Залишатися людиною

Візит до чиновника, на жаль, нерідко стає великою проблемою і потребує міцних нервів. Справжня бюрократія працює повільно й неповоротко, оскільки дотримується (чи вдає, що дотримується) маси дрібних формальностей, що нерідко породжують корупцію - механізм, який змащує бюрократичні шестірні. Часом складається враження, що чиновники, які утримуються за рахунок українських платників податків і покликані надавати адміністративні послуги громадянам України, просто знущаються з цих самих громадян, аби відчути свою владу, значимість і перевагу.

Дражливо знайома картинка, чи не так? Але особливо сумно, коли з таким ставленням доводиться зіштовхнутися тим, хто тільки-но готується отримати свій перший документ, який підтверджує українське громадянство. І особливо якщо для того, аби стати громадянами України, їм доводиться подолати довгий шлях із непідконтрольної території, через безліч нездоланних перешкод, усунути які держава на четвертому році війни так і не спромоглася...

Виїхати не можна залишитися

У кожного з нас є паспорт. Чи часто ми замислюємося над тим, що дає цей документ? Він просто є. Попросили показати - показав, не попросили - не показав. Частіше - просто забув удома. Обов'язково взяв на вибори. Якщо пішов.

Чи важко стати громадянином? Ти вже від народження маєш громадянство. Прийшов вчасно в паспортний стіл - і отримав паспорт. Удома тебе чекає торт і, можливо, вино. Всі твої зусилля на те, щоб стати громадянином і отримати всі громадянські права, - це народитися в цій країні. Точніше, не так. Це народитися вдало, з правильного боку.

Однак тобі не пощастило. Ти народилася в якійсь особливій частини країни. І місце народження визначає місце твого сидіння. У тебе все не залагодилося з самого початку. Батьки запиячили. Ви з сестрою залишилися під опікою бабусі. Бабуся - чудова жінка. В неї золоте правило - на пенсію ви живете (слава Богу, пенсія дозволяє), а "дитячі" бабуся віддає тобі з сестрою. Ти любиш балет, займаєшся гімнастикою, вчишся на відмінно в школі і мрієш стати... вчителькою. І, попри все, тобі є до чого прагнути. Ти вже вибрала собі інститут і готуєшся вступити в нього з 5-го класу. Ти любиш дітей. Як же їх можна не любити? Як можна проміняти їх на...

Та гаразд. У тебе є ще одне "не щастить" - ти народилася в Донбасі. І коли тобі стукнуло 14 років, почалася війна...

І тут виявилося, що родичам ви не потрібні, а пенсії на винайм квартири не вистачить. Та й у твоєму районі не дуже й стріляють. Бабуся виїжджати відмовляється. Ти живеш у глибокому тилу дивної території, вивчаєш сама українську мову й історію (тобі ж складати ЗНО), виховуєш сестру і мрієш...

Тобі 16 років. Бабуся невиїзна. Ти шукаєш можливість, і через рік її знаходиш - програма в центральній Україні з оздоровлення дітей з прифронтової території. Але в тебе є місія - отримати паспорт. Отримати його там, куди змогла виїхати.

Ти чекаєш. Бо для тебе це - не просто документ. Це можливість вступити в інститут і здобути професію. Можливість жити. І, звісно ж, можливість виїхати з тієї дивної території. Ти скучатимеш за бабусею та сестрою. І зубами гризтимеш землю, щоб вивчитися й забрати їх звідти. Тому що ЦЕ - надовго.

Тебе попереджали прикордонники, що без українського паспорта назад в "ЛДН"-"ДНР" тебе не випустять. Але ти не переживаєш. Ти не маєш наміру повертатися без паспорта. І ось, затиснувши в руці своє свідоцтво про народження, стоїш під заповітними дверми. У тебе немає електронної черги. Але хіба це перешкода? Ти переконана, що здолаєш усе. Адже через місяць ти мусиш повернутися назад, бо є обставини, про які ти не можеш розповісти, але які ставлять під загрозу життя та свободу інших людей. Там. За тією межею, через яку дуже хочеться вирватися.

