ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ: «Я ХОТІВ СКАЗАТИ «ДО ПОБАЧЕННЯ» ВСІМ, КОГО ЛЮБИВ...»

«Природа знущається над людиною різними способами — довго жити не варто. А понад 90 років — просто непристійно...» 12 квітня о 9 годині ранку в Нью-Йорку на 94-му році життя автор цього сумно-іронічного зізнання, відомий у світі мовознавець і літературознавець (остання найповніша бібліографія його праць охоплює 872 назви), лауреат Національної Шевченківської премії, академік Національної академії наук України, почесний президент Української вільної академії наук у США, професор Юрій ШЕВЕЛЬОВ відійшов у вічність. Ряд його заслуг, титулів, звань можна продовжувати й продовжувати. А можна написати лише два слова — Юрій Шевельов. Тому що його Ім’я є величиною самодостатньою і в суто українському, і в світовому інтелектуальному контексті, його Ім’я є знаковим для української культури.

Він не любив давати інтерв’ю — усі його розмови «для преси» можна перелічити по пальцях, напевне, однієї руки. Він взагалі ставився до людей, що оточували його, дуже вибагливо, до світу, в якому жив, — надто скептично.

Нинішнього року в Харкові вийшла друга частина спогадів Юрія Шевельова «Я-Мене-Мені...(і довкруги)», які викликали неабиякий інтерес (здоровий і нездоровий) у широкого загалу читачів. Десь за місяць до трагічного 12 квітня несподівано професор порушив своє традиційне «табу» на будь-які інтерв’ю й погодився на розмову.

— Юрію Володимировичу, як вам сьогодні живеться?

— Усе в минулому. Тепер я «безробітний», маю багато вільного часу, навіть даю інтерв’ю (сміється). Час від часу з’являється якась добра душа, котра допомагає впоратися з різними побутовими справами, прогулятися, іноді навіть провести до кінотеатру. Але зі мною не так уже й легко, бо треба, щоб і фільм мені підходив, і щоб «добра душа» на той час була вільною від своїх справ... А ще донедавна, рік чи два тому, я ходив до кінотеатру двічі на тиждень, дивився, як правило, старі класичні фільми. Тепер... Що тепер? Тепер мій найближчий друг і помічник — оцей костур...

— Років дев’ять-десять тому, якщо не помиляюся, ви вперше в часи незалежності України приїздили до Києва й також погодилися дати мені інтерв’ю. Але перед початком розмови поставили умову: «На запитання, на які не захочу відповідати, я відповідати не буду».

Чи залишилися «закритими» для публічного обговорення якісь теми, сторінки, нюанси вашого життя й до сьогодні?

— Ні. Я не маю перед ким ховатися чи чогось соромитися. Я ніколи нікого не зрадив. Це абсолютно щиро й однозначно. Моє сумління чисте. Звичайно, за прожиті роки мінялися де в чому і деякі погляди — про них я пишу в своїх книгах. Уважний читач сам помітить, де яка епоха. До того ж, є на світі (і, сподіваюся, будуть) критики, полемісти, історики. Треба й їм щось лишити на розгляд, відкриття і викриття.

— Ваші спогади, два томи яких нещодавно побачили світ, — це бажання розставити всі крапки над «і» чи, радше, сповідь автора?

— Не знаю, наскільки їх можна назвати сповідальними. Хоча б тому, що людина не може об’єктивно й повністю, підкреслюю — повністю передати, що з нею впродовж життя відбувалося. Ці два томи, присвячені добі мого життя в Україні й Европі, написані років сорок тому. Я їх довго не хотів друкувати. Тому що багато людей, про яких ідеться на сторінках цих книжок, були ще живі. Я відкладав, і відкладав свідомо, їхній вихід у світ доти, доки вважав себе ще за живу людину.

Ця книга написана як спогади автора. Але мені хотілося б, щоб вона була не лише моїм життєписом, а й пам’яткою всім тим, хто мене формував. У житті я вибрав кар’єру вчителя, але поряд зі мною — у співгрі-співпраці-співнавчанні були мої учні. Я виховував їх, вони виховували мене. Рука була авторова, але водили нею учні — Гриць Білик, Федір Лад, Дмитро Прилюк... — не буду перелічувати, вони є на сторінках спогадів.

— Реакція читача на них дуже бурхлива, навіть тих, хто їх не читав і, напевне, ніколи не читатиме. Наприклад, одній відомій особі із «ще живих», доки вона читала сторінки, де йшлося про інших, було «дуже цікаво», а коли дійшла й до свого імені, раптом усе стало «нецікаво й не так, як було насправді». Для вас мало значення, як сприймуть ваші погляди, твердження, зрештою — вердикти читачі, котрі пам’ятають і ту епоху, і тих людей?

— Я також читав деякі «враження» від моїх спогадів «із захопленням». Вони лише свідчать про те, як далеко може зайти людська фантазія. Зрештою, мені до цього не звикати. До того ж, це цілком природно, що люди на одні й ті ж самі речі, факти, вчинки дивляться по-різному. Одна особа вважає себе генієм, а інша має протилежну думку. Навіть коли люди певні, що вони однодумці, — вони не однодумці до кінця.

— Що ж до жіночої половини в спогадах, то у мене склалося враження, що ваша думка в оцінюванні її вартісності найчастіше була «протилежною». Мабуть, ви, на відміну від більшості, не вважаєте любовні почуття тією основою, на якій тримаються людські взаємини... Я помиляюся?

