Ювілей політбандитизму в Східній Європі

А вокруг него сброд тонкошеих вождей,

Он играет услугами полулюдей,

Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,

Лишь один он бабачит и тычет.

Как подковы дарит за указом указ —

Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.

Что ни казнь у него — то малина

И широкая грудь осетина.

Осип Мандельштам, 1933 р.

За «святкуванням» 90-річчя Жовтневої революції і 70-річчя Великого терору дещо призабувся ювілей іншої події. 80 років тому, у грудні 1927 року, XV з’їзд ВКП(б) ознаменувався тріумфом Йосифа Сталіна. Лев Троцький був із ганьбою виключений із партії, «кремлівський горець» став одноособовим вождем країни, а правляча верхівка ухвалила рішення про проведення індустріалізації та колективізації, які докорінно змінили життя країни. Почалася нова епоха. Про минуле імперії терору і її нинішнє сприйняття розповідає один із провідних європейських дослідників сталінізму, професор кафедри історії Східної Європи Берлінського університету імені Гумбольдта Йорг Баберовскі.

— Як ви визначаєте сталінізм?

— Це не синонім марксизму чи комунізму — комуністи і марксисти бувають різні. До специфіки сталінізму належать масовий терор, самознищення правлячого апарату, гротескний культ особи і форма абсолютного особистого правління. Доповнювалося це все екстремальною «модернізацією» аграрного суспільства. У цьому сенсі сталіністським був режим Мао, сталіністською — північнокорейска модель. За методами сталіністом був і Пол Пот, хоча він і проводив активну деіндустріалізацію країни.

— У чому ви вбачаєте основні відмінності сталінізму від схожих тодішніх тоталітарних рухів: ленінського більшовизму, націонал-соціалізму?

— Раніше ленінську і сталінську фазу розглядали як щось дуже відмінне. Сьогодні великих відмінностей я не бачу. Основні механізми сталінської влади насильства — узяття заручників, депортації, масові розстріли тощо — були відпрацьовані ще Леніним. Новим стало самознищення партійного апарату.

Ця новація значною мірою пов’язана з особою Джугашвілі, із ще доіндустріальною, досучасною (нім. vormoderne) кавказькою культурою насильства та правління, коли людей у покорі тримають особистими зв’язками, персональними стосунками, а також тим, що вбивають непокірливих або «зрадників». Це — мафіозна система. Певною мірою сталінізм можна назвати державним політбандитизмом. І це не емоційна оцінка, а сутнісна характеристика.

Ленін і Гітлер також винищили мільйони людей, однак ні «братвою», ні «пацанами» їх особисто і їхні кліки назвати не можна. Обидва були ідеологічно мотивовані. Ленін був фанатичним марксистом, а також злою за натурою людиною, котра з презирством ставилася до народу. Гітлер і його наближені навіть між собою оперували категоріями «вищої раси», «світового єврейства», «величі німців». Показо­во, що в 1944 році, коли для вермахту був цінним кожен автомобіль, нацисти прагнули вивезти з обложеного Червоною армією Будапешта євреїв і знищити їх: окрім фанатизму й ідеологічних мотивів, цим діям іншого пояснення не знайдеш.

Спочатку я думав, що зі сталінізмом схожа ситуація. Але, переглянувши масу документів з особистого фонду Сталіна і членів політбюро, багато сотень їхніх особистих записок одне одному, я не знайшов згадок про будь-яку причину їхніх винищувальних дій. Вони обговорювали техніку масових убивств, депортацій, а про причини ніби й не говорили. Для них і так усе було ясно — вони вирішували проблеми. Відоме висловлювання Джугашвілі: «Є людина — є проблема, немає людини — немає проблеми». Ні про який марксизм, соціалізм і щастя людства всередині сталінської цинічної «бригади» не йшлося. Єдину мотивацію насильства, яку я бачу в цьому секретному листуванні, — здобуття лояльності, контролю, одне слово — влада, її утримання, зміцнення і безмежне поширення.

