ЗАКОРДОН НАМ ДОПОМОЖЕ. ВИЛІКУВАТИСЯ ВІД НАЇВНОСТІ

Ми вже не «совки», котрі вистоюють довжелезні черги за дефіцитними монгольськими дублянками. Наш народ давно пройшов «свої університети» і виявилося, що йому більше подобається така країна, де «усе продається», аніж країна, де не продається нічого. І з перших же днів незалежності захотів жити так, як живуть найпростіші трудівники на Заході. Тим більше що тоді існувала оптимістична теза: варто лише Україні вийти з Радянського Союзу, як відразу ж «закордон нам допоможе» і нас чекає легке безбідне життя. Це було деморалізуючим гаслом страшної сили. Усі стали чекати гуманітарної допомоги, почали принизливо приймати ношені ганчірки, стару списану техніку, комп’ютери, медустаткування, хоча тепер зрозуміло, що були якісь речі, без яких ми не обійшлися б. Однак декому досі здається, що можна паразитувати й далі...

Любить... не любить...

Почну здалеку. З Америки. Під час перебування там 91-го року, я зустрівся в редакції газети «Нью-Йорк таймс» із відомою московською письменницею, котру знав раніше. Вона гостювала у видавця-мільйонера і розповіла, як одного разу він захотів подарувати їй друкарську машинку. «Я спочатку відмовлялася, запевняла, що звикла писати ручкою і машинкою не користуюся». Але він сказав: «У мене безліч друкарських машинок в офісі, у тому числі і з російським шрифтом». Я погодилася. Другого дня, вже в офісі, бачу, що мій мільйонер витягає звідкись із підвалу стару машинку і каже, що сам понесе її в майстерню неподалік. «Адже за виклик майстра, знаєте, скільки треба платити? Як ви, росіяни, кажете: «Ой-ой-йой!» Словом, моя письменниця цю машинку так і не одержала. Чи то за лагодження запросили дорого, чи то мільйонер узагалі передумав дарувати настільки дорогу річ... Прізвищ не називаю, оскільки не зміг зв’язатися з письменницею й отримати дозвіл на оприлюднення цієї історії.

Звісно, наведений приклад — лише окремий випадок, але особисто для мене він немовби символізує те милосердя і безкорисливість (у лапках, звісно), які багатий Захід відчуває до нашої небагатої країни.

Ну а в нас ставлення до Заходу двояке. З одного боку, ми Захід відверто не любимо. Ця нелюбов — прояв глибинного багатовікового комплексу меншовартості. Захід постійно стоїть перед нашим поглядом ніби зразок — ось як треба робити. Ми й намагаємося так робити, намагаємося наслідувати, але... чомусь не виходить. Замість того щоб постаратися зрозуміти чому, ми починаємо безкінечні псевдофілософські розпатякування про якийсь наш особливий, не схожий на жоден інший український шлях. Начебто на цьому особливому шляху не треба гарувати, докладати старання. Схоже, комусь здається, що і справді не треба, — щастя і так привалить.

Крім того, наша нелюбов до Заходу довго і старанно виховувалася більшовиками, адже саме на Заході, відповідно до їхньої версії, розташовувався головний штаб міжнародного імперіалізму — основного противника світового пролетаріату.

Відповідно, цим видом антизахідництва найбільш уражені зараз осколки чиновницького апарата, котрі збереглися з комуністичних часів.

А інша, найбільш просунута частина нашого суспільства — молодь, підприємці, менеджери, — навпаки, руками і ногами за Захід. Ну хоча б тому, що всі вони виховані на нинішній масовій культурі, а вона в нас — суціль західна. Я, зізнатися, не упевнений, що в нас має домінувати культурний ширвжиток, зроблений за якоюсь нашою вітчизняною колодкою. Ширвжиток, він і є ширвжиток. Барахло. Просто західний зроблений краще і тому краще продається.

