Синевир — перетворимо «перлину» на... смітник?

З одного боку, добре, що у нас в Карпатах менша скупченість людей, ніж на морі. Бо, з огляду на нашу невисоку культуру поведінки на природі, це насамперед менші обсяги засміченості. Проте й наш регіон має з цим численні проблеми та запитання. Недавня подорож до перлини Карпат — Синевирського озера — ще раз переконала в тому.

Шлях до райцентру Міжгір’я — у досить непоганому стані, асфальтне покриття є до самої Синевирської Поляни — села на території національного природного парку, створеного у 1989 році. Далі до зупинки всіх туристичних автобусів, що біля самого озера, треба їхати звичайною ґрунтовою дорогою, яка востаннє бачила шляховиків-ремонтників, імовірно, ще за радянських часів.

Перед цим побував на Синевирі три роки тому, тож цікаво було подивитися на зміни, які мали тут статися за час, що минув. Перш за все, при в’їзді на територію парку побачив поруч зі старим новий просторіший сторожовий будиночок, зроблений із місцевої деревини. Що ж, охорона природних багатств країни потребує й відповідних витрат, особливо коли тут беруть із кожного дорослого відвідувача по одній гривні. Правда, тут-таки в мене виникло запитання: а коли ж відремонтують міст через гірську річку Тереблю? Долати його доводиться з надзвичайною обережністю не лише туристам, а й місцевим жителям, які добираються 15 км до райцентру на роботу або у приватних справах. Міст як був зруйнований повінню 1998 року, так і залишився в аварійному стані. Невже така «дрібничка» нікому з наших високопосадовців в око ще не впала?.. Що тоді казати про славетний колись музей лісосплаву, який міститься на Чорній Ріці, але за останніх сім років так і не був відновлений у первісному вигляді? Про те, що він напівзруйнований, із сумом згадає кожен екскурсовод.

Єдина цікава новина, на яку звернув увагу, — поліетиленові мішечки, розставлені на дерев’яних триногах уздовж усього підйому до озера. Вони були майже повністю заповнені тарою з-під алкоголю. А на майданчику для відпочинку визначеного місця навіть не вистачило для всієї тари, яку залишили туристи.

Водна гладь, що лежить на висоті 989 м над рівнем моря і займає площу 4,5 га, живе, як сотні-тисячі років тому. Озеро дихає, тому рівень води в ньому коливається: буває, на 1—2 м міліє, а потім, після дощів, знову підіймається до стабільних 8—10 м середньої глибини. Тут заборонено смітити, палити, розкладати багаття. У кожному разі, про це сповіщають стенди при вході. Але хто ж за всіма «дикими» відпочивальниками догляне вчасно? Тому без особливих проблем уздовж екостежок, прокладених довкола озера, можна знайти і порожні пляшки, і туриста, який на ватрі, схованій у лісовій хащі, готує простенький обід.

Уже на зворотному шляху з автобуса ми побачили чорного лелеку, який, скориставшись малою кількістю людей, шукав смачну поживу в гірській Тереблі, мало не переповненій пластмасовими та скляними пляшками. І чому в усьому Національному парку «Синевир», який, як засвідчує табличка при в’їзді, підпорядковується Міністерству охорони навколишнього середовища, досі не опанували жодного екологічного способу утилізації побутових відходів, що залишають наші малокультурні туристи? Отож уся надія тільки на дощ, який змиває всі сліди?..