Євген Сверстюк: «Я розшукав оригінальну публікацію таємного виступу Сталіна проти Довженка»

Творчий доробок і життєва планида Олександра Довженка, як і раніше, хвилюють багатьох українських дослідників. Серед них — Євген Сверстюк. Нещодавно він підготував і видав другий варіант книжки про геніального українського режисера, постановника «Землі», «Щорса», «Арсеналу». В інтерв’ю «ДТ» пан Сверстюк перегорнув одну з маловідомих сторінок життя Довженка, пов’язану з виступом Йосипа Сталіна 30 січня 1944 року.

Олександр Ткачук. — Пане Єв­гене, дуже імпонує ваш безпретензійний задум різнобічного висвітлення пос­таті Довженка. З чого це почалося?

Євген Сверстюк. — У 1980 році в Мюнхені вийшла книжка відомого літературознавця, редактора жур­налу «Сучасність» Івана Кошелівця «Олек­сандер Довженко». Земляк Довженка, родом із Чернігівщини, він дуже добре відчував Довженка з півслова і добре запам’ятав совєтські реалії 30-х років. Він любив свого земляка по-довженківськи, тобто ні на що не зважаючи і все прощаючи. При тому без ідеалізації і фальшу. Ось він і дав мені свій скорочений варіант і попросив щось додати від себе…

О.Т. — Мабуть, передчуваючи, що в Україні й далі творитимуть паралельний образ, оздоблений на цей раз приманками у стилі постмодерну.

Є.С. — Справді, наші українці з Заходу якось подорослішали в атмосфері чужого світу і звільнилися від «партійності й народності» — і набрались тверезості.

О.Т. — Чим відрізняється друге видання від першого?

Є.С. — На обкладинці з’явився новий підзаголовок: «Образ дисидента» — замість «Затемнені місця» у першому виданні. А це істотно змінює підхід.

«Затемнені місця» — ті скромні слова належали Івану Кошелівцю. Він великий майстер розкриття затемнено­го, засекреченого й замовчуваного, бо сам пройшов школу сталінської дезінформації і знав їхні прийоми, а особливо відчуває сміливість генія — стати понад бар’єрами. Іван Максимович дав мені для публікації свої виписки «З недопалених щоденників» і аналітичну статтю «Затемнені місця».

Я відчув, що тут є ґрунтовний критичний аналіз, але бракує офіційного погляду на Довженка — очима КГБ. Для другого видання я розшукав ори­гінальну публікацію секретного виступу Сталіна проти Довженка. До речі, вис­туп був настільки таємний, що його не включили до дев’ятого тому тво­рів Сталіна. Доноси на Довженка — це неоціненне головне джерело інформації, яким керувалася влада. Це і його дамоклів меч.

О.Т. — Чи можна було б розшукати авторів цих анонімних «творів»?

Ви впізнаєте, що то назви творів Юрія Смолича. Автор встановив, що найкращі аналітичні доноси на Довжен­ка писав саме Юрій Смолич. Ви­являється, у своїх «Розповідях про неспо­кій» Смолич повторює ті ж самі речен­ня, які писав у доносах.

О.Т. — Звичайно, він був упевнений, що доносів ніколи не опублікують. А якої думки ви про Смолича — ви його знали?

Є.С. — Його всі знали, хоча б із пісеньки:

Взяв машинку та й наклацав:

«Мир хатам, війна палацам».

Потім вибрав собі плац

І побудував палац.

Називали його «Чорним генералом», а дехто — просто «Сволоч». Він же офіційно спеціалізувався на темі «буржуазних націоналістів».

О.Т. — То, може, і Довженко знав його з цього боку?

Є.С. — Звичайно, знав. Але що він міг зробити, коли в Києві була тільки одна тепла хата, в якій його не боялися приймати. Окрім того, господар широко поінформований, не боїться говорити легко про все.