— Ви, напевне, так завуальовано хотіли запитати, чи любив я когось? Любив. Кого? Про це не будемо говорити. Любов існує. Але це дуже ірраціональне почуття, щоб про нього говорити раціонально.

— А «думки інших» про вас коли-небудь «брали близько до серця»?

— У взаєминах з іншими людьми я завжди намагався дотримуватися певної дистанції — так краще для тебе самого. Навіть на те, що про мене писали в пресі й що не відповідало дійсності, я реагував разів три-чотири, не більше — писав якісь листи-спростування редактору. Але полеміки старався уникати. Ось недавно, боюся помилитися, здається, в Лос-Анджелесі, написали, що я — антисеміт. А в мене були і друзі-євреї, і євреї писали про мене свої спогади...

— Але ж та прихована й відкрита «політика бойкотування», яку тривалий час вів проти вас Олесь Гончар як голова комісії з присудження Шевченківських премій, не могла не пригнічувати, не дратувати, не викликати, зрештою, бажання протестувати. Адже вас кілька разів висували на здобуття цієї найвищої премії України, а отримали ви її лише після смерті автора «Прапороносців». Чи ці чутки про Гончара, який «мав зуб на Шевельова», не мають під собою правдивого підгрунтя?

— Олесь Гончар був у Харкові років два чи три моїм студентом. Коли його послали на роботу в районну газету, десь на Полтавщину, то, напевне, з нудьги, він там почав писати вірші й надсилати мені. Оригіналів тих віршів, мушу сказати, слабеньких, думаю, ніхто, крім мене, й не мав.

Десь у роках 60-х Олесь Гончар приїздив до Нью-Йорка. Через певних осіб, котрі йшли на його виступ, я дав знати про своє існування в Америці. Він відповів, що зустрітися не може, і так, мовляв, краще для нас обох. Але через багато років зустріч таки відбулася. І не одна, а дві. Коли я був у Києві, вже після 24 серпня 1991 року, Олесь Гончар запросив мене до себе додому. Пили чай у родинному колі, мирно розмовляли, він подарував мені свою останню книжку, — здається, це був якийсь автобіографічний роман, невдалий, мушу сказати.

А потім у нас відбулася ще одна зустріч віч-на-віч. Гончар почав на мене нападати — ідеологічно, згадувати якісь факти, про які я нічого не знаю. Нібито коли в роки війни він потрапив до харківської в’язниці, то передав мені лист, у якому просив посприяти його визволенню, а я міг, та не захотів. Можливо, такий лист і справді був, але до мене він ніколи не потрапляв.

Що ж до різних нагород чи високих визнань, я ніколи «не горів» бажанням їх мати. Але за те, чого удостоїли, дякую.

— А хто для вас був і лишається найбільшим моральним авторитетом у житті й літературі?

—Олександер Білецький і Леонід Булаховський. Вони — мої вчителі.

— Мовознавство — центральне місце вашої наукової кар’єри. Ви — один з тих, хто ввів поняття «українська мова» у світовий науковий обіг і присвятив її дослідженню впродовж XX століття не один десяток англомовних праць. Котрий з варіантів правопису сучасної української мови, до формування якого ви також доклали чимало зусиль, найбільш прийнятний сьогодні?

— Сучасний правопис під редакцією Василя Німчука. Він не ідеальний, але це найкращий варіант з усіх запропонованих.

— Юрію Володимировичу, впродовж нашої розмови мені не дають спокою ось ці порожні стелажі у вашому робочому кабінеті. Знаю, що в вас була одна з найкращих приватних славістичних книгозбірень світу. Що сталося з цією бібліотекою?

— Це не кабінет. Тут я проводив семінари для своїх студентів. Дирекція Колумбійського університету, довідавшись, що в мене така славістична бібліотека, дозволила проводити заняття в ось цьому «кабінеті». Було дуже зручно — всі матеріали під рукою. Тепер цю бібліотеку забирають до Японії. Останнім часом там дуже активно розвивають славістику. Після факультету в Токійському університеті кілька років тому відкрили й другий спеціалізований факультет у Хокайдо. В пошуках бібліотечних фондів японці приїхали до Америки, а тут хтось їх направив до мене. Я ніколи не рахував, скільки в моїй бібліотеці томів, але, очевидно, разом зі славістичними книгозбірнями Гарварда й Колумбії, — вона одна з найповніших. Японці тут ходили, «охали» й «ахали». Собі я залишаю лише одну шафу «з мистецтвом», переважно українським, та й то не знаю, що з нею робити, кому вона потрібна?

— А як третій том, обіцяний читачеві, — адже ви власноруч у грудні 1999 року написали: «спогади розраховані на три частини: Україна—Европа—Америка»?

—Третього тому не буде. Ніколи. Я навіть не починав його писати. Він мав би бути про Америку, про сучасність. Це зовсім інший час, інше коло людей. Та й, зрештою, вже ні з ким не хочеться сваритися. В тих двох частинах я хотів сказати «до побачення» всім тим, з ким звела мене доля й недоля, з ким працював, страждав і вірив...

— Наприкінці спогадів, згадуючи свою маму як найдорожчу й найближчу людину на світі, ви пишете: «...я був егоїстом, мабуть, більшою мірою, ніж пересічно людина буває... Я не усвідомлював суті її життя тоді, але вона постає з межовою ясністю з її листів тепер. І це не тільки драма старости. Це також драма недоречности й непотрібности всіх людських поривань і запрограмувань. Чи це просто самота, як у її тоді випадку, чи як тепер у моєму...» За чимось у своєму житті ви жалкуєте?

— Ні. Я не маю жодних претензій до свого життя. Все було, як було...