З цим пов’язана й інша відмінність: Гітлер і Гіммлер були типовими «убивцями за письмовим столом» (Schreibtischtater), фантазерами, Сталін же був практиком, і йому подобалося насильство. Відоме свідчення: коли дружина одного зі штабних офіцерів розповіла фюреру, що голландських євреїв по-варварськи депортують, то Гітлер не захотів про це чути. «Остаточне вирішення» значною мірою було для нього абстрактною дією: він не дивився фотографій, не читав і докладних звітів. Гіммлер один раз був присутній при розстрілі, і йому стало зле, він упав. Навпаки, Сталін із Берією та Єжовим із задоволенням дивилися, як начальник особистої охорони вождя Паукер акторст­вує, зображуючи мольби Зино­в’єва, котрий цілує чоботи катів-чекістів. Сталін, задихаючись від сміху, казав: «...Я більше не можу!» Характерно, що одного з начальників розстрільної команди Луб’янки Блохіна, котрий особисто здійснював, зокрема, розстріли польських офіцерів, він не раз запрошував на свою дачу. Відома записка, в якій він обговорював із Блохіним, який пістолет краще вибрати для розстрілу. Сталін порадив німецьку зброю: вона надійніша. Пізніше Берія хотів «відсунути» Блохіна, але Сталін його захистив, кажучи, що це був цінний працівник, який добре виконував свою роботу.

Із самісінького початку Сталін практикував кругову поруку. Анастаса Мікояна він 1937 р. послав у Вірменію проводити чистки, тобто терор, насамперед у вірменській компартії. Відомо, що всіх своїх сподвижників він змушував безпосередньо брати участь у злочинах, ставити свої підписи під вироками їхніх колишніх друзів, а також під указами про масові убивства. Після цього для сталінського найближчого оточення зворотного шляху не було — воно було заплямоване кров’ю і зв’язане з вождем особисто. Все це теж наводить на паралелі з «хрещеним батьком», який спустився з гір. Не випадково в сталінському владному апараті було так багато вихідців із Кавказу, один Берія чого вартий. Ні до, ні після сталінізму в СРСР кавказці не займали в правлячому прошарку настільки значимої ніші.

— А якщо ми беремо для порівняння ширшу панораму режимів?

— Націонал-соціалізм до 1941 року або, як мінімум, до 1939-го являв собою щось середнє між тоталітарним і авторитарним режимом. Масового, а тим більше відкритого, винищування людей не було. У Німеччині більш-менш зберігався поділ влади, незалежна юстиція. Гітлеру дісталося суспільство із сильними традиціями й інституціями, з якими він вимушено рахувався. І на початку війни він зрадів, відкрито казав, що тепер уже всі мусять виконувати його розпорядження, адже Рубікон пройдено, і зворотного шляху немає. З ряду причин у бруталізації режиму особливу роль відіграла радянсько-німецька війна. І за рівнем жорстокості проти власного народу, а також за деякими іншими рисами, націонал-соціалізм наблизився до сталінізму лише в другій половині 1944 року. У Сталіна в Радянському Союзі вже з самісінького початку був великий простір для маневру, із суспільством він із кінця 20-х років міг творити ледь не все, що йому заманеться. І він творив.

Відомо багато захоплених висловлювань наближених Гітлера і його особисто про Сталіна, коли фюрер вихваляв його рішучість, послідовність і безоглядність, зокрема в проведенні репресій.

— Які тенденції в західній істо­ріографії сталінізму стали помітнішими в останні 10—15 років?

