Забута таємниця козака Мамая

4 червня виповнюється 100 років від дня народження українського письменника Олександра Ільченка (1909—1994). Доля цього, нині призабутого, літератора так само драматична, як і колізії багатьох його творів. А він же — один із тих, хто послідовно повертав у нашу літературу тему українського козацтва. Його головний роман «Козацькому роду нема переводу…» у 50—60-х роках став бестселером. На думку доньки письменника, крилату фразу «Козацькому роду...» в українському радянському суспільстві відродив саме О.Ільченко. Мало хто знає, що в основу знаменитого фільму Ігоря Савченка «Тарас Шевченко» (із Сергієм Бондарчуком у ролі Кобзаря) лягли літературні матеріали Ільченка, ім’я якого згодом опинилося поза титрами. Про ці та інші історії з життя письменника — розмова з його донькою, Наталею Олександрівною Ільченко, редактором, сценаристом, членом Спілки кінематографістів України.

— Наталіє Олександрівно, вашому батьку слід віддати належне тільки за те, що він подарував українській словесності такий живий, хоча й фольклорний, образ козака Мамая… Пам’ятаєте, як народжувалася ця книжка?

— Він працював над цією книжкою тут, у Києві, на вулиці Горького, 24. Повна назва роману — «Козацькому роду нема переводу, або Мамай і Чужа молодиця». Фразу «Козацькому роду нема переводу...» відродив мій батько. Він ніби повернув її з забуття.

У батька ж він уперше «ожив» на сторінках роману. І заговорив українською. Жаль, що цей твір сьогодні не входить до шкільної програми.

Книжка народжувалася важко. Перед її написанням у батька був тривалий підготовчий період. Він багато працював — і в Києві, і в Москві, і в Ленінграді. Добре знав історію, світову літературу, фольклор. Взагалі, був енциклопедично освіченою людиною. Часто до нього зверталися, як у довідкову, — з будь-якого питання.

— Вочевидь, було чимало запитань і з приводу Кобзаря. Адже ваш батько досконально вивчав його долю, творчість, одним із перших у вітчизняній літературі написав художній твір про Тараса Шевченка…

—Так, у 1939-му батько написав повість «Серце чекає». Це справді перша художня повість в українській радянській прозі про Шевченка, який повернувся після заслання до Петербурга.

Події в ній відбуваються в жовтні-грудні 1858 року. А в 1941-му вийшов і доповнений твір про Шевченка — «Петербурзь­ка осінь». Ця книжка видавалася не тільки в Україні, а й у Росії, Ташкенті, Празі, Софії, Белграді. Саме за нею згодом було поставлено в Театрі ім. І.Франка однойменну п’єсу.

— І хто ж тоді у франківців грав Кобзаря?

— Його мав грати великий актор Амвросій Бучма, але він занедужав. І в січні 1957-го пішов із життя... Для батька це була величезна втрата. Вони дуже дружили. Таким самим товаришем мого батька був і видатний актор Дмитро Мілютенко. Зароди­лася ця дружба ще в Харкові, у Театрі «Березіль»... Батько тоді познайомився і з Лесем Курбасом.

Коли А.Бучми не стало, роль Шевченка почав репетирувати Д.Мілютенко. Пригадую, як у нас удома влаштовували перші читання. Перед спектаклем усі дуже нервували. Адже вперше на сцені українського театру мав з’явитися сам Шевченко! Мілютенко приходив до нас додому і казав: «А де це мої донечки? Це тобі книжечка, Наталю, а це тобі, Катерино...»

І перші акценти щодо спектаклю розставляли саме в нас удома. Ми сидимо, розмовляємо — й раптом відбуваються зміни: перед нами без гриму, без костюму постає великий Шевченко! Це перевтілення було настільки явним, що прямо подих перехоплювало!

Добре пам’ятаю і саму прем’єру в Театрі ім. І.Франка. Коли Мілютенко уперше вийшов на сцену, то зал підвівся і стоячи йому аплодував. Цим оваціям не було кінця. Артисти не могли розпочати спектакль. Спектакль ішов три чи чотири роки. І щоразу Мілютенко був несподіваним в образі Кобзаря.

— Ви згадали про дружбу батька з Амвросієм Бучмою. Що більшою мірою об’єднувало цих людей? У чому духовна основа цієї дружби?

— Ви розумієте, Бучма був не тільки великим актором, а ще й приголомшливим оповідачем, затятим мисливцем. У них завжди в домі були собаки. Наша сім’я влітку винаймала дачу, а їхня сім’я теж поруч найняла такий самий будинок. Амвросій Максиміліанович ходив на полювання. На поясі приносив качок. Мені їх завжди було так жаль! А він казав: «Наталю, ти нічого не розумієш...».

Роман «Козацькому роду...», до речі, присвячений «живісінькій пам’яті Амвросія Бучми». Книжка вийшла в 1958-му, а великого артиста не стало в січні 1957-го. Наприкінці життя він дуже хворів, йому було важко читати... І перший, кому батько вголос читав надрукований на машинці текст «Мамая», був саме Бучма. Великий актор тоді заплакав, розхвилювався, сказав, що це просто незвичайна книжка, а потім поклав руку на текст і вимовив: «Я благословляю тебе і твою книжку...»

