«Занепад цивілізації»: частина третя. Післямова до знаменитого двотомника

Він був яскравим інтелектуалом і закомплексованим невротиком. Маститі «наукові буржуа» із числа професури вважали його дилетантом. Не зрозуміли його і видатні уми: Володимир Ленін називав його «пхикаючим міщанином», Томас Манн — «пораженцем гуманізму», Герман Брох — «зарозумілим неуком», Д’єрдь Лукач — «паразитуючим інтелігентом»... Утім, Освальда Арнольда Готфріда Шпенглера підтримали Герман Гессе й Едмунд Гуссерль, а Георг Зіммель вважав його історіософію «найбільш значною з часів Гегеля».

У своїй двотомній праці «Занепад Європи» Шпенглер відкинув примітивний розподіл історії на Давній Світ, Середні віки та Новий Час, властивий Заходу, котрий повірив у виключність власної історіософічної моделі. Філософ бачив історію сумою циклів зародження, розквіту і занепаду культур. А головне — він вважав, що цивілізація аж ніяк не є прогресом!..

29 травня 2005 р. виповнилося 125 років із дня народження О.Шпенглера, і автор дозволив собі дещо розвинути його ідеї більш сучасною мовою. (У підготовці нарису використано матеріали зі статті О.Патрушева «Світи та міфи Освальда Шпенглера».)

О.Шпенглер народився у містечку Бланкенбург. Батько був скромним поштовим службовцем. Мати, артистична й експресивна натура, домом і дітьми не займалася, а проводила час у садку й малювала на пленері. У сім’ї панував перманентний скандал, і Освальд зростав невротичною дитиною. 1891 року Шпенглери переїхали в університетське місто Галле. У гімназії Освальд вивчав стародавні мови, був найкращим з історії, географії та математики, тому його тексти рясніють математичними поняттями і словами з грецької мови та латини. Захоплювався музикою Вагнера, європейською та російською літературою, філософією Шопенгауера й Ніцше. 1899 року вступив на природно-математичне відділення університету Галле, але швидко зрозумів, що математика — не його покликання. Навчався в Мюнхені та Берліні, повернувся в Галле, де 1904 року захистив дисертацію. Її було присвячено ідеї Геракліта про вічне становлення, вмирання та відродження всього сущого. Шпенглер сприйняв ідеї Йоганна Вольфганга Гете про першооснову всього сущого і боротьбу позитивного та негативного начал, що веде до «підйому» та «занепаду». За Шпенглером, «фаустівська душа» Гете, на відміну від «діонісійської» та «аполлонічної», має відчуття безкінечного простору, історизму й неминучості кінця.

З 1908 року Шпенглер викладав історію та математику в гімназії в Гамбурзі. Через рік померла мати. Її спадщина дозволила полишити викладання й вести життя філософа-самітника. З 1911 року жив у Мюнхені, котрий тоді суперничав із Парижем за титул культурної столиці Європи. З презирством спостерігав за витівками богеми і вульгарністю навколишнього світу. Страждав на мізантропію, головні болі та втрату пам’яті; але при цьому писав статті про мистецтво, котрі вважав «метанням бісеру перед свинями».

Перший том «Занепаду Європи» вийшов 1917 року, другий — через чотири роки. З безвісного відставного вчителя Шпенглер перетворився на пророка, якого дослухався весь бомонд. Книга справила фурор, хоча була розрахована на вузьке коло інтелектуалів. Наліт сенсаційності й сьогодні заважає оцінити ідеї автора.

Шпенглер виділив культури: арабську (у т.ч. іудейську?), індійську, китайську, майя, вавилонську, західні — античну й сучасну. Морфологія і шлях культур однакові — народження, зростання, розквіт і занепад; будь-яка «жива природа» проходить ці етапи. Але кожна має неповторні фатум і символ. Символ античної душі — тіло, тому греки обмежені «полісом» і «ойкуменою», а їхні боги — це сонм ледарів, які віддаються пияцтву та розпусті десь на сусідній горі, що відповідає психотипу західного «суспільства споживання». Символ західної фаустівської душі — нескінченність, усесвітній Бог, пізнання і перетворення світу, що відрізняє лише деяких першовідкривачів.

