проте, як виявилося, поранення Олександр Борисович отримав на любовному фронті: не поділив з колишнім однокласником однієї панянки. Свого часу Олександр Ярський любив жінок (і вони його теж), проте зрештою лишився самотнім і нині живе разом із 43-річним сином (з 10 років виховував його сам). Має 17-річну онуку.

"Поранень у зоні АТО я не мав, хоч іноді кулі пролітали поряд, - конкретизує Олександр Ярський. - Були тільки легкі контузії, що супроводжувалися глухотою. Але контузії отримували багато хлопців і навіть до медиків не зверталися. Під час одного з обстрілів ми перебували в підвалі будинку, який я вам показав. Міна зруйнувала його дах і фасад. Нас урятувало лише те, що підвал мав бетонні стіни. Іще захищали ящики з піском і всяка всячина. На війні так: або пощастить, або не пощастить. У кого яка доля. От мій близький приятель (позивний "Смерека") поклав голову за Україну… Після нетривалої відпустки я повернувся до батальйону не сам - зі мною приїхав фотокореспондент з Горішніх Плавнів. Він іще фотографував мене. А наступного дня разом з одним нашим бійцем загинув…

Невдовзі, під час Мінських перемовин, постало питання про те, що з нашого боку воюють незаконні збройні формування. Тобто "Правий сектор" прирівняли, по суті, до бандформувань - так
16 квітня 2015 року за наказом згори нас вивели з Пісків. Мені довелося побувати в Красногорівці й на Світлодарській дузі. У Красногорівці ніс службу у складі 1-ї окремої штурмової роти, командиром якої був іще зовсім молодий вояк із позивним "Да Вінчі". Ми займали оборону на спортивній базі, у паркані були ніші, звідки наші бійці вели вогонь і спостерігали за противником. За кілометр від нас, у промзоні, окопалися сепаратисти. У 2016-му місяць жили в лісосмузі під Дебальцевим - біля Бахмутської автотраси. Там, як і інші, я стояв в окопі. Увечері била артилерія, удень стріляли снайпери. За нами дислокувалися бійці Нацгвардії. У результаті вони отримали всі пільги, будучи за 60 кілометрів від передової. А добровольців не надто шанують. Хоча, якби не ми, невідомо, як повернувся б хід цієї війни. Звісно, ми не виконували злочинних наказів на кшталт "не відкривати вогню у відповідь". Пригадую такий епізод: по військових з 93-ї бригади вели прицільний вогонь танки противника, були жертви, а наказу стріляти у відповідь згори не надходило - це було якраз перед перемовинами в Берліні навесні 2015-го. Ми тоді втрутилися: підбили ПТУРами два танки, третього не встигли, бо він утік. Після цього, правда, нас три доби "накривала" їхня артилерія - досить точно била по наших позиціях".

Перебуваючи в зоні АТО, Олександр Ярський не думав про якісь регалії чи пільги - було не до того. А потім йому стало образливо: був на фронті, нюхав порох на передовій, а навіть посвідки учасника бойових дій не має.

Ні, в нього є папери, які засвідчують його участь в антитерористичній операції. Скажімо, в одній з довідок за підписом виконувача обов'язків голови Пісківської сільської ради і командира підрозділу 2-ї штурмової роти йдеться про те, що "Олександр Ярський брав участь у бойових діях з визволення території України від сепаратистів та російських регулярних військ у складі 5-го батальйону ДУК "Правий сектор" на території села Піски Ясинуватського району Донецької області". Проте виявляється, що такі документи не мають законної сили.

"Таких паперів ніде не беруть до уваги. Я вам скажу, що легше пробити оборону ворога, ніж чиновницьку оборону. Звертався до Міноборони України, але отримав відписку. Відмову у видачі мені посвідки учасника бойових дій мотивують тим, що я не воював у складі Збройних сил. До речі, дехто з добровольців, разом з якими їли з одного казанка кашу на передовій, перейшов до 54-ї окремої механізованої бригади. Але ж мене через вік туди нізащо не взяли б! Власне, тому й змушений був повернутися з фронту додому", - розповідає чоловік.

Головне управління персоналу Генерального штабу Збройних сил України також повідомило, що, "згідно із Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту", надання статусу УБД передбачено особам, які у складі добровольчих формувань брали безпосередню участь в антитерористичній операції, за умови, якщо в подальшому такі формування були включені до складу Збройних сил, Нацгвардії та інших утворених відповідно до законів України військових формувань. За наявною інформацією, 5-й окремий батальйон Української добровольчої армії та ДУКа "Правий сектор", у складі яких ви перебували в зоні АТО, не були включені до складу ЗСУ. Враховуючи зазначене вище, Міноборони України не має законних підстав для надання вам статусу учасника бойових дій".

