З однієї війни на іншу,

10 липня, 2022, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

або Про небезпеки для українських прийомних сімей за кордоном

З однієї війни на іншу,
© Фото надано Олександром Васильєвим

Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) Васильєвих існує вже понад 15 років і вважався у Херсоні одним із зразкових. Батьки-вихователі належать до релігійної спільноти. І донедавна у них на вихованні було десять дітей віком від 8 до 17,5 року.

Виїхавши з початком повномасштабної війни з Херсона, батько-вихователь Олександр Васильєв потрапив до Польщі, де опинився на іншій, судовій, війні — за своїх дітей. Повернутися в Україну Олександр зміг лише після розголосу своєї історії у Фейсбуці та втручання представників української влади. Проте двоє старших дітей досі залишаються в Польщі.

Про те, як удалося виїхати з Херсона; про небезпеки, що можуть підстерігати українські прийомні сім’ї за кордоном; про помилки, яких не слід припускатися, ZN.UA говорило з батьком-вихователем ДБСТ, головою Херсонського підрозділу ГО «Всеукраїнська асоціація прийомних батьків» Олександром Васильєвим. 

Новорічне довоєнне фото
Новорічне довоєнне фото
Фото надано Олександром Васильєвим

— Пане Олександре, напередодні повномасштабної війни ви неодноразово запитували про те, яким чином буде (і чи буде) організовано евакуацію ДБСТ, якщо у вашому місті розпочнуться активні бойові дії. До кого зверталися? І що вам відповідали?

— У першій половині січня 2022 року я звертався до Радниці — уповноваженої президента з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук. Вона проводила Zoom-конференцію з прийомними і батьками-вихователями, під час якої я порушив питання про те, що було б непогано про всяк випадок скласти плани евакуації та провести навчання. Щоб батьки знали, куди їм потрібно виїжджати. Якщо нічого не трапиться, а ми готові, то це не страшно. Страшно — якщо навпаки.

Мені сказали, що питання слушне, його потрібно розглянути, і попросили написати офіційного листа. Я написав кілька. Водночас я і ще деякі батьки-вихователи почали писати й у місцеві органи, бо розуміли, що саме вони займатимуться евакуацією.

Я також подзвонив директору санаторію в Яремчі, який міг прийняти до 300 дітей. Він сказав, що дітей із Херсонської області до них давно не привозили, тому вони будуть нам раді незалежно від ситуації. Якщо нічого не трапиться, повернуться.

Кожен із батьків написав по кілька звернень на адресу голови міськадміністрації з проханням провести навчання щодо вивозу дітей і розміщення в санаторії в Яремчі. Ми все організували, не вистачало лише транспорту. Я просив один автобус.

Востаннє я прийшов у службу у справах дітей 23 лютого. Мені відмовили. І скажу вам, що з Херсона змогли евакуюватися тільки два ДБСТ і одна велика опікунська сім’я. Самостійно. Потім, коли вже було страшнувато, військові змогли вивезти ще один ДБСТ.

— Вам відмовили письмово?

— Усно. Жодної письмової відповіді не було.

Фото надано Олександром Васильєвим

— Коли в Херсоні розпочалися бойові дії? Що було з вами?

— Десь за місяць до початку війни я почав розмовляти з дітьми і готувати їх. Показував їм в YouTube, наприклад, як потрібно надавати першу медичну допомогу. Ми дивились, обговорювали, грали. За тиждень до початку бойових дій діти склали речі за списком. У ніч на 24 лютого у мене були зібрані найнеобхідніші документи на дітей (за винятком двох).

24 лютого о 5:12 мені подзвонив син, який жив в Одесі, і сказав, що почув старт ракет. Я розбудив дружину. Вона не повірила й пішла готувати сніданок. Чесно кажучи, ні на що більше вона тоді спроможна не була, заніміла. В дружини хвора мама, і виїхати вона не могла.

Я розбудив дітей. Сказав, щоб збиралися. Діти думали, що тато знову затіяв якусь гру-навчання. Десь о сьомій ранку, коли ми вже завантажували мікроавтобус, в Чорнобаївку, неподалік від нас, прилетіли ракети. Гримнуло, і всім остаточно стало все зрозуміло. Всі швидко зібралися. Зі мною було дев’ять дітей. Старший хлопець залишився із мамою.

— Куди поїхали?

— Як і запланували, в Яремчу. Біля Херсонського аеродрому я побачив великий насип, якого раніше не було. І зрозумів, що військові готувалися. Це мене надихнуло.

Десь о 12-й дня мені сказали по телефону, що в Херсоні вже йдуть бої.

Дорогою було чимало заторів. Ми спали в машині і до Яремчі дісталися вже наступного дня. Я поселив дітей у санаторії, сам оселився поблизу, і кілька днів ми там жили.

