В історії завжди є щось індивідуальне, бо її творці — люди. А люди — це долі. Вони мали дітей, дружин, родини...
Батькові листи
У дитинстві дівча запитало маму: «За що?» — Та глухо і коротко відповіла: «Бо хотів кращого життя».
— Мені було досить, — пригадує пані Наталя. — І більше я нічого не розпитувала.
Та її бентежило: чому тато — Кирило, а вона — Богданівна? Хоч насправді-таки Кирилівна. Коли їй все розкажуть і пояснять?..
Пізніше, з розмов родичів, у яких гостювала під час канікул, дізналася, що народилась у Києві. То чому ж зростала у карпатських селах?
Ще виявилося, що її мати — друга батькова дружина. А перша — чи то Марія, чи Зірка — кинулася під поїзд. Розпитувати неговірку маму не посміла. Тому й нафантазувала: та трагедія сталася... через маму. Не зуміла від неї того приховати. І вражена мама написала про це батькові. Відтоді й почалося Наталчине «знайомство» з ним. Адже бачила батька востаннє, коли була ще зовсім маленькою. Не пам’ятала ані рук його, ні слів, ні навіть обрисів. Отож і «відкривала» його для себе, з адресованих особисто їй листів.
«Моя кохана донечко! Ціле 22-річне життя я звав Марусю Зіркою, бо вона й справді зоріла мені на шляху мого життя аж до її жахливої смерті, заподіяної ворогами людства.
...Щодо твоєї матусі і твого батька треба сказати: 12 років відділяли нас тисячі кілометрів. Влітку 40-го ми зійшлися і щасливо жили вкупі, але надто недовго. Нас розлучили. Мене позбавили щастя радіти тобою і дбати про тебе».
Наталя заплуталася: хто розлучив, чому? Хто та Зірка? Мама відповіла туманно й попросила більше ні з ким про це не говорити, аби не завдати шкоди ні собі, ні батькові, він і так, мовляв, щоб не наражати нас на небезпеку, довго вимушений був ховатися під чужим ім’ям. Власне, як і ми. («То ось чому я Богданівна», — полегшено зітхнуло дівча). А Зірка — то Маруся, Марія Василівна, перша дружина батька. У них були й діти — Олег, Ляля й небога, прийомна донька Валя. Олег уже студентом помер від тифу. Це підкосило Марію Василівну. А другого удару долі вона просто не витримала: в «органах» її примушували свідчити проти чоловіка.
Батько пояснив докладніше: «Маруся загинула четвертого дня по виходу з певної установи після страшних душевних мук... Причина тому зрозуміла... — наслідок злої волі жорстоких людей... Про це писатиме історія».
— Її цькували, змушували зректися чоловіка, — знову коротко уточнила мама.
— То батько сидів й до мого народження, до війни?
— Підростеш — дізнаєшся.
Не маючи батькових фотографій, дівчинка уявляла його схожим на козака. До того ж він ще й наголошував:
«Місце мого народження — Шишак (Шишаки. — Авт.) Миргородського повіту на Полтавщині. У ХVІІ—ХVІІІ ст. Шишак був сотенним містом Миргородського полку козацької України».
— Для мене це були єгипетські письмена, — звіряється нині пані Наталя. А тоді вона просто зацікавилася історією України. Тим паче, що батько продовжував заохочувати:
«Сподіваюся, що опісля ти більше пізнаватимеш нашу столицю, культурні пам’ятки, Дніпро, навчишся любити його і ту історію, що пов’язана з ним... Я радий, що ти їздила до Дрогобича, щоб оглянути краєзнавчий музей... Мене тішить, що ти побувала на могилі Шевченка, на батьківщині Франка».
І далі:
«Фінляндія (мав сусіда по камері — фіна. — Авт.) це назва країни, яку їй дали шведи. В російській мові прийняли саме цю назву. На мові ж фінів ця країна зветься Суомі... Тобі відомо, що Фінляндія то є незалежна держава?»
А це вже з листа до батькової сестри, тьоті Галі: «Може, життя цієї одної, такої розумної і цікавої донечки, Наталочки, виправдає мій вчинок». Але цей лист потрапив до Наталиних рук значно пізніше.
Останній лист з тюрми прийшов, коли дівчина закінчувала школу — батька не стало.
Пошуки
Мама й тітонька порадили їй йти в технічний вуз — подалі від неспокійних гуманітаріїв і політиків. У зросійщеному середовищі почувалася некомфортно. Не знала — чому:
— А такі імена, як Іван Дзюба, Ліна Костенко, просто не чула. Жила в зовсім іншому світі. Чужому.