— Це пов’язано з відкриттям російських архівів. Дослідження до цього періоду перебували під сильним впливом тези, що сталінізм переважно формувався «знизу», такі концепції представляла Шейла Фіцпатрік і ряд інших авторів. До 1991 року іноді говорилося, що режим був не тоталітарний, не міг усього контролювати. Мовляв, Сталін був не єдиновладним правителем, і в
30-ті роки ситуація значною мірою вийшла з-під контролю, а Великий терор був незапланованим наслідком перетворення аграрної країни на індустріальну державу. Нині від цих конструкцій не залишилося нічого: документи однозначно показали, що, на відміну від нацистського режиму, практично весь терор здійснювався централізовано. Сталін усе навіть документував, знаменитий указ № 00447 від 30 липня 1937 р. зберігається в сталінській теці, із його підписом. Кожну хвилю терору він міг у будь-який час моментально припинити.

Другий момент. В останні десять років сталінізм починають порівнювати з націонал-соціалізмом, що, до речі, зробив і я.

— У Східній Європі це вже давно банальна істина. Чому німці й інші західноєвропейці почали проводити аналогії лише тепер?

— Гадаю, з двох причин. По-перше, дискусії про націонал-соціалізм мають політичний і моральний боки. І старі еліти в Німеччині увесь час вважали, що, коли порівнювати режими, то злочини гітлеризму якоюсь мірою виправдовуються. Така схема, хоч як дивно, працювала. Нині зникає покоління людей, які пережили війну, тому націонал-соціалізм — це вже історична проблема, а не питання злочинців і жертв.

По-друге, після падіння залізної завіси ми зустрілися з колегами з Центральної та Східної Європи, зокрема з Росії та Східної Німеччини, котрі розповіли нам свою версію історії, і ми повинні цю версію як мінімум узяти до відома. Для наших політиків було спочатку досить складно зрозуміти, що, наприклад, поляки інакше бачать історію ХХ століття, оскільки Поль­ща була жертвою двох тоталітарних режимів. Коли в Брюсселі заходить мова про масові злочини недавнього минулого, то польські, чеські, угорські та прибалтійські політики не пропускають нагоди згадати про сталінізм. Відкриття Європи на схід, зокрема розширення Євросоюзу, відіграли свою роль.

У січні 2006 року Парламентська асамблея Ради Європи вперше офіційно засудила злочини тоталітарного комунізму.

— Чи почалася переоцінка зовнішньої політики Сталіна? У Росії часто висловлюють думку, що сталінський терор був поганий, та коли йдеться про зовнішню політику, у тих же людей спрацьовує «оборонний рефлекс».

— Тривалий час на Заході зовнішня політика Сталіна теж була священною коровою, тобто спостерігалася схожа картина. Але це геть суперечило фактам: напад на Фінляндію, поділ Поль­щі, насадження режимів терору в Центральній Європі, напад на Японію 1945 року, Корейська війна — все це ніяк не можна назвати актами оборони. Нині, багато в чому завдяки згаданим процесам переосмислення ХХ століття, про сталінську зовнішню політику більше не говорять як про мудрий спосіб захисту національних інтересів. Її чітко називають експансією.

До речі, Ріббентроп згадував, що під час укладання Пакту 1939 року він почувався в Москві, «як серед старих товаришів по партії». Та й Молотов 13 листопада 1940 року на дипломатичних переговорах із Гітлером заявив: «У СРСР і Німеччини багато спільного, тому що обидві партії й обидві держави нового типу». Можливо, масштаби зовнішньополітичних претензій у режимів були різними, але методи схожі, і тому в окремі моменти вони сприймали одне одного як зручних партнерів.

— Показово, що Джордж Буш у вересні 2006 року публічно порівняв Леніна з Гітлером.

— Не скрізь історія радянського тоталітаризму дістає таку оцінку, та й не скрізь останнім часом спостерігається інтерес до періоду сталінізму.