"Переселенцями займаються в іншому кабінеті". "Без довідки переселенця ми не можемо дати вам паспорт". "Без паспорта ми не можемо дати вам довідку переселенця. Навіщо мені ваше свідоцтво про народження? У 17 років має бути паспорт. Ми знаємо, що без довідки його не видадуть". "Не влаштовуйте істерик. Ви можете отримати паспорт у будь-якому місті Донецької або Луганської області". "Послухайте, це не мої проблеми, що у вас немає грошей на проїзд. Їдьте в область. Здасте спокійно документи й отримаєте паспорт. …Через місяць або два". "Гаразд. Ми можемо дати довідку про те, що ви маєте право на статус переселенця, але ви її отримаєте тоді, коли одержите паспорт. Таке в міграційці проходить, ми так уже робили". "Навіщо мені така довідка? Нам вона не підходить. В інших проходить? Гаразд. Ця довідка підходить, але потрібна ще одна. Ось принесете її, тоді візьмемо документи на оформлення"...

***

До від'їзду залишається три дні. Ти не встигаєш зібрати всі довідки на довідки. Щоб їх зібрати, доводиться підняти півміста. Людей, котрі розуміють, як важливо для країни витягти "звідти" молодь.

***

До поїзда - чотири години. Усі довідки в тебе на руках: "Так, звісно, ми все зробимо. Не переживайте, ви встигнете на поїзд. Так, можете їхати".

І ось ти стоїш під грізними дверми "для переселенців". У руках - уже ціла папка. Грізна жінка з паспортного стола, яка вчора тобі сказала, що залишилася тільки одна довідка, дивиться на тебе якось не дуже по-доброму. Ти вже всіх знаєш в обличчя. Тобі пообіцяв САМ начальник паспортного столу.

З-за дверей кабінету "для переселенців", у коридорі, чути то крики, то плач.

- Я тут з ранку, просто вийшла в туалет, мене п'ять хвилин не було...

- Я двічі оголошувала чергу, ви не зайшли. Отримайте талончик на новий час, вільні...

- Що означає - місяць тому я вам інший перелік казала? У вас ця довідка не так оформлена. Переробіть і приходьте знову.

- Ну й що, що у вас літак? Я тільки сьогодні отримала закордонні паспорти. Чому ви обурюєтеся? Ви що, особисто мені платили за швидкість? Мені не треба платити. Як розберу, так і видам. Не знаю коли, коли зроблю, тоді й буде...

У тебе немає талончика. Але тебе обіцяли прийняти і взяти документи. До поїзда - година. Ти маєш встигнути.

- Можна я без черги? У мене поїзд. Я в *** їду.

- Можна, якщо нас із черги не викинуть. Заходь, але запитай, я не втрачу права сьогодні зайти?

Заходиш.

- Ось, я принесла всі довідки, які ви просили.

- Добре. Клич батьків, - переможно всміхається тітка, яка з самого початку знала, що батьків не буде.

- Але в мене немає батьків.

- І як ти хочеш, щоб ми тобі паспорт видали?

- Але ж мені вже 17 років!!!

- Але не 18, - сказала як відрізала...

Ти стоїш під дверми, роняючи сльози. Між небом і землею. Не можеш потрапити назад - без паспорта не пустять (тебе ж попереджали!). І тут жити тобі ніде. Документів немає. Поїзд у нікуди йде через півгодини. Але ж інспектор знала, що батьків немає, що бабуся в ***, що тобі їхати, і ти не зможеш зібрати всі довідки. Але ти змогла. Не змогла тільки стати громадянином своєї країни...

…Ця історія скінчилася благополучно. Люди з титановими нервами й величезними добрими серцями все-таки примусити систему та чиновників працювати на дитину. Чиновників, чий прямий обов'язок - захищати інтереси дитини і представляти її права...

Середня ланка

Трубку брати не хотілося. Телефонувала Л. Я знала, що там проблема. Не знала - яка, але точно знала, що є. Останні три роки вона телефонувала дуже рідко: то з донькою проблема, то на вулицю в мороз вигнали.

- Донька сидить на вокзалі в Києві й не може виїхати. Я не знаю, що мені робити. Мені більше нікому зателефонувати. Вона влаштувалася на роботу в Києві, все було добре - і раптом таке...

О. мала не найкращий вигляд. Худа, я навіть сказала б - охляла, зацькований погляд, поношений одяг, у руках - тільки жіноча сумочка:

- Сядьмо. В мене дуже ноги болять, прямо печуть. Я весь день ходила... не їла нічого сьогодні. За мною стежать...

Олена купила піцу й чай. О. піцу тільки надкусила, заховала в сумочку й кинулася бігти.

Через півтори години умовлянь і біготні за нею по вокзалу ми вже точно розуміли, що в неї - психіатрія.

На роботі не заплатили, з хостелу вигнали, ні речей, ні грошей. Потрапила в якусь релігійну організацію. Що з нею там коїлося - незрозуміло, але вона звідти втекла. Без грошей і з жіночою сумочкою. Їй постійно здається, що за нею стежать і хочуть повернути назад, у ту організацію. Саме на стеженні вона й "поїхала". Перше, що вона зробила, - зателефонувала мамі. Мама живе за 500 км від Києва.

О. боїться людей. Незатишно почувається серед них. Не вірить нікому. Тільки мені трохи (бо пам'ятає ще з 2014-го) і поліції.

Що робити в такій ситуації? Швидка не приїде - О. не буйна й загрози для оточення не становить. Посадити її в поїзд ми не можемо: не хоче, боїться. Посадити силоміць - немає сенсу, зійде на наступній зупинці. Покласти в лікарню - вона здорова. Забрати додому - боїться їхати зі мною. Боїться сідати в машину. Відчуває, що з нею щось не те, і плаче.

Ми розуміємо, що це - якийсь глухий кут, і теж - на межі сліз. Що може в такому разі зробити поліція - незрозуміло. Точніше, зрозуміло. Фактично - нічого. В поліцію ми звернулися, швидше, від безвиході, ніж міркуючи логічно.

Поліцейська Ліля провела з нами кілька годин. Умовила дівчину купити квиток і сісти в поїзд. Цей задум зірвався: коли довелося сідати у вагон, О. не змогла. У неї розпочалася істерика. Паралельно виконуючи свою роботу, Ліля заспокоювала, умовляла, втішала. А потім О. втекла.

У поліції заяву в нас не взяли. О. - доросла жінка, самостійна, нормальна (довідки ж немає!). Ми їй - ніхто. Донька повідомила мамі, що дочекається її в надійному місці й поїде разом із нею додому. Поплакавши разом із мамою й залишивши свої візитівки в поліції, пізно вночі ми роз'їхалися по домівках із важким серцем, не розуміючи, що робити далі. На місто опустилася ніч. Де О., як вона? Може, треба було все-таки залишитися на вокзалі до ранку, шукати?

І тут на Вайбер приходить повідомлення: "Вибачте, що так пізно вам пишу. Я її знайшла. Вона здорова і їсть. Я простежу. Ліля". Нижче - фото О., яка їсть піцу.

Наступного дня приїхала мама і забрала доньку додому. Вдома вони пройдуть лікування, і, я сподіваюся, в них усе вийде.

А Лілю ми потім бачили на вокзалі. То вона показувала комусь, як пройти, то щось розповідала, мило всміхаючись, і люди всміхалися їй у відповідь.

А теж же чиновник, правда? Чиновник, який за будь-яких обставин залишається людиною.