Захід притягує молодь, як магніт. Незабаром, гадаю, якась міжнародна організація присвоїть Україні почесне звання «Відмінника демографії» за збільшення населення Ізраїлю, Німеччини, США, Канади й інших країн. Блакитна мрія багатьох юних громадян України, котрі намагаються бути «успішними», — будь-якими способами і за будь-якої можливості «звалити» на Захід. Жодні вмовляння, жодні нагадування про вірність українській культурі, мові, традиціям не діють. На ослаблення цієї тенденції можна буде сподіватися лише тоді, коли наші стандарти життя наблизяться до західних. Не раніше того.

Наказано вижити!

Дивно ми живемо. Керівництво держави постійно рапортує про величезні досягнення на зовнішньополітичному фронті. А тим часом проти нас ведеться справжня антидемпінгова війна.

Головною грошовою одиницею в Україні був і залишається долар, а не гривня. Як жартує з цього приводу сам народ: «Гляжу: поднимается медленно в гору курс гривни. Знать, прибыл к нам долларов воз».

Наші товари не допускаються на західні ринки, а на українських прилавках — засилля імпорту. За даними Держкомстату, 62 відсотки продуктів і товарів, які продаються в магазинах і на оптових ринках, — імпортні. Але це в середньому по Україні, включаючи Київ і обласні центри, а у великих містах імпорт складає 90% роздрібної торгівлі.

Мізерними, зокрема, залишаються обсяги товарообігів із такими гігантами, як США, Франція, Великобританія. Трохи кращі справи з Німеччиною, але якщо врахувати потенціал України, то всі наші експортні «досягнення» — це нічого або майже нічого. І це при тому, що, скажімо, прибалтійські республіки, котрі не могли рівнятися з нами потенціалом, досягли воістину величезних досягнень у так званій експортній орієнтації своїх економік.

А влада стоїть перед Заходом із простягнутою рукою і гадає: дадуть — не дадуть? І дійсно, подумаємо: якщо кредити і транші дадуть, то чи панацея це для України? А якщо не дадуть, то чи повна це економічна катастрофа? Сенс у кредиті буде лише тоді, коли гроші потраплять у промисловість і створять додаткову вартість або робочі місця. Однак Захід, МВФ дають кредити в основному в рахунок взаємозаліків, у всякому разі, значна частина кредитів іде саме на це. Щодо решти — є побоювання, що в результаті багатоходових комбінацій вона опиниться не на заводах, а у виборчих урнах, на приватних рахунках валютних спекулянтів або розпорошиться в соціальній сфері (погашення заборгованості по пенсіях). Гарантій, які виключають це, немає.

Нашим лежачим підприємствам здавалося, що гірше, аніж є, бути вже не може, і тому вони жадали роздобути хоча б якогось іноземного інвестора. Коли ж цей інвестор «входив», часто ставалося, «як завжди», тобто ще гірше.

А тому, що від іноземного інвестора очікують дива: він принесе свої або взяті в кредит гроші для модернізації устаткування та розширення підприємства, упровадить нові технології і досвід управління, розширить ринки збуту, скоротить витрати за рахунок підвищення ефективної роботи і хоча звільнить частину робітників, але зате збільшить зарплату решті і підвищуватиме їхню кваліфікацію.

На жаль, сподівання рідко збуваються.

Як відомо, на ринку виживають найсильніші і найхитріші. Ми ж себе ні до тих, ні до інших віднести не можемо. Захід зацікавлений у нашій слабості, у нашому невмінні налагодити власне виробництво. Якщо Захід і вкладатиме гроші в нашу промисловість, то лише в таку, що стане виробляти всі ті ж кока-колу, «Раму», крабові палички...