О.Т. — Кажуть, що Григір Тютюн­ник про одного письменника якось сказав: «Я знаю, що він стукач, але вже краще хай буде той, що я знаю…» А, до речі, за вами також, мабуть, було велике досьє?

Є.С. — Звичайно, не таке велике, як за Довженком, але десь завдовжки на років 10—12, ще з Полтави. І не таке цікаве: зсередини поміж шістдесятників не було їхніх людей. Але вже в 65-му я чув, що у них є «спеціаліст по Сверстюку». Хтось із них вклав мені у вуха, що досьє знищено в 1990 році.

Довженко для них був особливо цікавим і тим, що світова величина, і тим, що говорив майже все одверто. (Окрім — про Леніна і Сталіна.) Ми в 60-ті роки вже призвичаїлися до підслухачок, тоді як Довженкові ще гудів магнітофон із сусідньої кімнати у Смоличів…

О.Т. — Чому виступ Сталіна у Кремлі 30.01.44 року був секретним?

Є.С. — Вождь готувався до визвольної місії в Європі і призупинив демонстративне людоїдство…

О.Т. — «Дисидент» — це точно підходить до Довженка чи з накладанням пізніших реалій?

Є.С. — Я гадаю, він класичний дисидент. Поділяв віру в ідеали комунізму і діяв у цій парадигмі. До мене більше підходить вислів «в’язень сумління», бо який я дисидент, коли в мене інший Бог і інші святині?

Історія, писана кров’ю, й історія, писана чорнилом, — це різні історії. Переглядаю західні публікації про опір комуністичному режимові — Україна там мало помітна. Той, хто пише історію, пише про себе і своїх близьких знайомих.

Навіть Довженко як перший найвідвертіший в СССР дисидент залишився непоміченим. Знають як кінорежисера, але не знають як вражаючого опозиціонера комуністичному режимові — опозиціонера не декларативного, а з основних питань. Але коли порівнювати характер і глибину опозиційності до самої суті цього режиму, то Довженко виходить на перше місце не тільки в Україні, а й в СССР.

Ми не будемо серйозно розглядати так звану політичну опозицію до Сталіна. Не будемо говорити і про кухонну опозицію, де розповідалися політичні анекдоти про ВКП(б) і вождів. Та й не вимагатимемо виступів проти комунізму, бо це вже була б нелегальна діяльність. Набагато вагомішою й ефективнішою була критика системи з боку національного, з боку релігійного, з боку естетичного і етичного і, як правильно зауважив Сталін, «ревізія політики партії з основних, корінних питань».

Якби до рук вождя потрапили щоденники Довженка, він би назвав позицію автора ворожою до комуністичної системи взагалі. Але ті щоденники були спалені, а те, що потрапило до наших рук, видно, вважалося лояльнішим. Щоразу дивуєшся, читаючи їх: адже цей високий чоловік жив у країні вірнопідданих. У них «лауреат сталінської премії» виступає по суті як чужинець, який ніяк не може зрозуміти і прийняти державного ладу, при якому правду називають брехнею, а брехню — правдою, при якому творчій людині не дають жити, а нації не дають розцвісти, не те що плодоносити. Він не приймає теорії і практики класової боротьби, він не приймає навіть зовнішнього вигляду й одягу вождів, починаючи з найвищих.

Але він не чужинець, йому все це болить як рана народу, який руйнується насильством партії, представленої людьми жорстокими і тупими. Навіть освіта, яку називали «найдемократичнішою у світі», за словом Довженка, «перетворила мільйони неписьменних на мільйони малописьменних», котрі думають і розмовляють суржиком. «Спрощенство обнялося з простотою».

О.Т. — Ви включили в книжку поему «Хата» — це твір самвидаву?

Є.С. — У мене зберігся цей твір як самвидавний ще з 60-х років. Можливо, він пізніше і друкувався.

О.Т. — До другого видання включено і щоденникові записи Олеся Гончара. Але це не записи сучасника, а думки, які виникли вже у 90-х роках — на підставі прочитаного… Чи можна говорити про них як про однодумців?