Книжку не видавали майже 30 років. Нині її можна знайти тільки в бібліотеках. Намагалися «пробити» перевидання до
95-річчя батька, але нічого не вийшло. Лише нинішнього року «Мамай» нарешті побачить світ у харківському видавництві.

— А чому за такий тривалий період такі яскраві сюжети — про Мамая, про Шевченка — не було екранізовано? Це ж готові сценарії.

— «Козак Мамай» від початку й замислювався як сценарій. Ще в 1945 році Єльченко, на пропозицію київської студії, зробив заявку на казково-героїчну кінокомедію «Козак Мамай». Сценарій же мав назву «Козацькому роду нема переводу». Він подав його на студію, але відповіді так і не дочекався.

А в 1946-му, за рішенням ЦК КП(б), Ільченку запропонували написати кіносценарій за «Петербурзькою осінню». Пригадую, як ми всі переживали, тому що батька відвезли вдосвіта, а привезли тільки пізно ввечері. Мама розповідала, що після цієї поїздки він добу мовчки лежав на канапі, ні з ким не розмовляв, нічого не їв. Потім він зателефонував у ЦК і сказав: «Добре». Але поставив одну умову — щоб Шевченка зіграв Бучма.

Режисером тоді призначили відомого на той час Ісидора Ан­нен­ського (всі пам’ятають його фільм «Анна на шиї»). Сценарій пройшов сім кіл пекла — його спочатку приймали чи не десять інстанцій у Києві, а потім у Москві. Нарешті затвердили. Потім — режисерська розробка. Режисер щось крутив, прибирав, додавав, але це не давало бажаного результату.

Минув рік, а студія так і не отримала режисерської розробки у призначений час, відмовилася від Анненського й запросила з Москви українця Ігоря Савченка, якого ще призначили спів­автором батька.

Було вирішено розширити хро­нологічні рамки «Петербурзь­кої осені» лише... на 15 років. Бать­ко поїхав до Санкт-Петербур­га, щоб попрацювати в архівах. У результаті народився вже новий сценарій. Студія його прийняла. І хоча батько жодного разу не зустрічався з І.Савченком, нев­довзі йому повідомили, що Ігор Сергійович... усунув його від літературного сценарію. А також від фільму, зйомок, проб акторів.

Оскільки фільм розширили, А.Бучма вже не знадобився. Знімали Сергія Бондарчука. І імені мого батька немає в титрах. Не отримав він і гонорару за «Та­раса Шевченка». Скрізь автором вис­тупає І.Савченко. Така ось істо­рія. До речі, всі документи з приводу цієї справи є в Централь­ному архіві літератури, що біля Со­фій­ського собору.

— Сумна історія…

— Бать­ко взагалі прожив важке життя. Доля його була нелегкою ще й тому, що в 1937-му його батька, Єлисея Матвійовича, за доносом репресували, звинувативши у причетності до «організації українських буржуазних націоналістів». Він помер від голоду і холоду в таборі на Тайшеті і похований у спільній могилі. Реабілітований у 1961 році. Всі ті роки батька сприймали як «сина ворога народу». Адже тоді дуже багато хто писав відмови від батьків, від родин, щоб самому вижити. Проте батько не відмовився від сім’ї. У 1962-му ми отримали документ, швидше — відписку, про те, що «діловодство припинено».

А на початку 70-х років академік Іван Білодід зі сторінок газети «Правда» звинуватив Олек­сандра Ільченка в «українському націоналізмі». Тоді такі обвинувачення були смертельно небезпечні... Батька перестали друкувати, а багато друзів відразу ж відвернулися від нього. Пригадую, ми йшли кудись із батьком, а назустріч нам — товариш-юрист, із яким батько дружив ще з харківських часів. Побачивши нас, він відразу перейшов на протилежний бік вулиці. Тільки коли все «стихло», такі «друзі» просили вибачення.

Однак і таке треба було пережити. За той час у батька жодної книжки не вийшло. На його столі лежали розпочаті праці — «Карусель», «Хочу, можу, люблю»... Він готувався до роботи над книжкою «Сива чуприна. Книга життя», у якій планував розповісти про свої зустрічі з В.Ма­яковсь­ким, В.Чкаловим, М.Расковою, Н.Обуховою, Ю.За­вадським, Д.Яворницьким, Л.Курбасом, М.Амосовим, М.Глущенком...

Батько часто казав про себе: «Не в той час народився». Я ж його заспокоювала: «Тату, ну що ти таке кажеш! Ти стільки їздив скрізь, стільки всього знаєш!» А він відповідав: «Це однак нікому не потрібно...»

Особливо тяжким був останній рік його життя. У 1993-му журнал «Дружба народов» погодився надрукувати уривок (40 сторінок) із його невиданого роману «Карусель». Батько підготував текст. Менше ніж через тиждень нам зателефонували й сказали: «Давайте тільки 25». Він знову все переробив. Я відвезла ці сторінки в редакцію. Уявіть, тато два місяці сидів біля телефону й чекав! Був як натягнута струна. Нарешті я туди зателефонувала, і мені відповіли: «А ви знаєте, у нас закінчився папір...»