Фотокореспондент із Горішніх Плавнів, який сфотографував Олександра Ярського, наступного дня загинув

"Державна служба України у справах ветеранів війни та учасників АТО повторює все це слово в слово. Щоправда, вона мене обнадіює: "У разі включення добровольчого формування, у лавах якого ви брали безпосередню участь в АТО, до складу ЗСУ, Нацгвардії чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань ви матимете право звернутися до комісії відповідного відомства для надання вам статусу учасника бойових дій". Ось уже три роки включають, усе обіцяють. Знаєте, що таке узаконити чи не узаконити? Це "договірняк". Добровольців же не легалізують через те, що найвищі ешелони нинішньої влади налаштовані проти патріотичних рухів. Ніхто з високопосадовців вам цього не скаже, але насправді це так. Комусь дуже вигідно удавати, ніби добровольці не відіграли значної ролі в цій війні, як вигідно було й розколоти ДУК. Але ця влада - тимчасова, у нас є право її змінити. І якби ми не були такими дурними, то не дали б їй над собою панувати. Я дуже розчарований тим, що добровольців не підтримали на рівні держави, хоч вони, по суті, прийняли на себе перший удар. За моєю інформацією, у Верховній Раді лежить законопроект про те, щоб визнати добровольців учасниками бойових дій, але його не розглядають. Бо, крім усього, це ще й економія коштів, - робить висновок Олександр Борисович. - На всіх рівнях мені ставлять дурні запитання: де ви, мовляв, узяли зброю, хто вам її видав? Я рядовий, і зброю мені видав командир - хіба це незрозуміло? Хоч загалом "Правий сектор" мав 6 рапір, важкі міномети, ПТУРи - не було хіба що авіації. То хіба вище військове керівництво про це не знало? Коли потрібна "показуха", з телеекранів показують відомого російського кіноактора Анатолія Пашиніна, котрий знімався в культовому серіалі "Грозові ворота". Перебравшись в Україну, він став бійцем 8-го батальйону Добровольчої української армії. Знімальна група, яка приїжджала до нього, показувала військову форму добровольців, зброю. По суті, частково визнали добровольців, посмертно присвоївши звання Героя України одному з нас - оперному співакові Василю Сліпаку (позивний "Міф"), котрий входив до десятка найкращих голосів світу. Ми перетиналися з ним на дорогах війни. Коли разом із бійцями він проїжджав Авдіївкою і співав якусь зі своїх арій, можна було подумати, що мелодія лине з гучномовця. Василь загинув від кулі снайпера через 40 днів після того, як я повернувся з зони АТО додому, на тій бойовій позиції, де раніше стояв і я. Він 19 років прожив у Франції, був солістом Паризької опери й забезпеченою людиною, але приїхав, щоб захистити Батьківщину.

У нашому батальйоні воював американець Джон - на жаль, він також загинув. Снайперами були навіть тендітні дівчата. А ви запитуєте, чому я подався в зону АТО".

А тим часом, поки нагорі добровольців ніяк не легалізують, рішення визнати їх учасниками бойових дій ухвалюють на місцевому рівні. Першим це зробив Івано-Франківськ. На сьогодні вже в 15 областях добровольцям видають так звані регіональні посвідки УБД.

"Вирішує це питання комісія при облдержадміністрації після того, як проголосують депутати обласної ради, - вводить мене в курс справи доброволець з Кобеляк. - У мене є відеодокази: на кадрах, які зняла творча група "5-го каналу", я дарую Дмитрові Ярошу виготовлену власноруч дерев'яну скульптуру (різьба по дереву - моє хобі) - він приїжджав у зону АТО, а я саме був днювальним у нашому опорному пункті. Інтерв'ю зі мною і мої фотографії розмістила в книзі "Неоголошена війна" журналіст "5-го каналу" Ольга Калиновська. Проте що мене коробить? Аби довести той факт, що я був у зоні АТО, маю надати свідчення не добровольців, а саме бійців Збройних сил України, та ще й нотаріально завірені. Тобто мене, по суті, змушують вдаватися до якихось маніпуляцій. Звісно, з багатьма з бійців ЗСУ ми іноді стояли поряд на бойових позиціях, але, повірте, там ніхто не цікавився справжніми іменами. Та я й у своєму батальйоні не знав імен і прізвищ побратимів, усі зверталися одне до одного тільки на позивні. Навіть шикувалися попервах у балаклавах, старалися не "світитися" перед фото- чи телекамерами, адже всі ми в базі даних "ДНР-ЛНР". Знаю, наприклад, "Пилипа" зі ЗСУ, я йому ще розвантажувальний жилет діставав, бо на той час бійці купували військову форму за свої гроші. Але мені відомо про нього тільки те, що він з якогось села на Дніпропетровщині. Я не допитувався на передовій, які в нього ім'я й прізвище, - тоді такі запитання були зайвими. Коли я вирушав у зону АТО, чиновники з нашої райдержадміністрації видали мені берці. А відтоді, як повернувся, жодного разу добрим словом не згадали. Згадують лише тих АТОвців, котрих призивали від військкомату. Образливо…"

Олександр Борисович запевняє, що існує синдром війни: якщо там, на передовій, наставала тиша, з'являлося таке відчуття, ніби щось не так.

"Коли постійно відбуваються обстріли, це стає звичною річчю. Одна ніч була без них - здавалося б, можна поспати, але ніхто з нас не стулив очей. До війни звикаєш, - стверджує наш герой. - Мені й досі сниться, що сепари підходять надто близько, а я намагаюся висмикнути кільце гранати... Як то кажуть, війна продовжується в голові… Ми, добровольці, були затребувані державою, проте досі не визнані нею. Звичайно, настане час, коли нас урешті-решт визнають. Хотілося б до того дожити…"