У Росії, наприклад, в історичних колах ця тема не дуже популярна. Окрім Олега Хлевнюка, я не можу назвати жодного автора глибоких узагальнюючих документованих робіт із цього періоду: йде процес публікації джерел або спеціалісти проробляють вузькі проблеми. З одного боку, вчені втомилися від каламутного мороку радянської епохи і більше цікавляться естетично цікавим і культурно багатим минулим Російської імперії. Я це чув від дуже багатьох розумних російських колег: «Радянщина? Ні, дякую, краще про щось інше!» З другого боку, приблизно в останні вісім років жвавий інтерес до історії сталінізму може підвести дослідника до певних політичних проблем. До цього додамо складність доступу до ряду архівів РФ. У російській науці немає дискусії про сталінізм, та й про Другу світову війну гідних робіт сьогодні мізерно мало.

У певних верств населення Росії є певна ностальгія за втраченою імперією і навіть зниклим «справедливим суспільством», і вони не хочуть ідентифікувати все це з такими особистостями, як Брежнєв або Хрущов. Тому Сталін-переможець достатньо популярний. Соціологічні опитування показують: близько половини населення вважає, що він відіграв радше позитивну роль в історії Росії, але при цьому, на щастя, нового Сталіна хоче бачити на чолі країни не більш як одна п’ята росіян.

— Яка специфіка в інших регіонах колишньої червоної імперії? Ви вивчали сталінізм на Кавказі і тривалий час керували дослідженнями «великих звершень» у Середній Азії.

— В Азербайджані влада в злочинах режиму проти азербайджанців звинувачує Анастаса Мікояна: «вірмени зробили це!». У Баку 1998 року я бачив, як на тротуарі продають ряд портретів політичних діячів. І був один комплект із трьох картин, які можна було купити разом. Це були зображення імама Шаміля, Сталіна і Гейдара Алієва: оптом дешевше. Мені важко зрозуміти, як ці три діячі поєднуються один з одним. У Грузії немає жодних проблем із тим, що пересічні люди пишаються великим грузином, який правив наддержавою, але вони з презирством ставляться до Хрущова, котрий провів десталінізацію. У Центральній Азії влада — суцільно радянська номенклатура — бачать Сталіна найбільш позитивно. Для цього регіону 30-ті роки, кажуть вони, були періодом «модернізації» та індустріалізації, часом, коли узбеки, киргизи, таджики та туркмени здобули вищу освіту, вихідці з регіону — владу на місцях, а деякі представники місцевого населення завдяки цьому пізніше навіть увійшли до політбюро. Дивовижно, але в Казахстані Сталін теж сприймається владою радше як діяч прогресу, попри те, що в Голодомор 1932—1933 рр. ця республіка постраждала найбільше: половина казахів тоді вимерла або втекла до Китаю. У Білорусі ключову роль в офіційному державному історичному міфі відіграє Друга світова війна, в ході якої до третини населення цієї республіки загинуло, і Сталін — як переможець у цій війні. У кожної колишньої «сестри» із «одностайної сім’ї СРСР» є свій власний Сталін. Найбільш послідовно відмовилися від сталіністського минулого республіки Прибалтики.

— У ряді випадків відмова може видатися досить дивною. Анекдотичний приклад: у Ри­зі поруч із музеєм радянської окупації стоїть пам’ятник червоним латиським стрільцям — карателям, які залишили кривавий слід у Східній Європі 1918—1921 рр.

— Це вияв особливостей демократичного і плюралістичного суспільства, яке не може бути монолітом думок. У Німеччині протягом приблизно 20 років після війни була конкуренція пам’ятників. Це було дуже складно — за короткий час інтегрувати в те саме суспільство колишніх жертв, колишніх діячів режиму, колишніх ветеранів вермахту і СС, і суму різних спогадів про одну трагедію призвести до якогось спільного знаменника. В Іспанії пам’ятники Франсіско Франко почали прибирати лише через три десятиріччя після його смерті, причому дуже багато людей цим незадоволені. І ті ж складнощі стоять перед прибалтійськими республіками, та й не тільки перед ними. Варто хоча б згадати, скільки протестів не лише в Москві, а й в Естонії та Латвії викликав навіть не демонтаж, а просте перенесення пам’ятника радянському солдату. Робота з минулим у теперішньому — дуже непроста робота.