7 червня 2003 року в «Дзеркалі тижня» було надруковано статтю Світлани Матвієнко «Любити Шевченка: демонтаж риторизму». Спочатку, після побіжного перегляду статті, як-то кажуть, по-діагоналі, враження від неї залишилося сумне. Хочеться детальніше зупинитися на проблемах, що безпосередньо стосуються змісту згаданої статті: перше — це проблема підміни понять, друге — проблема фізіології психоаналізу, третє — проблема «неспротиву злу насиллям».
C.Матвієнко відразу ж, як-то кажуть, бере «бика за роги», солідаризуючись із якимось анонімним професором в тому, «що, може, й не варто залучати до шкільної програми з літератури такі надзвичайно складні твори, як, наприклад, твори Шевченка. Діти «не прочитають» ці тексти, бо це все-таки не дитяча література». А відповідаючи на зауваження іншого професора, переконаного, що навіть дуже легко прочитають і зрозуміють, — С.Матвієнко зразу ж удається до провінційно-довірливого тону: «Чесно кажучи, мені дуже хотілося б зазирнути в очі дитині, яка справді любить Шевченка».
А мені хочеться теж заглянути в очі дитині, яка любить шекспірівського «Гамлета» чи «Короля Ліра», тургенівську «Муму» або гетівського «Фауста» (ще, борони Боже, мефістофелівські ріжки насняться — і дитина травмована). Власне, вся світова драматична класика несе певний елемент травматичності, але оскільки дитина сприймає прочитане не буквально, а опосередковано, як дидактичний (виховний) матеріал, то в результаті отримує морально-поведінкові орієнтири, що визначатимуть згодом поведінку особистості у цілком реальному і досить жорстокому світі. Ці твори на рівні підсвідомості дозволяють правильно вибирати між добром і злом.
Пасаж про вибір дитиною між Гаррі Поттером і героями Шевченка у позаурочний час узагалі побудований на надуманій проблемі. Якими б захоплюючими не були твори Джоан Роулінг, — вони є розважальним чтивом, що, безсумнівно, розвиває дитячу фантазію, але за визначенням — це література іншого гатунку, і порівнювати її з класичними творами некоректно.
А тепер спробуймо зазирнути у вічі самої авторки, адже вона нас до цього так відверто закликає, і, аби уникнути закидів щодо необ’єктивності, наведемо розгорнуту цитату із її філіппіки: «Я розумію тих, кого відштовхує Кафка, — вони нормальні люди, які чекають від тексту приємного, коли він входить (перепрошую!) легко, залишаючи відчуття сповненості, а от відчуття відносної цілісності свідомості — незруйнованим. Однак я геть не розумію тих, хто «хоче» Кафку, хто «любить» Достоєвського, хоча сама до цієї «нетаємної ложі» належу. Не розумію, бо в підгрунті цього збігу смаків серед шанувальників такої літератури — власне, непорозуміння й полягає: непорозуміння зі світом, а значить, і між собою, і з собою теж».
Із цієї цитати дідусь Фройд зробив би декілька невтішних висновків: перший, що авторка проектує власний внутрішній стан («належу до «нетаємної ложі») на певне коло читачів, чиєю основною психологічною ознакою є «непорозуміння із світом» — що має підгрунтям, як випливає із статті, якусь витіснену травму. Якщо сюди додати вживання і навіть відверте (я б сказав, провокативне) акцентування певних слів: «коли він входить (перепрошую!) легко», «хто «хоче», «хто «любить», — то розумієш, що авторка намагається ускладнити свій аргументаційний ряд псхоаналітичною кореляцією тексту.
Слід додати, що таке враження від творів, наприклад, Достоєвського зустрічаємо в політизованому літературознавстві нерідко, вкажемо хоча б на алюзії Розенберга у його праці «Міф ХХ століття», у якій він вказував на твори Достоєвського як на зразок психічної ущербності російської душі. Навіть трохи дивно якось таке чути, адже чи можна, читаючи «Униженные и оскорбленные», не відчувати тремтливого авторського співчуття до своїх героїв, безмежного християнського милосердя.
Нарешті, третя проблема (вона і перша, і основна) — на думку С.Матвієнко, — це надмір насильства в українській літературі, і в Шевченка зокрема. Висловимо припущення, що в світі існує велика група впливових людей, які хочуть здійснити ту саму операцію над українською історичною свідомістю, що й їхні однодумці в 30-х роках, — ампутувати ту її частину, яка змушує людину опиратися гвалту і насиллю над нею. Зрозуміло, в таких випадках злодій кричить «лови злодія!».
Наведемо ще одну цитату із статті: «Кафка, Достоєвський, Шевченко — це літературний екстрим. Бо на питання: «Яким ти залишишся після цього читання, коли підпустиш текст дуже близько?» — відповідь залишаємо випадковості.
Мабуть, наслідком такої близькості міг би стати реалізований проект Соломії Павличко — дослідження про насильство в українській літературі. Міг, та не відбувся. Дослідження, яке мало б оприсутнити за «національними ідеями», «модерними колізіями», «високою естетикою» — надто, немислимо, понадміру багато крові, смерті й жорстокості. Насильство не одноманітне і не одномірне».
