Записки з невидимого світу

Сліпі… Їхнє життя завжди викликало зацікавлення у звичайних людей. Часто їх запитують: «А як же ви ходите?», «А як їжу готуєте собі?», «Як кохаєтеся?»… Врешті-решт, коли отримують відповідь: ми такі самі люди, - їм захоплено кажуть: «Які ви молодці! Це ж героїзм…» І все в такому ж дусі…

Насправді життя і потреби незрячих мало чим відрізняються від життя і потреб звичайних людей, за винятком того, що вада зору викликає додаткові потреби в допомозі, у певних умовах для діяльності та в засобах, які компенсують ваду зору. Інтерес до життя сліпих продиктований не тільки тим, що завжди цікаво дізнатися, як живуть люди в незвичайних умовах, а й тим, що ця категорія населення була ізольована від суспільства в окремі «спеціальні умови», насправді ж - у колонії, сформовані як цілісна система, котра живе не відповідно до законодавства, а за поняттями й відносинами, що склалися й усталилися всередині самої цієї системи.

Хоч ідеться про громадську організацію, тут вживається термін «система». Так, Українське товариство сліпих (УТОС) - це вже не громадська організація, а окремий організм, система, в основі якої лежить не демократичний принцип формування органів управління, а принцип ще тієї, радянської, адміністративної системи.

У 1933 році держава продемонструвала принцип гуманізму, створивши серед інших і такі громадські організації, як «Товарист­во сліпих» та «Товариство глухих». Тим самим воно відгородило себе від необхідності створювати систему соціального захисту інвалідів, ізолювавши їх в окремий світ.

За понад 70-річне своє існування цей «світ» пережив багато чого, зокрема й період економічного розквіту, що, приміром, позначилося на майні системи УТОС. Це виробничі будівлі, обладнання, споруди соціально-культурної сфери (будинки культури, гуртожитки, будинки відпочинку, санаторії тощо).

Говорячи про внутрішнє облаштування «невидимого світу», слід привернути увагу читача до «демократії по-утосівськи». Начебто і організація громадська, і вибори передбачені її статутом, і кожен може бути обраний… Насправді ж голова, як Карабас-Барабас, шикує своїх ляльок, що, наче заведені, починають співати «пісню про любов» - про те, як добре живеться їм у невидимому світі, що краще, ніж їхній керівник, про них ніхто не подбає тощо. Всі аплодують, і «лялькаря» обирають на черговий термін.

Описане характеризує два останні з’їзди УТОС, делегатом яких був автор. Вибори керівного органу - президії - теж важко назвати виборами. Так і керують у системі другий, третій, а по суті - довічний термін демократично обрані керівники всіх структур системи.

А люди незрячі і зі слабким зором живуть своїм життям. Єдиною радістю для тих, хто може співати, залишається участь у самодіяльності. На свої і для своїх фестивалях (оглядах самодіяльності) вони мають можливість зустрітися й поспілкуватися, поговорити про життя. Розмови ці щороку все сумніші. Говорять про те, що працюють по два дні на тиждень і отримують за роботу 300-500 гривень, що кожен такий фестиваль (огляд) може стати останнім, бо грошей на проїзд до місця його проведення - санаторію ім. Наговіцина в Євпаторії - вони не зможуть виділити зі свого сімейного бюджету. Нарікають, що пільг з оплати комунальних послуг немає, і ніхто цього питання не порушує; що втратив УТОС колишню силу, і навіть одержання палиць у нього вже відібрали. А крім палиць, і відбирати нічого. Хіба саме підприємство.

А що сліпому, крім палиці, потрібно? «Та ще годинник, магнітофон і диктофон», - каже держава. Про інші засоби реабілітації і про те, якою мірою вони компенсують втрату зору, говорять лише просунуті мешканці «невидимого світу». Чомусь вважається, що придбання для незрячого студента або працівника інтелектуальної праці з порушенням зору нетбука вартістю до 2500 тис. грн. - занадто витратна для держави справа. А коли говорять про те, що Gps-Навіга­тор допомагає зорієнтуватися на місці, то вважається, що це - іграшки й «забаганки». Мало хто замислюється і над тим, як сім’я, в якій обоє батьків незрячі, може поміряти температуру своїй дитині. Або як самотня літня людина зможе поміряти тиск або вміст цукру в крові.

Усі ці диво-прилади, що вміють говорити, коштують дорого, - скаже держава. Мовляв, мені, державі, не під силу забезпечити ними сліпих. Простіше закупити магнітофони й роздати, аби книжки читали. Але касети через постійне користування псуються, зменшуючи бібліотечний фонд, і це мало кого турбує. Про те, що сучасний MP 3-плеєр дешевший і функціональніший за магнітофон, теж ніхто чути не хоче.

Так вони й живуть, самостійно купуючи потрібні їм засоби реабілітації. Але більшість із тих, хто хотів би купити, не має на це грошей. Кредит у банку через інвалідність теж отримати не може.