Прогулянка по Херсону до війни
Прогулянка по Херсону до війни
Фото надано Олександром Васильєвим

— Як вас прийняли?

— Нормально. Однак місцевість не здавалася мені достатньо безпечною. Було тривожно. І 2 березня вранці ми виїхали. Я не знав, куди їду. Але думав, що потрібно виїхати за кордон.

— За весь цей час і коли вже їхали до кордону ви зв’язувались із херсонською службою у справах дітей?

— Ні. Вона була недієздатна. Чим вони могли допомогти? Сказати: «Тримайтеся»?

— Але ви повідомили, що виїжджаєте за кордон?

— Я намагався зв’язатися зі службою. Начальниця не брала слухавки.

Перед польським кордоном мені телефонували якісь організації по лінії церкви, запрошували. Дали мені також телефон приватної організації Siemacha. Вона розташована недалеко від кордону, кілометрів за 200. Тому ми її і обрали. Думав, зупинимося ненадовго. Німецька організація «Міст життя» побудувала в Херсоні більш як 100 будинків для ДБСТ, у тому числі й наш. Я мав надію потрапити до них. Але треба було пару тижнів зачекати.

3 березня ми перетнули кордон. А 4-го о другій ночі вже були на території Siemacha. Зустріли нас дуже добре. Засновник сказав: «Брате, ми за Україну. Це твій дім. Ми все для вас зробимо».

Я був розчулений. Нам виділили невеликий будиночок із чотирьох кімнат. Нас усе влаштовувало.

— Що трапилося потім?

— Ми жили там два місяці, і все було нормально. Приватна організація Siemacha займається позакласним розвитком дітей. Це щось типу нашого інтернату, але невеличкого, — там жили 14 дітей, відібраних від батьків рішенням суду, і вихователі. Організація має дуже круту матеріальну базу. 10 гектарів землі, 3D-кінотеатр, басейн, кінноспортивна база, дуже гарний стадіон, купа різних занять — все, що потрібно дітям для розвитку. Їм подобалося.

— Ваша дружина із старшим сином у цей час залишались у Херсоні?

— Так. Мама дружини почала одужувати. Але над будинком летіли ракети, теща злякалась, упала і зламала руку. Ситуація в Херсоні погіршувалася. Вже не можна було купити продукти. Я вмовляв їх виїжджати. Нарешті вони погодилися. Ми знайшли перевізника, який за плату довіз їх до Одеси. Далі потягом до Львова. Звідти на автобусі до Польщі. Я зустрів їх уночі і привіз в організацію.

А через день мене покликав виконавчий директор і сказав, що вони беруть десяту дитину, але моя дружина і теща тут жити не можуть. Це мене ввело в ступор. Як так? Ми ж сім’я. Діти скучили за мамою, і їхнє життя тільки почало входити, якщо можна так сказати, у більш-менш нормальну колію.

За кілька днів нас знову покликали, вже з перекладачем. І сказали, що я залишаюся з дітьми, а мама і бабуся мають залишити територію. Ми вирішили виїжджати разом. Але не вийшло...

— Чим мотивували?

— Тим, що про приїзд мами та бабусі я не попередив. Я дійсно не говорив, коли вони приїдуть, бо не знав, чи вийде і коли саме. Однак напередодні запланованої дати виїзду я попросив окрему кімнату для тещі. З переламаною рукою їй було б важко знаходитися разом із дітьми.

Тут є передісторія. Найстаршій із дітей Ангеліні — 17,5 року. Перебуває на обліку у психіатричному диспансері. Останнім часом, ще у Херсоні, їй нічого не хотілось, особливо вчитися, постійно кудись тягнуло. 12 втеч зі школи, постійні розбірки із поліцією. Словом, ходяча проблема. Але ми ніколи не мали на думці прощатися з дітьми через такі «дрібниці». Жили з надією, що дитина це переросте.

За два дні до приїзду нашої мами, старшого сина і тещі з окупованого Херсона дівчина втратила свідомість і потрапила до лікарні. Її залишили там, щоб провести обстеження.

Приїхала мама, і ми пішли до лікарні. Ангеліна вибігла назустріч, обіймала її. А наступного дня вже до нас не вийшла, не хотіла бачити. Ми були вражені. Потім Ангеліна нам розказала, що без мого відома до неї приходив директор організації. Сказав, що аналіз крові засвідчив: у дитинстві на неї чинили психологічний і фізичний тиск, і вона має все розповісти, бо, на його думку, втрата свідомості пов’язана з приїздом мами. Ну й дитина розповіла. Все, що було, і чого не було...

