Замурували, демони! Мій ворог — телевізор

«Все почти с ума свихнулись,

Даже кто безумен был,

И тогда главврач Маргулис

Телевизор запретил».

В.Висоцький. «Письмо в редакцию»

Якщо ви вважаєте Ігоря Гонсалеса із серіалу «Тетянин день» найгіршим представником сильної половини людства, а Тетяну Разбєжкіну — рахат-лукумом свого серця і не бачите нічого негожого в тому, що поважні сімейства бобрів і зайців регулярно дістають кредити в солідних банках, то ваш мозок перебуває під владою «телевізійного демона». «Телевізійним демоном» можна назвати певну сукупність «світового зла», зосередженого по той бік блакитного екрана і проникаючого в розум і душі телеглядачів із допомогою всіляких ток-шоу, серіалів і, звісно ж, реклами.

Щоб описати в усіх подробицях мою боротьбу з цим підступним і віроломним ворогом, я вирішив проаналізувати ряд телевізійних проектів, від яких мій розум зазнав найбільшої шкоди. Почати цей своєрідний «розбір польотів» я хочу з передачі, яка має чудову, а головне, рідкісну назву — «Година суду».

Перегляд цієї передачі привчив мене щоразу підхоплюватися з дивана тієї самої миті, коли з губ федерального судді Пашина зри­валося чарівне «вст», котре є початком фрази: «Встати! Cуд іде». Потім я став усерйоз замислюватися про те, як краще реалізувати право на останнє слово, бо вже не виключав імовірності колись опинитися на місці засуджених. А як я сумував, коли суворий і нещадний Пашин, потрапивши під вплив прокурора-садиста, котрого я досі мрію зустріти в тем­ному провулку, виніс несправедливий вирок бідолашному хлопчаку, чиєю робочою уніформою був «зростовий» костюм курчати. Еге ж... На які тільки хитрощі не пішов телевізійний демон, аби заволодіти моїм розумом!

Однак підступи прокурора-кар’єриста — справжня дрібниця порівняно з підривною діяльністю популярного телеведучого Андрія Малахова. Після знайомства з його передачею я зрозумів, що реальна вісь зла зв’язує зов­сім не Багдад, Тегеран і Пхеньян, а знімальний майданчик передач «Година суду» і «Нехай говорять». Я ніколи не думав, що проблеми дівчинки, котра вкрала щітки в супермаркеті, чи грузинського хлопчака, чия консервативна матуся заборонила йому одружуватися з російською дівчиною, будуть вписані великими червоними літерами в підкірку мого мозку. Це стало можливо завдяки невгавучій енергії та надшвидкій жестикуляції Андрія Малахова, чия продуктивність праці порівнянна з новітніми двоядерними процесорами Intel Pentium. Те, з яким ентузіазмом він ставив чергові запитання героям своєї програми і диригував ансамблем розлютованих і, схоже, несамовитих жінок, які викрикували щось невиразне з глядацького залу, наштовхнуло мене на думку, що він не заради грошей старається, а справді зазіхає на мій нещасний розум. Я зрозумів: він і є найбільш вірний і відданий слуга «телевізійного демона». Аби не дати згодувати залишки мого здорового глузду, я поспішив вимкнути телевізор і наклеїти на екран стикер із написом «Нехай замовкне навіки!»

Але на цьому моя нерівна сутичка з «чудовиськом Останкінсь­кої вежі» не закінчилася. Мене очікувала зустріч зі «зброєю відплати» — телесеріалами. Пере­гляд 182-ї серії «Тетяниного дня» не зда­вався б мені катуванням, рівним колесуванню, якби йому не передували такі безрозмірні мильні шедеври, як, наприклад, «П’ять хвилин до метро», «Сест­ри по крові» або «Кохання як кохання».

Створилося враження, що мене змусили протягом двох сотень днів спостерігати за життям моїх сусідів по сходовому майданчику. Причому бачити це життя в усіх подробицях. Покірно спостерігати за тим, як вони їдять, п’ють, ходять на роботу, сваряться, миряться, справляють гучні весілля і не менш помпезно розлучаються. Саме ця ідея, схоже, і лежить в основі всіх вищезгаданих мильних опер. Після перегляду чергової сотні превеселих миттєвостей із життя цих самих сусідів доходиш висновку, що нікого ріднішого за них немає для тебе у всьому безкрайньому Всесвіті.

Цей хитрий викрут «телевізійного демона» змусив мене щиро співчувати Тетяні Разбєжкіній і шкодувати про те, що я не був запрошений на весілля до героїні серіалу «П’ять хвилин до метро» на ім’я Надя. Втім, надії вирватися з лабетів ворога майже не залишалося.