І говорять мешканці «невидимого світу» у Євпаторії на своєму фестивалі про квітуче минуле санаторію. Що не цвілими стінами та відсутністю гарячої води зустрічав він їх раніше, а цілорічним справжнім комплексним санаторним сервісом. І путівок безкоштовних виділялося незрівнянно більше. А відпочити на морі з родиною інших варіантів вони не бачать. На своєму ж пляжі, у своєму колі комфортніше. Але за цей комфорт і додаткову розкладачку для дитини з богом відпущений колишній головний лікар брав немалі гроші. Брати то брав, але на користь очолюваної ним установи вони чомусь не йшли. Може, і йшли, та тільки ж перевірить хто? Залишені ним напівруїни санаторію чомусь не викликали бажання у керівництва УТОСу притягнути горе-керівника до відповідальності.

Тримає система-павутина своїх… З її 80 підприємств не набереться і двох десятків таких, які можуть претендувати на номінацію «успішне». Задовільною вважається робота по два-три дні на тиждень за менш ніж злидарську платню. Директори ж інших підприємств, котрі не увійшли до двадцятки успішних, звинувачують у цьому ринкову економіку, байдужість держави, конкурентне середовище. І теж не несуть за це жодної відповідальності. За останні роки лише одиниці «невдах-директорів» втратили свої місця під тиском утомлених терпіти й доведених до відчаю інвалідів, робота для яких перестала бути джерелом доходу, а стала тільки засобом спілкування. За інерцією ходять вони в холодні брудні цехи, складають пораненими пальцями браковані, мало кому потрібні електровироби.

Але керівництво підприємств, посаджене в крісло президією, своє завдання вбачає в іншому. Гордістю глави організації є теза про те, що, незважаючи на всі зміни в державі - зміни президентів і кризи, - підприємства системи збережено, жодне не було ліквідоване. Про те, що підприємства ці без ремонту невдовзі перетворяться на купу будівельного сміття; що сьогодні вони більше потрібні директорам, ніж тим, для кого створювалися; що чисельність їх працівників за останні десять років зменшилася більш ніж удвічі, воліють не згадувати. Головне завдання - утримати систему, що можливо лише з допомогою підтримки ззовні.

Так і живе система, видоюючи з державного вимені «належні їй за правом» 20 мільйонів гривень. І на всіх громадських радах та слуханнях, які зазіхають на цей механізм «дерибану» казенних грошей серед громадських організацій інвалідів, стоїть на смерть: нам, мовляв, треба більше, ніж іншим, тому що ми - система!

І держава дає гроші, звільняє від податків на прибуток та за землю, і ставку нульову придумала для таких підприємств, - та тільки ефективності від цього не більшає. Добрий десяток «флагманів» УТОСівських підприємств, як паровоз, рухаються, доки в «топку» потрапляють дрова - кредити й безплатна допомога. Але варто цій допомозі стати еквівалентною тій, яку отримують решта 60 підприємств, - «паровози-флагмани» або перетворяться в таку ж купу будівельного сміття, або стануть власністю «машиністів».

І живуть директори, борги наживають. Продадуть добрий шмат громадського майна, проїдять, розрахуються ненадовго. Благословляє на продаж лідер громадської організації і не може запропонувати аукціон або таку реорганізацію, щоб залучити інноваційні технології, зовнішні інвестиції. Уже надто це якось по-сучасному буде. А по-сучасному не треба. Бо молодь, чого доброго, захопить УТОС.

Молодь приходила, пропонувала співпрацю, та тільки чи то не тією мовою говорила, чи то тихо, чи то надто складно. Оскільки після розмови залишилося враження у «ради старійшин», що, об’єднавшись у все­українську молодіжну організацію, молодь з вадами зору хоче здійснити в УТОСі революцію й створити йому конкуренцію. Не зрозумів УТОС, що молодь його потребує менше, ніж він її. Не бажаючи грузнути в тіні «невидимого світу», сучасна незряча і зі слабким зором молодь отримує освіту, інтегрується в суспільство, працевлаштовуючись поза системою, освоює новітні інформаційні технології, добивається діалогу з владою, реалізує за менші фінансові ресурси інколи більш соціально значущі проекти. А щойно пропонує свої кандидатури на керівні посади в організації, відразу ж натрапляє на глуху стіну неприйняття й відторгнення. Варто лиш молодим усередині системи проявити якусь активність, як їх відразу звинувачують у зазіханні на крісло «вождя».

Так і живуть собі у відділеному невидимою завісою, такі ж громадяни нашої держави, які відзначили 15 жовтня Міжнарод­ний день сліпих - день «білої палиці». Символу, без якого повсякденне життя незрячого неможливо собі уявити, і того єдиного, що в них залишилося.

P.S. Інформація, викладена в цій статті, може бути й, напевно, мала б бути підкріплена цифрами, однак автор не ставив собі за мету обтяжувати читача сухою аналітикою. При цьому все написане може легко знайти своє підтвердження у документах самого товариства сліпих, а також у статистичних даних Міністерства праці та соціальної політики.