Увечері мене покликали до кабінету директора. Дружину не пустили. Там був виконавчий директор, двоє поліцейських і перекладач. Поліцейські запропонували нам на вибір — або кайданки та тюрму, або, після письмової передачі опікунства над дітьми організації, висилку до кінця слідства щодо жорстокого поводження з дитиною. Начебто діти поскаржилися, що в Україні їх прив’язували до батареї.

Отак ми виїхали з однієї війни та потрапили на іншу.

Фото надано Олександром Васильєвим

— Що було далі?

— Я був змушений підписати згоду на проведення слідства і тимчасову передачу опікунства. У дітей була істерика, особливо у молодших.

Ми виїхали. Але мені не дали жодного документа. І я раптом страшно перелякався: що насправді відбувається, що може статися з дітьми? Повідомив про ситуацію Мінсоцполітики, написав Радниці — уповноваженій президента з прав дитини, додзвонився до колишньої начальниці служби у справах дітей (нинішня не відповідала). Потім поїхав до обласної поліції та написав заяву про викрадення дітей. Там пів дня розбиралися, потім сказали, що це не викрадення, все законно, є постанова і в них така процедура. Я трохи заспокоївся.

Між тим, коли ми виїхали, засновник зібрав на двогодинну розмову директорку, викладачку і дітей. Діти цю розмову записали на телефон. Переважно вона зводилася до того, що якщо дітей ображали, то вони мають про це розповісти. Але засновник наполегливо, кілька разів на різні лади запитував дітей, чи знає тато, чому Ангеліна втратила свідомість. Аж поки один із них не сказав: «Та що їй тато щось підсипав?».

Наступного дня діти розказали, що до них приїжджав генконсул України з Кракова. І засновник розповідав йому, який я невдячний. Цю розмову діти теж записали.

— У Польщі ви стали на консульський облік?

— Ні. І це моя помилка. Одного разу я приїхав у консульство. Там була величезна черга, і я не достоявся. А потім нас закрутило — то одне, то інше. Я все відкладав це, не надавав великого значення. Тепер знаю, що ставити дітей на консульський облік потрібно, незважаючи на черги в консульстві.

— Як розвивалися події?

— Діти залишились в організації. Їх возили на допити, запитували, що поганого було в сім’ї. Ми жили окремо. Потім був суд. На якому директор організації розповідала, що хтось чув, як я кричав у будинку. Хтось бачив, як я змусив дитину доїсти суп, як тримав когось із дітей за комір, як бігав за кимось із дітей і моя шия при цьому була червоною. Але у мене в нозі замість суглоба імплант, я бігати не можу.

Фото надано Олександром Васильєвим

Коли мені надали слово, я сказав, що у нас у країні заведено — якщо на стіл ставлять перше, друге і десерт, то спочатку їдять перше. Але я дитину не змушував, а запропонував спочатку з’їсти суп. І так по кожному епізоду.

Потім суддя запитав, чи я прив’язував в Україні дітей до батареї. І я відповів, що, виконуючи обов'язки батька-вихователя, керуюсь законодавством України, яке адаптоване до європейських норм і забороняє застосовувати фізичний і психологічний тиск на дітей. Що батьки-вихователі проходять навчання, відбір, перенавчання, тренінги, медичні огляди. Нас регулярно відвідує служба в справах дітей. Є соціальний супровід, психолог. Складається річний звіт щодо утримання та виховання дітей. Що Україна — не дика країна, а частина Європи, і тут живуть переважно цивілізовані люди. У нас є законодавство, в якому чітко написано: виховання дітей не повинно супроводжуватись ані психологічними, ані фізичними утисками. І якщо таке відбувається, то дитина може повідомити про це класному керівникові, будь-якому вчителю, шкільному психологу, директору школи, працівникам служби у справах дітей, соціальну працівнику, поліції, друзям. Та будь-кому на вулиці...

Суддя запитав, чи є мені куди забрати дітей. Забрати дітей було нікуди. Я, дружина і теща жили в кімнаті комунальної квартири. Але я сказав, що знайду житло.

Фото надано Олександром Васильєвим

Після суду адвокат попередив, що навіть якщо суд визнає мене невинним, то організація може подати на апеляцію, касацію, і все це абсолютно законно може тривати більше трьох років.

Тоді я почав описувати історію у Фейсбуці, писати представникам української влади. А вони мені відповідали, що ні у кого немає повноважень.

Згідно з повноваженнями, херсонська служба у справах дітей мала виїхати за кордон і забрати дітей. Але ж служба недієздатна. Соціальні виплати перевели в Кіровоградську область, а службу — ні. Я просив, щоб повноваження дали будь-якій області.

