«Захід нам допоможе», або Прощання з легендами

Як відомо, усе своє, рідне, краще бачиться здалеку. Несподівано гранично чітко проступають деталі, яких не було видно в метушні навколишньої дійсності у себе на батьківщині. У чужому краю раптом стає зовсім байдуже, що говорять політики вдома, оскільки їхні дії або бездіяльність звучать голосніше за слова і зрозумілі без слів.

«Захід нам допоможе» — пообіцяв свого часу Остап Бендер простим членам «Меча й орала». А чи допоможе? Запитання досі залишається риторичним, і деякі українці продовжують вірити в цей останній ешелон України. Чи залишився він?

На це коротке, але непросте запитання хотілося б відповісти на прикладі однієї, але, мабуть, найсильнішої, у політичному сенсі, української діаспори за кордоном. Канадської.

За весь час, із моменту першої імміграційної хвилі, українці створили безліч організацій, які підтримують національну ідею та культуру України в Канаді. З-поміж них помітно вирізняються Конгрес українців Канади, Спілка українок Канади, Конгрес українських націоналістів, Українська кооперативна рада Канади, «Пласт», Українське національне об’єднання Канади, Спілка українських канадських ветеранів, Спілка української молоді, Громадська служба українців Канади та ще десятків зо два таких самих або менших організацій. Навіть найбільш «свіжі» іммігранти, чиє прибуття до Канади стало масовим із середини 1980-х, створили свою організацію. Її назва — «Четверта хвиля» — відбиває суть останнього іммігрантського призову.

Деякі з організацій, котрі існують не один десяток років, мають чітку структуру, відпрацьований роками бюджет і вхожі в чимало дверей нинішньої канадської влади. Вони авторитетні своїми колишніми справами, в їхньому складі — багато знаменитих серед світового українства людей, і вони визначають політику українського зарубіжжя у принципових моментах. Однак, попри всю їхню монументальність, сьогодні це просто знамена, хай і пропахлі порохом, які вже давно й непорушно стоять у залі Слави. Так, вони продовжують посилати спостерігачів на вибори в Україну, які, хоча й не мають уявлення про витончені технології сучасних виборчих фальсифікацій, усе ж таки не дають розгулятися відвертим шахрайствам на виборчих дільницях. Так, вони фінансують приїзд у Канаду шароварно-бандуристської культури. Так, вони люблять політиків, котрі розмовляють українською. Але всі вони досі живуть у своєму світі, де навіть іммігранти з тієї ж таки «Четвертої хвилі» не завжди зустрінуть привітність. Оскільки вік цих українців у середньому становить 60—70 років, треба сказати, що анклави українськості більшою мірою існують самі для себе. Вони ще влаштовують мітинги, але неподалік, на своїй землі — у Торонто або Вінніпезі. Розчарування, яке приніс Ющенко після п’яти років свого президентства, охопило душі навіть найбільш затятих його канадських адептів, і вони не хочуть більше їхати в Україну, щоб підтримати незрозуміло чию революцію.

«Навіть якщо в Києві буде ще один Майдан, я туди більше не полечу», — сказав мені одного разу під час зустрічі в українському консульстві в Торонто 85-літній дивізійник Тарас М. Пан Тарас свого часу відвідував Майдан з іншими канадцями протягом двох тижнів, доки гостював в українській столиці, підтримуючи киян усіма доступними йому способами. Тоді він персонально залишив у Києві вісім із половиною тисяч доларів своїх особистих заощаджень, витрачених на продукти та теплі речі для мітингувальників. Торік він обмежився лише ста доларами, зданими у фонд для організації поїздки канадських спостерігачів на вибори президента України.

«Розкажіть нам хоч щось хороше», — попросила Олега Тягнибока Марійка Шкамбара, другий заступник президента Світового конгресу українців, під час його недавнього візиту до Канади. Пан Тягнибок розповів анекдот. Більше нічого хорошого, про що можна було б говорити, на жаль, не було.

Біль, приниження, розчарування супроводжували канадську діаспору довгі роки, але тепер ці почуття сприймаються, радше, як хронічна хвороба, у вилікування якої вже мало хто вірить. Багато канадських українців розцінюють сучасний момент як ще одну втрату України. Сьогодні вони просто не знають, чи є такий український лідер, який, обійнявши найвищу державну посаду, ставитиметься до своєї країни з такою ж любов’ю, яку вони несуть по житті, перебуваючи за океаном. Як з’ясувалося, політичне епікурейство Ющенка вкупі з його добрими супутниками — лінню, безвольністю, демагогією та дрібними капостями — нічим не краще за відкриті танкові маневри Януковича на полі української самосвідомості та незалежності. Сьогодні канадські українці не знають, на кого робити ставку, більше того — вони вже не хочуть її робити. Вони стомилися. Вони багато чого зробили за свій вік. Чимало їх воювали з НКВС і фашистами, потім із нуля будували своє життя в Канаді, виростили дітей, зробили кар’єру, тяжко й відповідально працюючи для досягнення мети. І весь цей час вони боролися за Україну — своїми грішми, здоров’ям, часом. Тепер вони — люди дуже похилого віку, і вони стомилися. А їхні діти вже більше канадці, ніж українці: вони розмовляють, думають і чинять по-англійськи. Їм незрозуміло, як можна допомагати тому, хто сам не хоче палець об палець ударити. І фраза «Захід нам допоможе» більше, на жаль, для України не спрацює. Настав момент, коли населення має усвідомити себе народом, соціумом, здатним ухвалювати серйозні рішення про те, як жити далі, і втілювати ці рішення в життя.

«Маленькому» українцеві саме час згадати безсмертні Шевченкові слова: «Борітеся — поборете!» Повагу до самого себе повернути складно, проте все ж таки — можливо. Тільки Захід тут нам уже не допоможе. Час виростати з рабських штанців і не думати, що хтось старший поведе нас за руку у світле майбутнє. Час ставати нацією. Іншого часу не буде.