Закарпаття: туристичні контрасти

230-кілометровий шлях з Мукачевого до Ясіні звичайний туристичний автобус долає за чотири-п’ять годин. Водій перед виїздом повинен не лише потурбуватися про наявність усіляких дозвільних підписів, а й знати, де можна зупинити автобус для короткотермінового відпочинку мандрівників. Прикметною особливістю закарпатських доріг є те, що на них ніде немає облаштованих придорожніх зупинок. Тобто вбиральнею для чоловіків та жінок повинні слугувати кущові зарості, а лавицею для людей старшого віку — звичайний великий камінь або сходи якогось новозбудованого ресторану. Мало цікавить різноманітних контролерів і наявність у туристичних автобусах, що приїжджають у Закарпаття з усіх усюд, кваліфікованого екскурсійного супроводу. Нерідко гідом для мандрівників тут є все той же водій.

Треба сказати, що дорога, звужуючись за Тячевом, далі переходить у гірський аварійно-небезпечний шлях. Тут водієві не до розповідей, він повинен уважно стежити за численними поворотами, з-за яких раптово може вискочити зустрічний автотранспорт, можливими зсувами грунту, що трапляються майже після кожного великого дощу.

У Рахові, повернувши від місця, де зустрічаються Біла і Чорна Тиси, наш туристичний автобус попрямував ще вище у гори, до селища Ясіня, з якого можна вже неозброєним оком побачити найвищу точку України — гору Говерлу (2061 м).

Туристичний рух до цього привабливого природного об’єкта останніми роками значно пожвавився. Тут у звичайний день можна зустріти чеських туристів, які мандрують пішки, поляків, що гасають на власних чотириколісних лендроверах, угорців у елегантних двоповерхових автобусах. Після того, як Віктор Ющенко обійняв посаду президента України, серед певної категорії киян стало модним робити сходження на Говерлу. Ці люди готові заплатити чималі гроші, щоб потім у своєму середовищі вихвалятися: побували там, де ходить сам президент. Подейкують, комусь спало на думку створити на найвищій точці України якийсь грандіозний монумент, але місцеве населення висловило сумнів — чи можна робити вищим творіння самої матінки-природи?

Проте відчути, що місцеві чиновники вельми переймаються розвитком туристичної інфраструктури, не вдалося. Жодного інформаційного буклета чи дорожньої карти у продажу в Ясіні немає. Це, у свою чергу, ускладнює й так нелегку роботу інструкторів гірсько-рятувальної служби. Адже «дикі» туристи пробують свої сили будь-де, зовсім не знаючи місцевої природи і не враховуючи швидкозмінних кліматичних умов. На жаль, немає в Ясіні й місцевих сувенірів для туристів. На Яблунівському перевалі, що за декілька кілометрів від цього гірського селища, свою різноманітну продукцію продають туристам кмітливі підприємці з сусідньої Івано-Франківщини.

Загалом, туристична справа ще не стала для наших горян основним джерелом прибутку. Люди виїжджають на заробітки в Чехію, валять ліс... Розвиток зеленого сільського туризму гальмується відсутністю у селищі Ясіня природного газу, без чого неможливо створити повноцінні комфортабельні умови для проживання приїжджих. Лише на турбазах «Едельвейс» та «Високі Карпати», які цього літа були повністю заповнені, є відповідний сервіс, працюють котельні.

Окрім підйому на Говерлу, туриста в Ясіні чекають і місцеві пам’ятки. Біля середньої школи стоїть пам’ятник Герою Радянського Союзу Олексі Борканюку, нещодавно встановлено пам’ятник і одному з провідників Гуцульської республіки Дмитру Климпушу. Особливою прикметою й гордістю селища є дерев’яна церква Вознесіння Господнього XVII століття (так звана Струківська церква, перенесена на нинішнє місце у 1824 році). Тут, у Ясіні, в родині лісоруба 1 вересня 1877 року народився Олександр Кабалюк, нині більше відомий православному люду як святий преподобний Алексій Карпатський, нетлінні мощі якого зберігаються у чоловічому Свято-Миколаївському монастирі с. Іза Хустського району. У багатонаціональному селищі Ясіня є й церкви інших християнських конфесій, а єврейський цвинтар неподалік турбази «Високі Карпати» вважається одним із найбільших у Закарпатті.

У місцевому історико-краєзнавчому музеї, який займає звичайний п’ятикімнатний будинок, збереглися експозиції, зроблені попередніми поколіннями музейних співробітників. Інколи сюди заходять туристи — за вхід треба заплатити символічну ціну — 50 коп., але новітніх поповнень музей практично не має (якщо не брати до уваги табличку з написом про передвиборний штаб одного з кандидатів у депутати). Це характерно, на жаль, для всієї системи музеїв у Закарпатті, ставлення до яких із боку наших чиновників, м’яко кажучи, незадовільне.