За Шпенглером, раціональна логіка доступна будь-кому, але істинний історик мусить спиратися на почуття. Він обрав «інтуїтивний метод аналогії етапів розвитку» різних культур. За це «професіональні вчені» піддали його жорсткій критиці. Але у світлі тих знань, які суспільствознавство ігнорує і навіть відкидає, Шпенглер мав цілковиту рацію. Суспільствознавство виходить із картезіансько-позитивістського припущення про те, що спостереження однозначно визначається об’єктивним світом і апаратом сприйняття. Це далеко не завжди так. Відповідно до теорії відносності, результат спостереження не можна вважати об’єктивним без урахування позиції спостерігача. Реально в науці чільними є не спостереження, експеримент і методи обробки даних, а парадигма — набір апріорних переконань, цінностей, установок про реальність, тобто комплекс знань, емоцій, почуттів, у т.ч. Шпенглерова «інтуїція». Глибинна психологія показала, що пізнання визначає не порівняно вузька свідомість, а величезний масив несвідомого. Ідеї Шпенглера про символи та долю цивілізацій співзвучні поглядам Фромма про «соціальний характер» і Юнга про символи несвідомого й архе(психо)типи.

Ідеї про цикли культур та регрес цивілізації підтверджують історія та релігії. Трипілля та майя розквітнули і зникли. Греція, Рим, Київська Русь загинули не так під ударами варварів, як від власних проблем. За три тисячі (!) років історії Єгипту від 1-ї династії до Птолемеїв було величезне число злетів, застоїв, падінь. В індуїзмі все суще народжується, розцвітає, вмирає, воскресає. Символом буддизму є безперервне обертання Колісниці, в Упанішадах — магічне коло «мандала». У Лао-цзи все суще на своєму шляху (дао) переходить у протилежність. Екклезіаст стверджує, що все повертається «на круги свої». У Єгипті жук-скарабей Хефрі слідом за сонцем котить перед собою кульку з глини, символізуючи рух Амона-Ра з царства живих у царство мертвих і назад. У грецькому міфі про п’ять віків — золотий, срібний, бронзовий, героїчний і залізний — люди стають дедалі гіршими. Християнство сподівається на Царство Боже, але очікує кінця світу.

Товарно-грошові відносини і держава сама по собі свідчать про деградацію. За Енгельсом, приватна власність, товарно-грошовий обмін розвинули ремесло, торгівлю, землеробство, техніку, мистецтво, але породили захланність, війни, рабство; не маючи сил приборкати свої ниці пристрасті, люди створили державу, але вона обернулася проти них. З «войовничим атеїстом» Енгельсом погоджується Старий Завіт: у 1-й Книзі Царств між євреями виникли такі протиріччя, що вони просять Бога дати їм царя для суду й управління; Бог попереджає євреїв, що цар і його челядь заберуть у них найкращі землі й худобу, а їх поневолять; Бог пропонує їм жити «своїм розумом», та євреї вибирають владу на шкоду свободі.

Шпенглер різко виступав проти масової культури та культу споживання. Він казав, що «маса — це кінець, радикальне ніщо», а урбанізація створює чужий культурі натовп. Настільки модні нині звеличення інформаційно-споживчого суспільства — це верх дурості. «Цивілізована» людина не стала активним суб’єктом, а перетворилася на пристосованця і відчужений гвинтик соціуму. Абсолютизація товарно-грошового обміну веде до того, що людина бачить себе лише в двох амплуа: продавець себе і покупець величезної кількості товарів, послуг і розваг. Безперервне зростання потреб загрожує планеті, остаточно відштовхує людей від пошуку свого призначення, перетворюючи їх на обивательську череду. Цивілізація досягла високого рівня технічного і маніпулятивного інтелекту, але заплатила за це психо-духовною деградацією. За Фроммом, деструктивність суспільства не зменшується, а зростає в ході історії, стаючи наслідком не так тваринних інстинктів, як ницих і дедалі більш винахідливих пристрастей, формованих соціумом. До речі, саме Захід був джерелом найжахливіших сторінок в історії земної цивілізації...