Є.С. — Там додано і фотографію. Придивіться — й побачите: там сидять на одній лавці класик соцреалізму і дисидент. Звичайно, потаємна симпа­тія до Олександра Довженка у Гончара була. Коли в 1993 році Олесь Гончар дав мені цю фотографію, пригадую — в Кончі-Озерній, то зауважив: «Я сидів на тій лавці і чекав, доки Олександр Петрович вийде від Хрущова. Він вийшов мовчазний, аж чорний».

О.Т. — Ось тоді і треба було писати в щоденнику про Довженка. Але ж він боявся навіть думати про те…

Є.С. — І майже нічого не знав. Нам тепер важко собі уявити рівень поінформованості письменників, серед яких мали доступ до закордонних видань лише Юрій Смолич і ті, «кому довірили роботу над викриттям». По секрету вони дізнавалися про настрої і висловлювання в Кремлі. Але навіть українське ЦК тримало язик за зубами, щоб не «сболтнуть лишнего». Усі живилися непевними чутками й політичними анекдотами, які поширювалися згори донизу. Але тими, хто необачно розповідав, займалося КГБ, і навіть у вироках містилося «поширення антирадянських анекдотів». Я чув від дружини письменника п. Валентини, що таємними думками Олесь Терентійович не мав із ким ділитися — не було певності, хто стежить, а хто любить, і чи справді любить.

Уявіть собі, що може думати письменник у такому вакуумі і чи далеко він може вийти за рамки цензури. Тільки довірені КГБ мали дозвіл, але не на осмислення, а на ідейно правильне використання довіреної інформації.

До честі Олеся Гончара, треба сказати, що він набрався мужності виступати власною правдивою мовою десь у середині 60-х, і його виступ на свій 50-річний ювілей «Літературна Україна» погоджувалася надрукувати тільки з купюрами. Найбільше мучила лояльну українську інтелігенцію неясність з українською мовою: з одного боку — закликали до «розквіту національних культур», а чергові рішення з’їздів повторювали комуністичну програму «злиття націй і мов», що практично означало «упразднєніє». Як влучно писав Станіслав Тельнюк:

«Українська мова — ми не проти.

Только больше нам ее не нужно».

На цьому тлі Довженко з його світовими проблемами, з роздумами про Україну в огні, про завершення війни атомною бомбою, про зубожіння світу без Бога, про долю Краси і Правди у світі партійного утилітаризму — височіє одиноко і безстрашно.

О.Т. — У статті В. Клименко повідом­ляється, що Олександр Рутковсь­кий готує свою психобіографію про Довженка. Чи ви часом не бачите зв’яз­ку того задуму з вашою дещо ризикованою публікацією «Розіп’ятий праворуч», у якій були натяки на Довженкове розбійництво в епоху класового розбою?

Є.С. — Питання досить делікатне, розгляд розбійництва потребує великої коректності. З одного боку, є свідчення про Довженкове захоплення більшовицькими планами, про певне зближення його з Маяковським (правда, напередодні самогубства), про причетність його до роботи ЧК у Варшаві (правда, це, швидше, сенсаційний прийом Р.Корогодського), про близькість до Сталіна (що є, радше, модним смакуванням, самозахисним пусканням чуток, ніж чимось реальним).

Зрештою, є всілякі вигадки про Довженка після «революційної романтики» «Арсеналу», який багатьох зачепив. Але, з іншого боку, Довженко серед совєтської «богеми» не випадково славився своїми традиціоналізмом і чистоплотністю, а в щоденникових записах дуже вже акцентував те, що заспокоює його чисте сумління.

Небагато розумних письменників сталінської доби любили говорити про чисте сумління. Довженко справді був романтиком, що вийшов із побожної української хати, яку так зворушливо опоетизував. У пошуку гріхів Олександ­ра Довженка, так само, як Тараса Шевченка, особливо не розженешся: вони жили в неволі, в полоні.

