Зачищене село

Бойківське село Дидьова Турківського району, що лежало колись над горішнім Сяном, в 40-50 роках опинилося на лінії радянсько-польського кордону. Перед цим його мешканців декілька разів виселяли, але вони поверталися на рідну землю й відбудовувалися на правому березі річки. В 1952 році село, яке потрапило в прикордонну смугу, було виселено остаточно, а всі будівлі й церкву знищено. Село Дидьова тяглося на 13-14 кілометрів. Його середня частина дугою торкалася річки Сян, а потім відходила за ліс, і там теж були хати. Я жив на зеленому горбочку між отими деревами. Недалечко жив мій дідо. А далі, на цвинтарі, 1944 року поховали мого батька Башака Степана Андрійовича. Тепер я прийшов до його могили, а де вона - не знаю. Замість села - голе місце. По колишньому кладовищу їздять возами й машинами. Хоча б дротом загородили. Бачите, зараз там, на місці поховань, буде концерт…

У 1952 році за бойків узялися всерйоз. Після 1952-го в Дидьову вже ніхто не повернувся. Будинки, які залишилися нерозібраними, спалили. Разом з ними знищили й стару дерев’яну церкву. Від колись квітучого села, в якому проживало кілька сотень мешканців, залишилося згарище.

Про село знову згадали лише дев’ять років тому, коли група мешканців з сусідніх сіл вирішила збудувати на місці згорілої церкви Успіння Богородиці капличку. Відтоді тут на храмове свято, яке припадає на 28 серпня, почали збиратися колишні односельці. Приїжджають з Херсонщини, Миколаївщини, Донеччини, Волині, інших міст і сіл.

Колишні дидьовці вважають, що цю територію потрібно освоїти. Прокласти дорогу, подати електроенергію і… жити. Це українська Швейцарія. Чомусь на березі Дунаю з обох боків кордону живуть люди, а тут до Сяну не підійти. Така краса - і пустує.

Відомо, що краєвидами, зеленими садами, хлібними ланами, хатами-теремками Дидьови захоплювався Іван Франко. Тут він гостював у свого друга пароха Івана Кузіва. Разом купалися в Сяні, ловили рибу. Востаннє навідався сюди 1908 року, вже будучи хворим. Як згадувала його онука Зиновія Франко, Івану Яковичу подобався цей райський куточок. Він навіть мріяв купити тут ділянку і побудувати хатину для відпочинку.

Чи вдасться бойкам відновити село, повернути туди життя, свої традиції? Важко сказати. Не втратити б бодай те, що є. Проблема актуальна й нині. Волею долі бойківський люд розсіяний по різних державах, розпорошений по всій Україні.

- Бойківська спільнота, можливо, ще до кінця не усвідомила, які реалії нас очікують, каже Наталія Кляшторна. - Тут, на жаль, поки що не бачимо позитивних змін. Депресивний регіон. Люди продовжують їхати звідси у пошуках заробітку. А вихід у тім, щоб належно популяризувати бойківську культуру. Щоб люди не соромилися своєї минувшини, щоб знали, ким вони є. Показовою є ситуація, з якою зіткнулися мешканці села Дидьова. Але невідомо, яка доля чекає нинішнє село Боберка. Зайдіть у будь-яку хату, запитайте, де їхні діти, онуки? По всьому світу. Тому треба берегти мовні струмочки, якими живиться ріка нашої мови. Говорити рідною материнською мовою. Скільки є таких слів, яких уже ніде не почуєш. Західна Європа вже повернулася до розуміння, що різноманітності - це стимул для розвитку. В Україні цього ще немає.

У всьому світі мешканці гір мають особливий статус, користуються пільгами. Люди їдуть сюди. Дуже велике гальмо для туризму - відсутність транспортних артерій. Багато туристичних компаній кажуть, що потенціал Львівщини дозволяє приймати тут кілька десятків туристичних груп на вихідні. Самі дерев’яні церкви чого варті. Але дороги тут неможливі. З них і слід починати відродження бойківського краю.