Вперше про залучення іноземного інвестора в Україну заговорили ще в період першої президентської виборчої кампанії 1991 року. Тоді, в епоху найвищого розквіту національного романтизму, усі були впевнені в лицарській шляхетності Заходу. Природно, у гонитві за ореолом слави борців за незалежність і державність нікому було задуматися над банальним питанням: із якого це доброго дива Заходу допомагати Україні просто так? Досі багато хто з нас (не лише прості люди, а й досвідчені політики) наївно вірять у те, що Захід хоче безкорисливо допомогти неопереній державі побудувати конкурентоспроможну економіку. Скажіть, а чому хвалені Сполучені Штати затято не бажають пустити на американський ринок японських інвесторів в автомобілебудівну галузь? Невже американці такі расисти? Річ не в розрізі очей, а в економічній стратегії. Нехай собівартість виробництва американських автомобілів і вища, аніж японських, але доти, доки автомобілебудування приноситиме прибуток американському бюджету — держава завжди захищатиме саме американського виробника. Ось чому було дуже ніяково, коли один із представників компанії «Кока-кола» в Україні сказав на прес-конференції: «Україна — дивовижна країна! Американці, японці, німці та французи захищають інтереси свого виробника, а ви — іноземного».

А вітчизняному виробнику доводиться несолодко. Він зобов’язаний мати чималу завзятість, впевненість у собі і ділову хватку, аби протистояти труднощам, які зводить перед ним рідна держава. Однак, на щастя, такі виробники все ж з’являються. Та їх все’дно зживають зі світу (усіх разом і кожного окремо) податками, чиновницькими поборами, рекетом і правовим свавіллям. Небагатьом вдається вистояти і вибитися «у люди».

Дурять нашого брата

Пам’ятаєте класику? Гоголівський жерстяних справ майстер Шіллер загилив із поручика Пирогова за шпори п’ятнадцять карбованців, аби віджахнути його. А коли Пирогов погодився, Шіллеру «як чесному німцю зробилося трохи совісно», він «задумався і став міркувати про те, як би краще зробити свою роботу, аби вона дійсно коштувала п’ятнадцять карбованців».

Нинішні західні шіллери, вочевидь, і зовсім втратили совість. Принцип: що нам негоже, то вам пригоже, працює на повну силу. Наприклад, ну яка жінка не мріє про парфуми «Крістіан Діор»? Їх багато в продажу, купуй — не хочу. А те, що коробочка парфумів зроблена не у Франції, а в Індонезії, зрозуміє не кожен покупець (напис про це виконано чомусь турецькою). Індонезійський «Крістіан Діор» від справжнього відрізнити простій людині досить складно, хіба що за ненормально низькою ціною. Справжні фірмові парфуми в оптовиків коштують зазвичай від 15 до 30 доларів, а за індонезійську підробку більше 4 доларів і не просять.

Причому все це виробляється не в українській глибинці, не в якомусь підпільному цеху під Мелітополем чи в Ямполі, а дійсно «там». Але за кордоном цього, як правило, не їдять, «там» цього не п’ють, «там» цим не миються, «там» це не нюхають... А все тому, що «там» подібні товари реалізувати тяжко, іноді неможливо і, у всякому разі, надзвичайно небезпечно: закон не дрімає. А в нас — будь ласка!

Важливо ще, що вся ця закордонна «уценьонка» на повну силу рекламується по телебаченню. Вітчизняних товарів на екрані практично немає. Рекламуються італійське взуття і німецькі, даруйте, прокладки, французька косметика і датське масло, новозеландський сир і австрійські колготки, причому рекламуються з таким безпардонним шаленством, яке тамтешнє телебачення не дозволяє. «Там» по телевізору йде реклама не більше 40 секунд (у США) і до 30 секунд в Англії, Німеччині, Італії, Франції... У нас «рекламні паузи» настільки тривалі, що можна утікати в найближчий супермаркет (звичне слово «магазин» і «гастроном» витиснуті разом із вітчизняними товарами) і купити показану по телевізору річ. Може, настільки тривалі «паузи» на це й розраховані?

Про всілякі сурогати і підробки горілки говорилося і писалося багато. І все даремно. Адже, як говорить новітня народна мудрість: «Горілка — ворог народу, але наш народ ворогів не боїться». І п’є все, що під руку трапиться. От і не дивно, що його, народ, обпоїли пійлом із близького і далекого зарубіжжя, порівняно з яким і брежнєвська «бормотуха» — компот.