Йшла 45-та доба нашого розлучення з дітьми. Дружина була у відчаї. У Ангеліни почались істерики, вона різала собі шию, руки і надсилала нам фото. Ще один 14-літній хлопець пустився берега, почав пити й курити. Інші діти записували відеозвернення, просили, щоб я їх забрав. Двоє дітей втекли. До мене приїжджала поліція, шукала їх. Діти ж пішли в бік України. Ввечері їх затримала поліція. А я написав листа президенту Зеленському з проханням втрутитися в ситуацію і допомогти нам.

— Ви вже в Україні. Як вдалося вирішити проблему?

— В Україні на мене зібрали купу характеристик і переклали польською. Разом із заявою я віз усе це в суд. На пів дорозі мені зателефонували з Мінсоцполітики і сказали, що зараз я отримаю рішення про те, що можу забрати вісім дітей. Так і сталося. Прямо з суду я поїхав за дітьми. Побачивши мою машину, вони з криками вибігли назустріч. Вийшли вихователі, викликали поліцію. Поки я обіймався з дітьми, приїхала поліція. Я показав їм постанову і мені віддали дітей. Директор дуже довго розмовляла з кимось по телефону, потім передала слухавку мені. Це виявилася віцеконсул. Вона попросила мене назвати приблизний час, коли ми будемо на кордоні. Сказала, що мені надішлють адресу, де я маю перебувати, і лист для пред’явлення на кордоні. Дорогою мене весь час перепитували по телефону, де я перебуваю. Польський і український кордони я пройшов за 24 хвилини.

Фото надано Олександром Васильєвим

Приїхав в Івано-Франківську область, як було призначено. Вже дорогою мені зателефонували з місцевої служби у справах дітей. Але там нам було тіснувато. Тому через деякий час ми переїхали у Чернівецьку область. Проблема з житлом у нас поки що не вирішена.

Дружина залишилася в Польщі, бо там ще є двоє наших дітей. Коли ми приїхали за дітьми, 14-річний хлопець, побачивши нас, заховався. Найстарша також спочатку сховалась, а потім прийшла до нас, обнімалась і плакала. Ми просили її більше не робити собі шкоди, пояснювали, що така поведінка приведе її до психлікарні. Дали контакти людей, які допоможуть їй, якщо захоче повернутися до родини. Сподіваємося, що зможемо їх повернути. Але це вже залежить не від нас.

Хочу сказати, що війна колись закінчиться. В нас буде багато сиріт, до цього потрібно готуватися вже зараз. Змінити законодавство, щоб дітей зі Сходу могли брати в свою родину батьки з інших областей. Потрібно підвищити статус прийомного батьківства не тільки балачками та грамотами.

Заклик до влади, щоб потурбувались про сиріт, бо виростуть і візьмуть своє
Заклик до влади, щоб потурбувались про сиріт, бо виростуть і візьмуть своє
Фото надано Олександром Васильєвим

***

«За тим, що відбувалося з ДБСТ Васильєвих у Польщі, ми спостерігали з повідомлень у Фейсбуці батька-вихователя Олександра Васильєва, — коментує голова правління «Української мережі за права дитини», програмний директор «СОС. Дитячі містечка Україна» Дар'я Касьянова. — Намагалися знайти для нього адвоката, який розмовляв би польською й українською і знав би законодавство обох країн. Ми зібрали характеристики на сім’ю. Вони свідчили, що жодних претензій до батьків щодо жорстокого поводження з дітьми не було. Ситуація вирішилася завдяки втручанню українського консульства і переговорам між міністерствами України і Польщі.

Щодо ситуації загалом. По-перше, це не перший і не єдиний випадок. Можу припустити, що подібне якщо не трафік, то принаймні свідчення особливого інтересу до українських дітей з боку деяких недобросовісних приватних організацій. Це стосується не тільки Польщі, а й Іспанії, Італії.

По-друге, війна стала каталізатором проблем, у тому числі необхідних змін щодо сімейних форм виховання. Ще до війни потрібно було визначити їхні сильні й слабкі сторони, проаналізувати, чому вони перестали розвиватися. Сподіваюся, на це вистачить можливостей і ресурсів.

По-третє, Україна стала кандидатом у члени Євросоюзу. Їй доведеться гармонізувати своє законодавство, зокрема і в сфері захисту прав дитини. Це і сімейні суди, і вимоги до батьків, їхнього навчання, і багато чого іншого. Після війни дітей, які потребуватимуть влаштування в сім’ї, буде більше».

«Дитині потрібна родина» — це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади, які після початку повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини й підтримки сім’ї в Україні після перемоги.

Матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР «Єднання»: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї».

Архів матеріалів медіакампанії «Дитині потрібна родина» тут.

Інші матеріали Алли Котляр читайте за посиланням.

Related video

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК