«ЗАЛІЗНІ БАБУСІ», АБО ЩО ТАКЕ «ЕЙДЖИЗМ»?

Мудрість не завжди приходить із віком.

Буває, що вік приходить сам.

(Особисте спостереження)

«Я ехала домой, я думала — аванс...» — легковажно наспівувала про себе дорогою додому парафраз давнього романсу, і тут у тролейбус увірвалася якась несамовита бабуся, обтяжена національним атрибутом — візком-«кравчучкою», звідки визирали нерозпродані за день блоки контрафактних сигарет, і заволала різким голосом: «Дайте сісти, дайте сісти швидше...» Щоб уникнути рукоприкладства, народ розступився, піддавшись небаченому натиску. На відновлення дихальної системи у бабці пішло секунд зо три, після чого вона розпочала гучний огляд найближчих об’єктів: «А що це в тебе, дівчино, спідниця страмного місця майже не покриває? Ви бачите, громадяни? І взагалі, що в країні коїться?» Далі можна не продовжувати, впевнена, такі сценки ми з вами бачили, і не раз. Причому, дивлячись на бабцю, щиро віриш, що її життєвий енергетичний запас позначиться на всіх домашніх: на синові, котрий «козел», на невістці, котра «дурна», на онукові, котрий «бовдур», а ось вона, вона... Узагалі, складається враження, що такі бабусі, лише різноманітних, якщо можна так висловитися, модифікацій, обклали нас з усіх боків: вони в магазинах, поліклініках, жеках, не кажучи вже про такі одіозні місця, як виборчі дільниці, де вони завжди перші, громадські приймальні різноманітних організацій і, ясна річ, у пікетах, на демонстраціях та мітингах. «Спеціалізація» в кожної з них різна, та всіх об’єднує дивовижна життєстійкість, безапеляційність і різкість у судженнях, а також активна громадянська позиція.

Бабуся на бабусю не схожа. За часів радянської влади виникло, на мою думку, два найхарактерніших типи бабусь. Про перший тип, внутрішній і зовнішній зміст якого не є темою цих нотаток, просто необхідно згадати. Це — «ортодоксальна бабуся по-радянському». Вона хранителька всіх осередків, її основна функція — готувати сніданки, обіди, вечері, при цьому ходити на службу, виконуючи громадянський обов’язок, але все-таки головне — пекти пироги, підтримувати порядок у домі та здійснювати принцип загальної противаги. Для такої бабусі найкращий подарунок на день народження — сковорідка чи прасувальна дошка, причому вона цьому щиро радіє, адже можна виконувати свої господарсько-побутові функції з новим азартом! Дарма що її дитині вже тридцять-сорок-п’ятдесят — однак, поки вона жива, почувається зобов’язаною готувати, допомагати й віддавати свою убогу пенсію... Так, подібне збочення було, є й, на жаль, поки що буде в нашій країні. Проте йтиметься про інший тип бабусь, про тих самих «залізних», для котрих головним стало міфічне «суспільне благо». Це вони сьогодні стоять у всіх пікетах за будь-якої негоди, щиро вважають, що безладдя в місцевому мікрорайоні — з вини депутата, а все лихо — від власників «мерседесів». Свого часу саме вони віддавали щойно народжених дітей у державні ясла і йшли далі в громадське життя. Фанатичні батьки називали їх Октябрина, Сталіна, Тракторина, Ноябрина. Дехто з них, особливо щирих, намагався боротися з таким неподобством: одна з загальновідомих Ноябрин (Мордюкова) з власної волі перейменувалася на Нонну, а одна шанована Рема (тобто «Революция электрификации мира» жіночого роду) — на Римму (Казакову).

Не зупинятимуся на певних конкретних прикладах доль, хоча ім’я їм — легіон. Сьогодні моя розповідь про майбутніх, потенційних бабусь. Наша майбутня «залізна бабуся» все своє життя віддає громадській роботі. Більше того, вона не лінується вчитися — здобуває одну вищу освіту, потім другу. Життя проходить як чудовий дитячий калейдоскоп — відрядження, зустрічі з цікавими людьми, власна родина існує паралельно. Сепаратно, тобто незалежно від неї, виникають сім’ї в дітей, народжуються нові діти, тобто вже онуки. Але майбутній «залізній бабусі» не до того, у неї головне — громадська робота. Це як у відомому: «Нам сонця не треба — нам партія світить, нам хліба не треба — роботу давай!» На жаль (для них), усе скінчилося — і партія, і робота. Проте громадський запал не згаснув! Адже треба щось робити! А що? Та що завгодно! Пікети? — Пікети... Засідання? — Засідання... Листівки, газети, збори — і ... «Ви кажете, десь там були діти?» — «Так, але вони, дивлячись на вас, навіть у комуністичну партію не вступали»... «Ви кажете, в нас уже є внуки?» — «Так, але вони вас ніколи не бачать. Адже ви, шалені, усе в засідках сидите»...

Тему можна розвивати нескінченно. І це абсолютно не має сенсу, адже ніхто не винен. «Залізні бабусі», які віддали життя боротьбі з міфічними ворогами, забувши про дітей, онуків і правнуків, — однак щирі у своєму обуренні. Їм уже про душу подумати б, а вони все обурюються: «Наших онуків купила Америка!» Адже замість того, щоб бодай ознайомитися зі змістом Біблії, вони досі шукають сенс життя в суспільній праці.

Виявляється, нічого нового в такому роздратуванні й нерозумінні немає: все це давно класифіковане й описане в західній психології і підпадає під сталий термін: «ейджизм» (від англ. «age» — вік), що означає: «негативне ставлення до людей похилого віку». Причому термін цей означає, що немає принципової різниці в тому, «комуністична» бабуся перед нами чи «капіталістична». За свідченнями американських психологів, серед білого населення Америки поширений стереотипний підхід до старих людей, яким приписують відсталість, небажання змінювати свої звички та недоумство. Насправді старіння не обов’язково супроводжується втратою пам’яті, що найчастіше відбувається внаслідок хвороби. Лише 6% людей похилого віку, принаймні в Америці, страждають на погіршення розумових здібностей, основною причиною чого є хвороба Альцгеймера. Причому в родинах латиноамериканців та афроамериканців до старих людей ставляться, як правило, з більшою повагою. Дідусі й бабусі доглядають за дітьми й беруть участь у розв’язанні сімейних проблем. Англосаксонці, якщо можна так висловитися, більше схильні до того, аби по досягненню дитиною вісімнадцяти років відправляти її у доросле життя. Тут мені завжди пригадується милий анекдот: «Будьте ввічливіші з власними дітьми — адже це ті люди, котрі вибиратимуть для вас будинок престарілих». А якщо серйозно, то навіть смішно проводити певні паралелі між нашими й американськими старими людьми. Для них основне після виходу на пенсію — врегулювати свої фінансові справи та придумати нові інтереси й заняття: мандри, читання, різноманітні хобі або навіть навчання нової професії. А нашим, обкраденим власною державою, злим на всіх і вся й остаточно зневіреним — бодай би вистачило пенсії на ліки й на «колобок» із борошна та води для внука. Кругосвітні мандри нашим дідусям і бабусям можуть лише наснитися. У майбутньому, віртуальному житті. Та й то якщо вони всі раптом поголовно стануть буддистами, що малоймовірно.

Давайте будемо терплячішими, терпимішими, доброзичливішими, оптимістичнішими й поблажливішими. Однак кожен із нас, ніби молодих, сидить і думає: «А ми ж не доживемо...» Щоб виправити песимістичну картинку, розповім одну реальну історію: «Новий пацієнт будинку престарілих був високий на зріст і чудовий на вигляд. Він став помічати, що одна літня дама в інвалідному візку постійно й з неприхованим інтересом спостерігає за ним. Коли йому це почало набридати, він поцікавився: «Зі мною щось не так? Ви спостерігаєте за мною з таким інтересом».— «Ні, все гаразд, просто ви так схожі на мого четвертого чоловіка», — відповіла вона. «Дуже цікаво, а скільки разів ви виходили заміж?» — «Тричі», — відповіла дама. Дай Боже, щоб у кожної нашої «залізної бабусі» з’явився свій лицар...