З усіх вищевикладених фактів природним чином випливає запитання: «Чому ж я просто не перестав дивитися телевізор?» Річ у тім, що завбачливий ворог устиг заволодіти розумом моєї матері, котра, підкоряючись йому, поринула у вир медійного безумства. Тепер мені доводиться ставати мимовільним свідком останніх подій із життя сімейства Рибкіних, які грали в цьому нескінченному телекошмарі ключову роль. Представники цього на рідкість дивного сімейства вирізнялися особливою пристрастю до застіль і весіль. Причому їжа на їхньому столі ніколи не закінчувалася, хоча на роботі вони з’являлися лише раз на 20 серій. Я зробив висновок, що цій дивовижній родині вдалося заволодіти скатертиною-самобранкою вкупі із золотою рибкою. Ну і Бог із ними, з Рибкіними... Продовжу розповідь про перипетії моєї боротьби з «телевізійним демоном».

Якось у гості до сестри прийшов її залицяльник, професія якого відразу змусила мене його зненавидіти. Він був телевізійником і цілими днями буквально не відривався від знімального крана, на якому працював. Цей кран заміняв йому і друзів, і жінок, адже він був геть не здатен від нього відірватися. Він здавався мені своєрідним кентавром ХХІ століття, а точніше кажучи — «напівкраном».

Так от, якось у розмові з моєю сестрою він згадав, що велике і славне українське телебачення незабаром розродиться новими каналами. Спроба уявити розмах майбутнього телевізійного шабашу змусила мене остаточно з’їхати з глузду. І цей адепт «темних сил» на довершення до всього вирішив змалювати переді мною перспективи роботи на телебаченні. Я просто не уявляю, що утримало мене від того, щоб не кинутися на нього з кулаками. Тоді я б точно виявився героєм моєї «улюбленої» передачі «Година суду».

До речі, знаменитий московський район Останкіно відомий не лише як телевізійний центр російської столиці, а й як місце, пов’язане з нечистою силою. Саму назву «Останкіно» любителі містики пов’язують зі словом «останки». Кажуть, що кілька століть тому місце, де височіє вежа, вважалося бісівським і що саме тут було кладовище для самовбивць і чаклунів. З 1558 року на майбутніх телевізійних землях з’явилася горбата баба з ковінькою. Тоді власником села Останкінське був боярин Олексій Сатін. Якось прийшла до нього згорблена баба і заявила: «Не розорюй землицю, не тривож. На кістках, на останках вона древнього люду, тому й Останкіно зветься. Якщо ослухаєшся, прокляну це місце і твій рід на додачу».

Не послухав її боярин, прогнав бабу, а через кілька днів був схоплений і страчений за наказом Івана Грозного. Відтоді й стала з’являтися стара горбата баба — передвісниця смерті. Кажуть, що саме вона пророчила імператорові Павлу I, що той не доживе до весни. Її пророцтво збулося: імператора було вбито березне­вої ночі 1801 року гвардійськими офіцерами. Дивна віщунка повідомила Олександру II, що він загине від руки «безбожника» (1881 року карету Олександра II було підірвано революціонером).

Кажуть, стара віщунка була і перед пожежею на телецентрі. Останкінські старожили запевняють, що стару бачили й у дубовому гаї перед вежею, і в підземному переході, і біля дверей деяких кабінетів. А ще кажуть, що коли тінь старої промайне в коридорі і зникне — це до звільнення високопоставленого співробітника. Баба ця служить підступному «телевізійному демону», котрий проник у мій розум.

Однак розповідь моя зовсім не про стару. А про те, що, склавши власний архів «секретних матеріалів», присвячених Останкіно, я усвідомив могутність «телевізійного демона». Тепер не тільки мій розум, а й моя душа піддавалася небезпеці. Зусиллям волі я утримався від того, щоб не окропити святою водою екран телевізора. Але ніщо не повинно було врятувати від такої розправи вищезгаданого телевізійника — залицяльника моєї улюбленої сестриці.

Однак мені не довелося почути шипіння його «бісівської» шкіри, не здатної пережити зіткнення зі святою водою. Він був попереджений моїм ворогом — «телевізійним демоном» і вирішив залишитися в рятівному затінку знімального крана. Проте я твердо вирішив обминати Останкінську вежу стороною.

Втім, один засіб проти «демона» усе ж таки знайшовся. Я вирішив діяти за принципом «клин клином вибивають» і віддав перевагу не сучасному телебаченню, а старому доброму радянському кінематографу. Новопробуд­жена любов до вже добряче забутих персонажів на кшталт Нестора Петровича Сєверова або Гліба Жеглова в одну мить звела нанівець мою залежність від серіалів. Безсмертний радянський кінематограф став моїм янголом-охоронцем, а підступному теледемонові сучасності довелося визнати себе переможеним.

А вам, дорогі читачі, я наполег­ливо рекомендую наслідувати мій приклад і знову відкрити своє сер­це для любові до старого кіно. І пам’ятайте, що немає на світі жахливішої долі, як опинитися поблизу Останкінської вежі, коли годинник проб’є північ... У цей час краще блукати старими добрими київськими вуличками, пити чай на кухні або лежати поруч із коханою людиною в теплому ліжку. І ніяких «телевізійних демонів»! Миру вам і спокою, друзі...