Отримала призначення у Черкаси. З допомогою керівника дипломного проекту перевелася в «Київсоюзпроект», де він був головним інженером. Поближче до мами, яка вже мешкала у Броварах. Пізніше як головний інженер та автор проекту мандрувала маршрутом Ленінград—Мурманськ, де зводилися її мости. Відтак потрапила на Біломорканал, побувала неподалік горезвісного урочища Сандормох.
— Але тоді, у 1978-му, це не викликало в мене аж ніяких асоціацій. Я нічого не знала ні про будівельників-політв’язнів, ні про розстріл етапу з Соловків. Тоді про Сандормох взагалі майже ніхто нічого не чув.
Коли померла тьотя Галя, а за нею — мама (ще раніше — зведена сестра Валентина), в Наталиних руках опинилися всі батькові листи. І аж тоді заговорили:
— Раніше я читала тільки те, що стосувалося мене. А всього не знала. Тепер же мала перед собою загальну картину. І почала усвідомлювати себе на її тлі.
Щоправда, часто-густо батько вдавався до езопової мови. Тільки вивчивши безліч історичних документів, пірнувши в ті часи, дочка починає розшифровувати їх.
Власне, на той час і в суспільстві відбулися довгоочікувані зміни:
— Ще при Совєтському Союзі у Дрогобичі почалися розкопки масових передвоєнних поховань. Ми з подругою дитинства поїхали на церемонію перезаховання останків невинно розстріляних патріотів. Це ж місця, де ми виросли. Серед приїжджих було чимало воїнів УПА. Я не наважилась, а подруга запитала:
— Ви, часом, Осьмака не знали?
Ні, не знали.
Лише 1992 року, коли у Львові було перевидано надрукований 12 років тому у Канаді «Літопис УПА», Наталя Осьмак уперше прочитала про батькову причетність до національно-визвольних дій: «Немає офіційного повідомлення про смерть Кирила Осьмака, і досі властиво нічого не написано про нього, хоч він займав у структурі УГВР один з найважливіших постів — був Президентом УГВР».
Того ж року, під час святкування 50-річчя УПА, Наталя Кирилівна познайомилася з головнокомандувачем УПА Василем Куком, членами УГВР Мирославом Прокопом, Миколою Лебедем, Павлом Турулою, з батьковою товаришкою по 25-річному ув’язненню в тій самій, Володимирській, тюрмі Дарією Гусяк.
А ще через два роки, на 50-літті УГВР, вийшла на сцену Львівського оперного театру, щоб зачитати батькові листи. Зал слухав їх, як заворожений.
Аж тоді пані Наталя знайшла у собі сміливість звернутися до відповідних органів з проханням надати їй змогу ознайомитися з особистою справою батька.
Вона встигла зробити безліч виписок і ксерокопій у Москві, Рязані, Володимирі, там, де батько навчався, формувався як свідомий українець і ніс кару за це. Лише в одному з томів справи перелік викликів на допити — переважно нічні — нараховував дев’ять сторінок машинопису. У серпні 1947-го Кирило Осьмак оголосив голодування на знак протесту проти репресивних методів ведення слідства: биття, позбавлення сну... У 1954-му його схиляли до зради, мав сприяти боротьбі з ОУН. В обмін на свободу. Він відмовився, вистояв.
Читала-перечитувала. Вибудовувала логіку його життя.
Один з чиновників, від якого залежав доступ до документів, запитав:
— А він реабілітований? Ні, то мусите написати заяву на реабілітацію.
— Чому? — обурилася пані Наталя. Батька саджав Совєтський Союз. А ми—в незалежній Україні. Перед нею він не завинив.
Забігаючи наперед, скажу — Кирило Осьмак реабілітований. І за арешти у 1928 і 1930-х роках, і «як безпідставно репресований у 1948 році».
Президент у підпіллі
Отже, хто він, Кирило Іванович Осьмак? Полтавський хлопчик з багатодітної сім’ї, який рано усвідомив пригноблене становище свого народу. Тому здобувати вищу освіту Кирило подався до Москви — там українці мали більше свободи, ніж в Україні: діяв музично-драматичний гурток «Кобзар», агрономічний гурток з вивчення українських губерній (літні практики можна було відбувати в Україні). З 1912 року виходив журнал «Украинская жизнь» (редактор Симон Петлюра). Студент Осьмак друкувався у ньому і в журналі «Рілля».
Як студента його не мобілізували на Першу світову війну, але паралельно з навчанням з липня 1915-го до кінця 1916-го служив у Відділі допомоги біженцям. Там і зустрів свою долю, таку ж волонтерку, студентку петербурзьких Бестужівських курсів — Марію Юркевич з Волині.