А краби для жебраків? Та й справді, хіба можуть бути справжнім «крабовим м’ясом» ці білі шматочки, що розшаровуються на фрагменти, кожен із яких «відтінений» для правдоподібності чимось червоненьким? Це лише потім, купивши пачку за 3 гривні (для справжніх крабів, погодьтеся, досить дешево), звертаєш увагу на додатковий напис на упаковці — «сурімі». Виявляється, так називаються малоцінні сорти риби. Саме з них робиться фарш, у нього кладуться різноманітні ароматні добавки, що «приправляються» харчовими барвниками — і «крабове м’ясо» готове. За цим же рецептом робляться і «крабові палички». Одним словом, лжеделікатес...

Ліміт помилок уже вичерпано

Завжди було прийнято подавати бідному. Раніше це так і називалося — подаяння, милостиня... Згодом, коли масштаби такої допомоги зросли, набули міжнародного характеру, з’явилося дипломатично затуманене поняття «гуманітарна допомога», хоча суть явища загалом не змінювалася. Ми теж ще не дуже давно допомагали бідним. Зараз бідні самі. І вже не соромимося простягувати руку за милостинею. Звісно, допомагати завжди приємніше, аніж приймати цю допомогу...

У жодному разі не хочу кинути тінь на щирих людей в Америці та Європі, причетних до благодійного руху. Вони витрачають масу сил і часу, ходять по будинках, монастирях, аптеках, різноманітних приватних організаціях — так поступово формуються партії гуманітарних вантажів. І така турбота про нас, безумовно, дуже зворушлива.

Ось свідчення надзвичайної людини П’єра Мартена, котрий десять років тому створив французьку гуманітарну асоціацію «Північний Ельзас — Чорнобиль»: «Спочатку ми запрошували групи дітей у Францію на відпочинок і оздоровлення, але незабаром зрозуміли, що до нас приїжджають абсолютно не ті діти. Всі вони були якісь дуже вже благополучні, здорові, розпещені... Тоді ми вирішили направляти вантажі з гуманітарною допомогою безпосередньо в Україну. Можете собі уявити, як ми були обурені, коли в одне зі своїх відвідань Києва побачили, що гуманітарна допомога, яку ми привозили вам безоплатно, продається на ринках і в підземних переходах, навіть продавалися медичні халати, бинти і хірургічні рукавички. Відтоді ми гуманітарну допомогу супроводжуємо безпосередньо до шкіл-інтернатів і дитячих будинків... Знаєте, я щоразу думаю: більше нізащо до вас не поїду, нізащо. Адже доводиться віддячувати всім, навіть найдрібнішим чиновникам за те, що нам дозволили везти гуманітарну допомогу вашим дітям, доводиться постійно роздавати подарунки і хабарі. Три тисячі кілометрів до українського кордону ми їдемо комфортно і спокійно. Хвилювання наші починаються вже під час проходження вашої митниці. Ми виявляємося в принизливій ролі прохачів, нас тримають біля опущеного шлагбаума кілька днів і стягують величезні мита за наш безоплатний вантаж. Коли ж ми нарешті перетинаємо кордон, то нас кожні 20—30 кілометрів зупиняють люди у формі і досить грубо вимагають долари...»

На закінчення хотів би зауважити: звісно, найважче за все буде змиритися з нашою неминуче підлеглою роллю в «дружбі» із Заходом. Підлеглість, непершорядність — це для нас ніж гострий. Адже ми, у нашому уявленні, як і раніше, в числі найвеличніших, найвидатніших. Сьогодні таке уявлення виглядає особливо комічно. Але воно існує. І щоразу долати його — болюче катування. А для початку треба зрозуміти, що «крабові палички» нас не прогодують, і американські проповідники не вгамують духовну спрагу. Що керівництву країни, парламенту краще бути своїми серед своїх, аніж своїми серед чужих. Що в країні розпочався процес самопізнання, самоосмислення, пробудження власної гідності, почалися пошуки об’єднавчої національної ідеї, заснованої на здоровому почутті патріотизму. А то ми заладили і заладили: «Наш закордон — найдосконаліший і найбезкорисливіший у світі!» Нонсенс.