ЗАКОН ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛЮБОВІ

За даними Відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх МВС України сьогодні в країні проживає 12 млн. дітей. Лише за першу половину нинішнього року органами правопорядку затримано на вулицях 45759 чоловік. Із них за злочини — 12120 чоловік, а за адміністративні порушення (дрібне хуліганство, розпивання спиртних напоїв і т.п.) — 12730. Якщо за часів Радянського Союзу підлітки в основному попадалися за хуліганство, бійки або ж за взяту без дозволу машину — покататися захотілося, — то сьогодні близько 70% злочинів, які скоюють малолітні правопорушники, носять майновий характер. Деякі промишляють у приватних магазинах чи ларьках, а хто моторніший — шапками та золотими виробами запізнілих співгромадян. Найтиповіший вік юних злочинців — 14—17 років. За бродяжництво і жебрацтво затримано понад 16 тисяч дітей. Більшість із них потрапили в державні притулки (близько 7 тисяч) і медзаклади, понад 21 тисячу дітей і підлітків повернули батькам і опікунам.

Проблема дітей, які опинилися на вулиці, коренями своїми йде в ще не зміцнілу економіку та недосконале законодавство. Держава не захищає тих, хто втратив роботу чи житло. У таких людей немає роботи, немає грошей, попереду — порожнеча. Регулярний «відхід від реальності» за допомогою алкоголю і наркотиків призводить до деградації особистості, зміни системи цінностей. «Крайніми» ж виявляються діти, які на власному досвіді переконуються в дієвості такого несправедливого закону збереження любові в суспільстві.

…Ніхто не припускав, що ця поїздка на море виявиться фатальною. Маленький Дмитрик ще напередодні від’їзду перебував у радісному хвилюванні — нарешті він побачить величезне Чорне море, пострибає на хвилях, випробує куплений нещодавно надувний круг. Мама й тато всю дорогу жартували, згадували, як самі вперше побачили море. Доля підстерігала їх у вигляді молодої «сусідки» із пляжу — торговки наркотиками. Першим утягся тато, а за ним і мама. До кінця тритижневої відпустки вони були вже закінченими наркоманами. Повернувшись додому, дуже швидко вичерпали запаси й стали не тільки споживати наркотики, а й продавати. Малюкові тоді було лише чотири роки, та пам’ятає він усе дуже ясно. У домі оселився жах: вічно голодна дитина спостерігала наркоманські оргії, ломки, сварки між батьками, які втратили людську подобу, а нещодавно були нормальними людьми.

До шести років він практично весь час проводив на вулиці, де його дуже швидко навчили курити й пити горілку. Коли батьків посадили, він остаточно «прописався» в одному з підвалів неподалік свого будинку, де збиралася галаслива компанія таких самих, як він, хлопців. Удень друзі крали в метро, автобусах чи трамваях, а вечорами на зароблені гроші (50—100 грн. на день) пили спиртне, закушували, дихали клеєм і «клеїли» дівчат. Років через два Діму відшукав батьків товариш і відвів до християнського притулку «Дитяча надія», створеного спеціально для дітей вулиці.

Інші діти ніколи не жили нормальним сімейним життям. 13-річний Максим, ще один мешканець дитячого соціально-реабілітаційного центру, пам’ятає батьків або п’яними, або з похмілля. Ледь хлопчик підріс, його почали відправляти на «заробітки». «Що хочеш роби, а гроші принеси. Ми тебе годували-напували, тепер — твоя черга». Звикнувши до вулиці, Максим одного дня вирішив не повертатися до холодної і незатишної оселі.

Дівчинка його віку на ім’я Женя також не може згадувати своє дитинство без болю. Її маленька душа немов скам’яніла, і про своє минуле дівчинка розповідає відстороненим голосом і якось механічно, ніби відповідає завчений і нецікавий урок.

— Мене звати Женя. Мені 13 років. Моя мама померла від горілки, тато — від туберкульозу. Коли мені було шість років, старша сестра продала квартиру і я опинилася на вулиці. Ще в мене є інша сестра й брат, але де вони — я не знаю.

— Де ж ти жила?

— У подруги.

— А на які гроші?

— Ходила просила. Вистачало й мені, і подрузі — гривень по двадцять на день виходило.

— Тут тобі подобається?

— Так. Тут тепло, добре годують, навіть свята влаштовують: «Перший дзвоник», наприклад, або чийсь день народження.

— Ти на вулиці опинилася не з власної волі. А як туди потрапляють інші?

— Просто тікають. Вдома батьки б’ють, квартира не опалюється, немає світла, таргани. На вулиці теж погано: деякі, якщо холодно, можуть і місяця не протриматися — вмирають.

Утекти з дому намагався або хоча б думав про це, напевно, кожний. Причин для такого рішення, особливо в підлітковому вразливому віці, досить: страх перед покаранням, небажання навчатися, глузування товаришів або проблеми в сім’ї. І добре, якщо похід закінчиться біля найближчої зупинки. Оскільки, один раз потрапивши на вулицю, дитина може отримати такі фізичні й моральні травми, отямитися від яких не зможе довго. Тому, вважають психологи, батьки повинні з усіх сил намагатися підтримувати з дитиною душевний контакт, бути не лише наставником, а й другом. Адже всі біди дитини, а потім і підлітка, починаються з того, що їй просто немає з ким щиро поговорити. Маленькій людині незатишно вдома і вона починає шукати, де краще — у подруги, друга, а, може, узагалі — в іншому місті. Не обходиться тут, звичайно, і без жаги пригод.

