Вперед у минуле

Далекого 2000 року я отримав цікаву пропозицію попрацювати в Харкові. А жив я тоді в іншому місті, на півдні України, на другому поверсі п’ятиповерхової хрущовки. Зусібіч мене оточували добрі бабусі. Бабуся в квартирі піді мною завжди усміхалася й віталася першою. Бабуся, чиї двері були навпроти моїх на сходовому майданчику, теж усміхалася, хоча й віталася після мого вітання. Бабуся, чиї двері були по сусідству зліва, демонструвала самі лагідність та смиренність. Одне слово, чудове було в мене оточення, і тоді я щиро жалкував, що доведеться розлучатися з такими сусідами.

Через три місяці після мого переїзду на нове місце роботи квартиру, в яку лише вечорами навідувалися батьки, обікрали. Грошей удома я, природно, не зберігав, та ось речей і техніки помітно поменшало. Злодюг наша доблесна міліція так і не знайшла. Проте мене цікавило інше: як могли сусіди не помітити людей, котрі залазять по дереву на балкон другого поверху, не почути дзенькоту розбитого скла, не чути гуркоту від пересування меблів і тупоту в квартирі, в котрій уже давно ніхто не жив? Квартиру обікрали до дев’ятої вечора (о 21.30 заїхав батько, який одразу викликав міліцію), отже, ще ніхто не спав, та й акустика в хрущовці була чудова.

Найбільше вразило те, що сталося пізніше, коли міліція почала опитувати людей із під’їзду. Ніхто з благосних бабусь, які постійно сидять удома, нічого не чув. Тоді я й охрестив для себе цей феномен як Клуб Гидких Бабусь, скорочено — КГБ. Абсолютно невідомо, як поведуться милі на вигляд створіння, коли їм випаде нагода проявити себе. Чи то в такій ситуації, чи то наодинці з ручкою і бюлетенем у виборчій кабінці.

Для чого я почав розповідь із цього? А до того, що в мене й досі залишається чітке переконання: вектор розвитку країни визначають не ті, хто житиме в ній у найближчі 30—40 років, а бабусі й дідусі, які чи то куплені за гречку, чи то щиро, через недоумкуватість, помиляються в тому, що потрібно їхнім внукам.

Найсумніше, що навіть найбільш просунуті лідери з опозиції, закликаючи до дострокових виборів, досі не розуміють, що вибори нічого не вирішать на даному етапі. Поки вони намагаються збрижити поверхню людського моря, у глибині його — мертва нерухомість. На виборчі дільниці прийдуть ті ж люди, із тими ж думками.

Свого часу чудовий американський журналіст, критик і есеїст Джордж Натан сказав: «Поганих державних керівників обирають хороші громадяни, які не приходять голосувати». Країна вже прогавила одне покоління молодих, які могли б голосувати за майбутнє, а не за минуле. Та, оскільки ними ніхто не займався, їм сьогодні звичніше орієнтуватися в інтернетівських чатах і в меню iPod, аніж знати, де міститься їхня дільниця для голосування і навіщо вона потрібна.

Я зумисне оминаю тему президентства, адже президент України — не хто інший як гіпертрофований до республіканського масштабу середньостатистичний маленький українець. Маленький українець готовий красти по-маленькому, великий — краде «Межигір’я». Маленький українець забув, коли востаннє брав до рук книжку, великий має слабке уявлення про Анну Ахматову і Антона Чехова. Маленький українець дає малі хабарі, оскільки розуміє, що без них справу не зрушити. Великий — за гучними словами про боротьбу з корупцією провокує зміцнення системи хабарництва. Маленькому українцю зовсім не соромно, що його президент двічі судимий, оскільки це почуття давно вже поза його моральним багажем. Маленький українець давно живе в системі координат «їжа—одяг». Така ж система координат і в президента, різниця лише в розмірі споживчого кошика. Любові до Батьківщини, гордості за свою країну, прагнення побудувати краще суспільство немає ні в маленького українця, ні у президента України. Їм однаково не потрібна їхня країна. Квартира, дім, магазин, базар, хмільні свята — потрібні, а країна — ні.

Тому, коли сьогодні опозиціонери закликають до позачергових виборів, вбачаючи в них панацею від знищення країни, хочеться їх запитати: «А де ж ваш виборець? Чи ви плануєте знову взяти участь у традиційному національному змаганні, хто підкине бабусям кращий продуктовий набір або банкноту більшого номіналу?» Цьому електорату ви давно і без варіантів програли, і те, що в опозиції бракує аналітиків, здатних це зрозуміти, свідчить про рівень цієї опозиції. Наступивши ще раз на ті ж самі граблі, ви не отримаєте нового парламенту.

Насправді залишився єдиний шлях — почати працювати з молодим виборцем. Це непросто, нудно й довго. Але тільки так можна сформувати сяку-таку противагу. На жаль, на опозиційній політичній сцені України сьогодні такого Мойсея не видно. Може, він і явиться найближчими роками, якщо семиноженки і табачники не пустять під укіс формування національної самосвідомості у нинішніх школярів. А я цілком припускаю, що таке може статися, адже Клуб (той КГБ, про який я казав) сьогодні явно сильніший у визначенні національного майбутнього, яке в нинішніх десятилітніх може виявитися гіршим, аніж у їхніх батьків.

Бліцкригу з новим українським парламентом бути не може, бо не можна очікувати патріотичних рухів від країни, в якої немає народу. І тепер, може, залишилася остання спроба почати створювати цей народ. І якщо в опозиції вийде бути послідовною, то, може, він і буде народом України, а не населенням Малоросії.