То чи ж дивно, що під час лютневої революції 1917 року Кирило Осьмак опинився у вирі подій, серед тих, хто у Києві створював Центральну Раду, став там представником Губернського земства.
Відтоді його агрономічні та філологічні знання тісно переплітаються, і він вступає до Інституту української наукової мови. Очолюваний Осьмаком відділ працює над створенням Сільськогосподарського термінологічного словника (ще студентом збирав народні сільськогосподарські терміни «з живих уст»). Саме там його вперше арештовують. За відсутності доказів справу до суду не передають, але Осьмака з України висилають як «соціально небезпечного елемента». Другий арешт — у сфабрикованій «справі СВУ (Спілка визволення України)» закінчується для нього трьома роками концтабору в Комі. Та знов потрапляє за грати: «злочинно зменшує виробничі норми», «погрожує вбити товариша Сталіна». І знов — «відсутність доказів». Аж у березні 1940-го, після 12 років поневірянь повертається до Києва, де вже не було дорогих серцю людей — ні сина Олега, ні Марії Василівни.
Але по тому зустрічає Наталину маму — колишню співробітницю по Інституту мови, філолога Людмилу Устимівну Богдашевську. Одружується з нею.
А тут — знову війна. Друга світова. В окупованому німцями Києві українські інтелігенти, які вижили після репресій, створили Українську національну раду. Кирило Осьмак очолив у ній сільськогосподарський відділ, заснував кооперативне товариство «Сільський господар». Після розгрому ради німцями стало зрозуміло: окупанти воліють бачити Україну своєю колонією. Старша Осьмакова дочка — Леся (Ляля, Лариса) уже пов’язала свою долю з ОУН. І незабаром загинула на Волині. А сам Кирило Іванович став жити подвійним життям: маючи легальну роботу у «Сільському господарі», співпрацював з антинацистським підпіллям — постачав похідні загони УПА харчами та одягом. І водночас вів пропаганду серед тих, хто ще не позбувся ілюзій щодо суті окупаційного режиму: розповсюджував у Києві, Сквирі, Білій Церкві листівки «Злочини німецьких загарбників в Україні», «В єднанні наша сила», «До збройної боротьби!», за авторство яких можна було поплатитися життям. Розгортає таку ж роботу і в Західній Україні.
Власне, закликає до створення загальнополітичної організації, яка керувала б визвольною боротьбою. Саме нею стає УГВР (фактично, підпільний уряд і парламент). Її президентом обирають «старого східняка» Кирила Осьмака. Йдеться про об’єднання усіх прогресивних сил «на рідних землях і за кордоном». Щоб «примусити еміграцію працювати для нашої справи (а справу слід поставити «так, щоб на кінець війни ми мали сформовану власну державу»), частина членів УГВР мала виїхати за кордон і там інформувати громадськість про боротьбу, що точиться на Україні. Кирило Осьмак принципово не залишив рідну землю. Поранений, він потрапляє до рук НКВДистів. При собі має довідку на ім’я рахівника Коваля. Зрештою, все одно одержує 25 років тюрми.
— У вироці, — підкреслює пані Наталя, — жодним словом не згадано, що це була боротьба за самостійну українську державу, тобто те, що було продекларовано в Конституції: право нації на самовизначення. Аж до відділення. Отже, слідство і вирок — це злочин держави.
Її батько помер в тюрмі. Похований на тюремному цвинтарі, біля середньої сторожової вежі під номером 5753. Дочка встановила там металеву табличку, де викарбувано — Кирило Іванович Осьмак. 1890—1960 рр.».
Дотепер інженер Наталя Осьмак у вільний від роботи час збирає документи й свідчення про батька. А відтак і про тих, хто був поряд. Редакція «Літопису УПА» готує до друку окремий том, присвячений Кирилові Осьмаку. Борцю і патріоту. Забутому (точніше, приховуваному) Президенту. Одній з визначних постатей на шляху українського державотворення. Відрадно, що про Кирила Осьмака пишуть відомі українські вчені — історики (Григорій Дем’ян, Юрій Шаповал). Відзнято перший телефільм про нього. Кирило Осьмак йде до нас із мороку історії.
«Щоб історія України збереглася у пам’яті нащадків, вона має бути записаною», — вважає пані Наталя. Так вважають і її посестри — членкині громадської організації «Всеукраїнська ліга українських жінок», де Наталя Осьмак є заступницею голови, а головує Дарія Гусяк. Та сама, яка водночас із Кирилом Осьмаком відбувала 25-річне ув’язнення.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google