Та втікачі з нормальних родин на вулиці — рідкість. Більшість хлопців опиняються там тому, що більше ніде жити. З’явившись на світ, вони виявилися нікому не потрібні. А батьки — гірші за просто чужих людей. Анітрохи не турбуючись про власних дітей, вони з 4—5-річного віку відправляють їх на «заробітки» — жебрати чи красти. Деякі йдуть ще далі й посилають крихітних дочок заробляти татові на горілку власним тільцем. Природно, підростаючи, дитина прагне покинути «рідну домівку» — краще терпіти побої та приниження від чужих, ніж від єдиних рідних на світі людей.

Втративши дах над головою, як і в далекі 20-ті роки, дитина знаходить нічліг у підвалі, каналізації, тунелі, на горищі, базарі або в порожньому кіоску. Підвали, залежно від «упорядженості», діляться на кілька категорій. «Найшикарніші» хлопці навіть намагаються облаштуватися знайденими на смітнику меблями, кухонним посудом. Інші — менш зручні, є і такі, де діти сплять прямо на підлозі, лише відсунувши звалений усюди мотлох.

У деяких підвалах, за аналогією зі звичайними квартирами, є окремі «кімнати» — для куріння, вживання наркотиків, їхнього приготування, занять сексом, сну. Щоб хоч якось скрасити безрадісне життя, діти починають дихати клеєм, курити, пити чи вживати наркотики. На це витрачаються практично всі добуті гроші, на інше їх просто не вистачає. Тому хлопці інколи по кілька днів голодують, не мають необхідного сезонного одягу, позбавлені елементарної меддопомоги. Більшість «дітей вулиці» крім звичайної корости мають ще цілий букет не менш небезпечних захворювань, від яких нерідко вмирають.

За своїм місцем проживання безпритульні об’єднуються в загони, де верховодять старші, сильніші та досвідченіші. Часто їх прибирають до рук цигани або дорослі кримінальники: користь малюки приносять чималу, а покарання простіше уникнути завдяки юному віку. Беруть на таку «відповідальну роботу» не всіх, а лише найдосвідченіших, а ті потім передають власний досвід товаришам. Починають кар’єру, як правило, із випрошування грошей. Якщо не виходить, переходять (жити ж треба) до крадіжок чи розбою. Та подобається таке життя лише одиницям. Здебільшого діти мріють про тепло й затишний дім, де б про них піклувалися, раділи їхнім успіхам і відправляли не на заробітки, а в школу.

— Наші діти запущені педагогічно та психологічно, не бачили звичайних людських стосунків, — розповідає директор дитячого соціально-реабілітаційного центру «Дитяча надія» Зоя Повелиця, — тому ми намагаємося навчити їх жити в нормальному світі, де дітей люблять і піклуються про них, виховуємо на християнських цінностях і моралі. Дітям у нас подобається — в основному через теплу атмосферу і те, що їх добре годують. Багато з них дуже швидко освоюються і з задоволенням займаються звичайними дитячими справами: грають, читають, дивляться телевізор.

— Я знаю, що у звичайних державних притулках дитина може перебувати не більше 90 днів. Коли закінчиться цей термін, її потрібно або, зібравши документи, відправити до інтернату, або повернути батькам. Скільки часу діти можуть перебувати у вашому притулку?

— Стільки, скільки потрібно для реабілітації — місяць, півроку, кілька років. У нас працюють досвідчені педагоги і психологи, які намагаються повернути дитину до звичайного життя, зробити її повноцінною людиною з нормальною здоровою психікою. Сьогодні в нас живуть 35 дітей. Фінансові проблеми не дають нам можливості прийняти більше, та ми сподіваємося в найближчому майбутньому ці проблеми вирішити.

— А як ваші справи з навчанням?

— Це справді серйозна проблема. Більшість наших дітей у свої 12—13 років жодного разу не сиділи за партою. Тому в нашій експериментальній школі ми до кожної дитини підходимо індивідуально, залежно від знань і здібностей. Чимало не тільки жодного дня не навчалися, але через клей і алкоголь спочатку просто не здатні сприймати матеріал. Хоча вчитися хочуть усі. У нас є хлопчик Саша, який бродяжив із п’яти років (аферисти продали квартиру, і він опинився на вулиці). Такої непокірної й норовливої дитини ми ще не бачили. Та потихеньку він обігрівся, втягся в наше життя, почав із задоволенням учитися грати на гітарі й освоювати шкільну премудрість. І так активно, що за рік пройшов програму початкової школи.

— Як діти потрапляють до вас у центр?

— Деяких приводять друзі чи знайомі, а деяких знаходять у підвалах і на горищах наші добровольці. Вони годують хлопців, розповідають про життя в центрі і запрошують приєднатися.

— Та як би не гарно було жити в притулку, дитина не може перебувати в ньому все життя.

— Звісно. Тим паче, що в багатьох наших дітей є батьки. Ми працюємо і з ними, тому що здебільшого це алкоголіки й наркомани. До речі, у нас був випадок, коли батько, людина, яка остаточно спилася, кілька років бомжувала містом, із нашою допомогою повернувся до нормального способу життя і тепер сам виховує власну дитину. Якщо ми не можемо повернути дитину в родину, то намагаємося знайти опікунів. Та головне наше завдання — це повернути дітям віру в справедливість, зробити їх повноцінними членами суспільства, показати, що добро все-таки перемагає сили зла.