З ПРИВОДУ ОДНІЄЇ ПРЕМ’ЄРИ

У переддень 55-річчя Перемоги в Будинку кіно відбулася прем’єра телевізійного документального серіалу «Останній міф» (автори Володимир Синельников, Ігор Шевцов, режисер Анатолій Васильєв, виробництво творчого об’єднання «Клото»).

У зверненні «Від авторів серіалу» — у надрукованому вигляді його розповсюджували в день прем’єри — широко задекларовано задум, основну мету його творців: викриття «міфу про священну війну», «головного» й «останнього», за твердженням авторів фільму, «міфу радянської пропаганди».

Навряд чи варто сперечатися про те, чи є цей міф «останнім» чи «передостаннім». Міфів на наше століття вистачало; їх творили «від з’їзду до з’їзду» не інопланетяни, а ми самі, грішні. У дусі тих років і оперативність, з якою автори відгукнулися на «заклик президента Єльцина», що пролунав на святкуванні 50-річчя Перемоги, — звучить він і в серіалі: «...відновити вирвані сторінки історії війни, дописати ще недописане». Намір похвальний і, здається, навряд чи в кого може викликати заперечення. «Серіал по змозі, — переконують нас автори фільму, — прагне вирішити це завдання».

Запропоновані замітки — не рецензія. Тому не стану тут зупинятися на художніх достоїнствах або недоробках циклу. Але в ньому є щось таке, що, як уже зазначалося на самому початку, відразу викликає неприйняття. Це вибір головного героя.

Віктор Суворов (справжнє ім’я — Володимир Богданович Резун). Народився в 1947 р. у Приморському краї. Закінчив Калінінське суворівське військове й Київське вище загальновійськове командне училища. Був офіцером розвідувального управління штабу військового округу. З 1970 р. числився у номенклатурі ЦК КПРС. 1974 року закінчив Військово-дипломатичну академію.

Чотири роки працював у женевській резидентурі ГРУ. У 1978 р. втік до Великобританії. Присуджений до розстрілу.

Автор семи книг.

Перебіжчик, зрадник, ось уже стільки років відробляє свої 30 срібняків, спочатку продаючи та зраджуючи Вітчизну й усіх, кого можна було зрадити (насамперед колег по розвідці), потім — своїми книгами. Саме він виступає у фільмі як головний правдошукач, головний викривач міфів про «священну війну».

«Головна думка історичного дослідження В.Суворова, розроблена в книгах «Криголам», «День «М», «Остання республіка» та ін., у тому, що Другу світову війну спланували і, як сказано в «Зверненні», розв’язали Сталін і більшовицький режим».

А як бути з загальновідомими фактами, з архівними документами, з величезною мемуарною літературою і з німецького боку?

Як приклад — один з багатьох — наводжу найавторитетніше свідчення Вальтера Шелленберга: «Багато зусиль потребувало маскування нашого руху проти Росії. Широко використовувалася дезінформація, вигадка про підготовку нібито поновлюваної операції «Морський лев», націленої проти Англії, від якої Гітлер відмовився ще в 1940 році».

Документальний екран, навіть посередній, має одну рідкісну властивість: герої документальної стрічки, показані крупним планом, поза власною волею, нерідко всупереч бажанню творців фільму, нібито здійснюють самовикриття.

Так хто ж такий Суворов?

«Ми, — ще і ще раз нагадують автори, — у картині нічого не приховуємо, не підтасовуємо, хоча й припускаємо, що можемо чогось і не знати: розвідка є розвідка». І сам він про себе, й автори фільму прямо говорять: ЗРАДНИК...

Ось що Резун-Суворов пише в зверненні (російське видання «Криголама») «До мого читача»: «Вибачте мені... Якщо не готові прощати, не читайте далі цих рядків, проклинайте мене й мою книгу — не читаючи.

...Мої вироки заслужені мною повністю. Я не прощу прощення за своє зрадництво й не бажаю прощення за нього. Вибачте за книгу. Мої присуди до страти справедливі до останньої крапки. І нехай не клопочуться ті, кому належить їх виконувати: я сам себе покараю».

Що заважає В.Резуну, коли він справді готовий себе покарати й не боїться смерті, повернутися до Росії, постати перед судом Батьківщини? Гадаю, розуміють це й автори фільму. Навіщо ж їм знадобився (у 18-ти серіях!!!) Віктор Суворов з його монопольним правом на «істину»? Чи витоки цього не в давно набутій готовності («чого бажаєте») відгукуватися на замовлення оперативно? Раніше — партії, нині — моди... На наших книжкових прилавках немає книг Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Лесі Українки, О.Пушкіна, М.Гоголя, Л.Толстого, Ф.Достоєвського. Ці класики сьогодні «не в моді». У моді — «суворови». Книги зрадника видаються величезними тиражами й продаються ледве не у всіх містах Росії, України, Білорусії й інших колишніх радянських республік.