Щоб не потонути у морі цієї літератури, локалізуємо нашу проблему слов’янським світом. Найгрунтовніше питання насилля в людській культурі і, відповідно, літературі вивчав Лев Толстой, — створивши своєрідне соціально-релігійне вчення, що в побуті отримало назву «толстовство». Світоглядною серцевиною цього вчення стала ідеологема про «неспротив злу насиллям». Лев Миколайович був людиною розумною і послідовною, щонайперше він ретельно продумав свою концепцію перетворення світу. Відштовхнутись він вирішив від євангельських засад, точніше, від власного їх тлумачення. Його Христос, унаслідок різних маніпуляцій та інтерпретацій євангельських текстів, став схожим на Будду, ну а сам Лев Миколайович, як мінімум, на першого із апостолів, а то, дивись, і на предтечу Месії.
Мотив був переконливим і зрозумілим: потрібно рятувати світ від надмірності зла, насилля, ненависті. Але будь-який рішучий спротив злу породжує нове зло, і так нескінченно. Необхідно розірвати це гріховне замкнене коло. А як це зробити? Відповідь Лев Толстой дав у дусі східного максималізму: «неспротив злу насиллям», звісно, приписавши ці слова Христу. Спрощена інтерпретація слів Спасителя: «коли тебе вдарили у праву щоку, підстав ліву», — мала стати маніфестом цього вчення. Але Євангеліє — цілісне вчення, і Христос, якби він розумів ці слова саме так, не опирався б духовній волі кагалу і світській владі римського цезаря і не зійшов би на хрест спасіння людства, а погодився б із Кайяфою і Пілатом та й пішов собі далі проповідувати свої ідеї. Людська дорога Христа — це зразок максимального спротиву злу, і слова «підстав ліву щоку» закликають прощати ближнього, а зовсім не схилятися перед несправедливістю. «Я вам приніс не мир, а меч», — конкретизував нам свою думку Спаситель.
Найпершим збагнув цінність «толстовства», його зворотній вплив на суспільне життя В.Ленін, написавши ще задовго до революції працю із показовою назвою: «Лев Толстой как зеркало русской революции». Згодом, вже після революції та громадянської війни, перебуваючи в еміграції, відомий російський мислитель клерикально-націоналістичного типу Ільїн у праці «Путь к очевидности» дасть доволі вірну оцінку «толстовства» — і як релігійного вчення, і як соціального руху. За його словами, Л.Толстому таки вдалося прищепити російській інтелігенції бацилу «непротивленства», через яку суспільство не відкинуло більшовизм. І чорний вершник апокаліпсису в’їхав у браму життя, що вже не охоронялася вартовими. І в’їхав надовго. Недарма ж Володимиру Іллічу так припали до душі ідеї Толстого, він одразу ж збагнув їхню цінність.
Відмова від спротиву злу є ще більшим злом, ніж безпосереднє насилля, бо обеззброює людину чи народ, перетворюючи їх у біомасу із найелементарнішими рефлексами і потребами. Зрозуміло, що сьогодні найкращий у світі чорнозем вимагає найкращих у світі рабів, слухняних і безвольних. Творчість Шевченка наскрізь пронизана викриттям такої філософії. Велика християнська любов до братів своїх, — до простих упосліджених українців, скутих кайданами кріпосного права, чужоземного гніту, який до того ще й прагнув облудними словами про братство поневолити навіть їхні душі, — така любов не могла бути бездіяльною. Вона вимагала: свободи, волі, незалежності!
Варто наголосити, що геній Шевченка проявляється не тільки в смисловій площині його творів, але й у величі його духовних переживань, що, власне, властиве для всіх видатних мислителів та поетів:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну Святого Бога,
За неї душу погублю.
Варто зауважити, що це говорить не атеїст, а побожний православний християнин. Глибина душевних переживань, готовність до самопожертви виводить його поезію на рівень старозаповітного розуміння богоборства не як заперечення Бога, а як форми психологічного життєвого діалогу з Творящим началом, що поряд із молитовним спілкуванням з Ним належав до щоденної практики морального самовдосконалення людини. Поетичне обігрування старозаповітного сюжету боротьби Якова із Богом згодом було здійснене ще одним майстром вишуканих метафор, геніальним Райнером Марією Рільке. Він пише:
Все, что мы побеждаем, —
малость,
нас унижает наш успех.
Необычайность,
небывалость
зовет борцов совсем
не тех.
Так ангел Ветхого Завета
искал соперника
под стать.
Как арфу, он сжимал
атлета,
которого любая жила
струною ангелу служила,
чтоб схваткой гимн
на нем сыграть.
Кого-то ангел победил,
то правым,
не гордясь собою,
выходит из такого боя
в сознанье и в расцвете
сил.
Не станет он искать
побед.
Он ждет, чтоб высшее
начало
его все чаще побеждало,
чтобы расти ему в ответ.
(Російський переклад Б.Пастернака, український відсутній.)
Поезія Тараса Шевченка, проза Федора Достоєвського змушує читачів зростати духовно до їхнього рівня, вчить осмислювати світові проблеми на найвищих камертонах душевних поривань. Головною ознакою літератури такого гатунку є любов до ближнього, любов, що постійно змушує до дії, до спротиву злу — вчора, сьогодні, завтра. І так буде вічно. Українці, звісно, можуть жити й без Шевченка, але як? Може, так, як сьогодні?