Уявляється, що траєкторія історії — це не циклоїда (за Шпенглером), не підіймання спіралі (за Гегелем—Марксом), а більш складна траєкторія, що містить прогрес, регрес і застій. Виходячи з діалектичної парадигми, у соціумі мають місце перехід кількісних змін у якісні, заперечення початкового моменту розвитку і заперечення самого заперечення, повторення на новому етапі рис попереднього, стрибки, переривання поступовості й безперервності. Важливо віднайти рушійні сили, джерела енергії, котрі надають історії зигзагоподібного характеру.

Суспільство — це система відносин між людьми, тобто психологічне енерго-інформаційне явище, котре підпорядковане законам космосу, де все коливається, обертається, знищується й відроджується. На думку Карла Лешлі і Карла Прібрама, психіка, як і весь космос, має хвилясту природу. А Руперт Шелдрейк запропонував і частково підтвердив гіпотезу про те, що розвиток у достатнього числа представників виду якихось властивостей веде до передачі їх іншим особам у часі та просторі через «морфогенні поля». Історією рухає енергія, котру можна розглядати як суперпозицію (накладання) величезного числа некогерентних (різних за частотою і фазою) коливань, що призводить до складної інтерференційної картини з непередбаченим переходом від мінімумів до максимумів.

Психіка — суперечлива єдність свідомості й несвідомого. Вона амбівалентна, тобто може бути спрямована на благо і на зло. Протиріччя, свідомість і пристрасті розривають психічні зв’язки, вивільняють психоенергію і створюють соціальну динаміку, але на поверхню часто спливають деструктивні змісти психіки. Тому революції і/або реформи, намагаючись утілити «прекрасні ідеї», зазвичай призводять до катастроф. За Марксом, найважливіше джерело соціальної динаміки — це протиріччя, думки та пристрасті у сфері економіки, котрі можуть вести до прогресу, регресу й застою. Є й інші джерела соціальної динаміки.

Хід історії, котрий примітивно називають прогресом, Фромм вважав складною траєкторією пошуку безперервно порушуваної рівноваги. Компенсація несталості частіше веде до авторитарних, пристосовницьких і руйнівних імпульсів і значно рідше — до розумного, творчого пізнання й перетворення світу.

Шпенглер мав рацію: підстав для віри в прогрес небагато...

Від «великого розуму» Шпенглера записали в «ідеологи фашизму». Справді, консерватор Шпенглер з презирством ставився до буржуазної демократії, справедливо вважав її джерелом корупції та моральної деградації, навіть голосував за НСДАП, але потім назвав уряд Гітлера «карнавальним міністерством». Коричневий шабаш знавіснілого міщанського натовпу відвернули Шпенглера від нацизму. Він кілька разів відмовив Геббельсу в його проханнях виступити з промовами на підтримку фашистів, вступив у полеміку із самим Гітлером, порвав усі зв’язки з архівом Ніцше, адже сестра останнього ревно підтримала нацистів, відмовився від участі в щорічних фестивалях Вагнера, де збиралася гітлерівська верхівка.

У ніч із 7 на 8 травня 1936 р. Освальд Шпенглер помер у своїй квартирі в Мюнхені. У труну поклали його дві улюблені книги — «Так казав Заратустра» і «Фауст». Ходили чутки, що його вбили гестапівці...

Книга Шпенглера — це спроба звернути увагу на очевидну річ: цивілізація в її нинішньому розумінні є аж ніяк не «поступальним прогресом» і, скоріш за все, «пішла не туди». Щоб зрозуміти це, мало простого інтелекту, а потрібен Розум (Фромм).

Якщо люди будь-коли переспрямують енергію зі споживання та руйнації на звільнення особистості й суспільства від гнітючих чинників і реалізацію творчого потенціалу, на гармонізацію взаємин людини та природи і збереження середовища проживання і самих себе, на усвідомлення космічного змісту людського буття і просування у Всесвіт et cetera... Ось тоді можна буде сказати, що історія — це прогрес! Аби тільки не було пізно.