І ось — фільм — такий плювок у душу всім нам, ветеранам війни, і не тільки ветеранам. Не можу не сказати про «Нюрнберзький процес» — завершальний фільм серіалу.

...На вулицях Москви у фільмі запитують московських хлопців, що вони знають про Другу світову війну. На жаль, вони, як і юні кияни, львів’яни, знають дуже мало, у чому я неодноразово міг переконатися, часом приймають на віру «версії» Суворова.

«Фільм, — пишуть автори, — звертається до болючої й трагічної для росіян і для німців теми — відповідальності й покаяння... Німці не піддають сумніву Нюрнберзький суд, хоча це був суд переможців. Але справжнє відродження Німеччини стало можливим лише тоді, коли весь німецький народ, кілька поколінь уже після Гітлера пройшли через покаяння перед усім світом. Спочатку був Нюрнберзький процес. Потім німці сказали світові: «Ми винні всі! Вибачте нам за Гітлера, вибачте за війну».

І далі: «А ми? Чи вистачило в нас мужності визнати нашу відповідальність — нехай із запізненням, нехай хоча б через піввіку? Чи вистачило мужності партії, котра правила країною, сказати: «Простіть, ми винні! Хто з них сказав це? Хоча б раз». Поколінню, яке здійснило подвиг і врятувало країну від фашизму, письменник Борис Васильєв каже у фільмі: «Слава — це їм. А провину давайте ми приймемо всі».

Тут явно зміщено акценти. Не Борисом Васильєвим — автором чудових, правдивих книг про війну, а творцями фільму. Покаяння — у чому? Провину — за що? Коли є й справді наша провина, то це — насильницька колективізація, організований голодомор 33-го року, ГУЛАГ і 60 мільйонів розстріляних, замучених «нашими славнозвісними чекістами», зречення нами чоловіків, батьків — «ворогів народу», багатотисячні мітинги підтримки: «Розстріляти, розбити їхні собачі голови!», за безоглядну, сліпу любов до вождя всіх часів і народів. Але тільки не в розв’язанні Великої Вітчизняної війни!

...«Коли вона все-таки почалася і хто її, кляту, розпочав?» У цьому, шановні добродії, ми вже без підказок і версій зрадника й суціль фальшивого фільму, що йому підтакує, як-небудь розберемося самі.

Велика Вітчизняна була, є й назавжди залишиться в пам’яті народній, в історії — вітчизняною, священною не тільки й не стільки тому, що це відповідає нашим щиросердним пориванням, пам’яті душі, а тому, що це правда, тому що війна — подобається це чи не подобається панам «суворовим» — справді була Вітчизняною й Священною — і лише тому виграно, вистраждано Перемогу.

Плювок у душу. Це думка не лише автора цих рядків.

* * *

Антоненко Володимир Григорович, доктор філософських наук, професор, заслужений працівник вищої школи України, академік УАПР, ветеран Великої Вітчизняної:

— Давно дійшов висновку: щойно особистість, події стають історичними, вони відразу, немов днище корабля мушлями, починають обростати міфами. Міфологізації не уникла й Велика Вітчизняна.

Деміфологізація — річ корисна, хоча й дуже болісна, штука тонка. Разом з водою можна вихлюпнути й немовля, зерно істини. Що й трапилося.

Подивився серіал «Останній міф» і ще раз уважно перечитав «Криголам» В.Суворова. «Викриваючи» міфи, він намагається нав’язати нам свій міф: Німеччина — жертва підступних задумів Радянського Союзу. Мовляв, ніякої агресії з боку Гітлера, третього рейху не було. Заходи, до яких вдалася Німеччина, були вимушені.

При цьому В.Суворов цілком ігнорує добре відомі й ніким з серйозних західних істориків не спростовані факти. Паном Резуном явно керує ненависть до країни, яку він зрадив. Творці фільму, на жаль, надто довірилися своєму сумнівному джерелу.

Гольдштейн Ізраїль Цалевич, фронтовий оператор, режисер, заслужений діяч мистецтв, старійшина кінодокументалістики України: «Вважаю найбільшою підлістю пропаганду з екрана «праць» зрадника, котрий сховався під псевдонімом «Суворов». Виникає законне запитання: хто й чому фінансував цю богомерзенну мазанину? Коли намагаєшся зробити документальний фільм про справжніх героїв минулої війни, одержуєш від керівників сучасного кіно в Україні категоричну відмову: «Грошей на фільми нема й не передбачається».

...Живемо в якомусь дивному, перевернутому світі. На телевізійному екрані мильні опери, стрілянина, вбивства, насильство. У моді зрадники, путани, сутенери, кіллери. Не модні — справжні герої, ті, що на своїх плечах винесли всі труднощі війни, здобули Перемогу ціною неймовірних страждань, ратної праці, власної крові.