О.Т. — Ми є свідками швидкого забуття імен, які гриміли ще 20—30 років тому. Адже про О.Корнійчука знали навіть діти. Деякі засвітилися в час перебудови, як Рибаков із «Дітьми Арбату», на один сезон. Є такі, що й тепер намагаються підживити пам’ять про себе, але краще б вони мовчали. А ось Довженко світиться і приваблює — і явно не своїми фільмами.

Є.С. — Таємниця імені — це тема вічно цікава. Пам’ять зберігає драматичні імена, до кінця не розкриті талан­ти, трагічні долі, евфоріонів, які замерехтіли і загадково згасли. Усі поколін­ня згадують Сковороду, Шевченка, Го­голя. Слава любить Тичину, незважаючи на те, що він був знеславлений. Слава покинула Байрона, — мабуть, він вичерпав увесь можливий ресурс. Слава не покидає Моцарта, хоча сучасні діти вважають, що це той, хто придумав цікаві мотиви для мобілки…

А ось Олександр Довженко триває, бо тривають його тривожні роздуми про долю свого народу. Він у час обміління виглядає як айсберг, хоча закінчилися чаклування над його вершиною. Він стає актуальним, коли його читають люди вільні і не залякані. А залякані, що були голосом начальства і юрб, відшуміли разом зі спектаклем, у якому головну роль грало лукавство. Адже це воно казало Довженкові: «Вас нет, и не предполагается, чтобы вы вновь возникли».

О.Т. — Мабуть, щось таки відчував нині забутий Юрій Смолич, коли згаду­вав: «…Довженко і Я». Адже в той час стояти біля Довженка було некорисно?

Є.С. — Відчував, що Довженко залишиться, а колеги з таємного відомства все правильно зрозуміють. Взагалі, ті «інформовані товариші» довіряли тому, що пишуть на Заході, і не дуже довіряли публікаціям навіть у газеті «Правда». Вони знали, що «Правда» завтра застаріє, а часте згадування їхніх імен тільки полоскоче самолюбство і збудить нещирі компліменти з боку колег. Слово має велику й вічну силу тоді, коли воно випливає зі своїх сакральних джерел і несе в собі вічну правду як еманацію божественного Логоса.

О.Т. — А все ж таки, що робити з неправдою «Арсеналу», «Щорса», «Мічуріна» та інших замовних фільмів, яких сам Довженко не любив і ми не полюбимо? Адже казав І.Кошелівець, що в «Арсеналі» «страшна неправда, втілена в гіперболізовано експресіоністичних образах», «ефект захоплення ідеями фальшивої доби».

Є.С. — Не думаю, що ті фільми будуть і будуть дивитися. Але з відстані часу блякнуть соціальні реалії і факти історії. Переконаний, на Заході й тоді, у 30-ті роки, фільми Довженка оцінювали за мистецьку новаторську майстерність, а не вникали в їх ідейний зміст. «Не що, а як!» Яка це була пекельна робота — провести фільм через десятки цензурних інстанцій і при тому зберегти гідність митця!

Іван Кошелівець пише, що всі твори Олександра Довженка живить любов до України. Що любов — то правда, але чи живить? Нині я б сказав: у всіх творах Довженка присутня драма полоненого автора, його страждання, і нема в них радості вільного творця. І ми віримо йому, коли він каже, що завжди мав бажання принести своєму народові «утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя». Але не дозволено було це робити. Він був настільки правдивий, що сам розповів про темні сторони свого роду — і водночас ідеалізував той рід, і було в тій ідеалізації якесь виправлення тієї кривди, що спотворювала природу Божого творіння. Однак він ніс у собі ту багату природу, з неї народжувались «Зачарована Десна» і прекрасні візії зустрічей людей, розділених тисячею років, у снах. І ми бачимо тут щось потужніше й правдивіше за реалізм фактографії.