Венесуельське сонце українського генія. Заокеанські береги художника Василя Кричевського

На цьому тижні Український музей представляє виставку творів спадщини Василя Григоровича Кричевського (з колекції галереї «Зоря»). В експозиції — 24 олійних полотнищ та акварелей з приватної добірки, яка налічує 106 робіт переважно венесуельського періоду художника. Ця експозиція, по суті, є послідовним доповненням до виставки українського модернізму 1910—1930-х років, що зараз проходить в Українському музеї і вже отримала схвальні рекомендації мистецьких критиків таких відомих видань, як «Нью-Йорк Таймс» та «Чикаго Сан Таймс». У той же час дві олійні праці Кричевського будуть виставлені на аукціоні «Сотбіс».

Його твори раніше зберігались у напівпідвальному приміщенні

Остання колекція Кричевського — це, власне, 106 праць переважно венесуельського періоду художника, яким судилося або згинути, або безслідно розчинитися в латино-американському мистецькому світі, або повернутися на той п’єдестал української культури, на який вони заслуговують. Олійні, акварелі, переважно венесуельські пейзажі й натюрморти, оригінальні шкіци, більшість з яких — орнаменти тканин та ескізи інтер’єрів, унікальна збірка старих фотокарток, пов’язаних з архітектурою української хати... Геніальні твори виконано на простому картоні, а то й зовсім на клаптиках паперу.

Доля у вигнанні була для Василя Кричевського такою ж немилосердною мачухою, як і для більшості талановитих українських митців на чужині. Тим паче, що для геніального майстра чужина була подвійною — останні п’ять років свого життя він після України й Парижа прожив у далекій Венесуелі, де писав краєвиди столичного Каракаса й... батьківську хату у Ворожбі на Сумщині.

Навесні минулого року Оксана Лінде, онука Василя Кричевського й остання спадкоємиця його творів, познайомилася з американською мистецькою галереєю «Зоря» (Zorya Fine Art), що в містечку Гринвіч (штат Коннектикут), й запитала, чи не зацікавилася б галерея попрацювати з венесуельською колекцією Василя Кричевського.

— Попрацювати — означало врятувати, вивезти картини, які залишилися, з венесуельської столиці, міста Каракаса, — розповідає головний експерт мистецької галереї «Зоря» Олександр Демко. — Твори зберігалися там у напівпідвальному приміщенні, у тропічному кліматі й потребували негайної реставрації. До того ж Василь Григорович жив надзвичайно скромно й працював на будь-якому матеріалі, що потрапляв під руку. Тому чимало його робіт були в критичному стані, покрившись пліснявою. Дуже економно він використовував й фарби — скажімо, якщо не було акварельної фарби, він користувався акварельними олівцями. Але при цьому створював шедеври.

Гнаний воєнною хвилею з рідної України, Василь Кричевський у 1943 році разом з родиною через Львів, а далі через Братиславу, Бжецлав, Аугсбург пробирається до Парижа. Опинившись в омріяній Мецці художників усього світу, він не знаходить у своєму багажі дорогоцінної валізки з усіма своїми творами й ескізами. У липні 1945 року Кричевський з родиною оселяється у старшого сина від першого шлюбу Миколи, також художника, який жив неподалік Лувру.

Париж, диво-місто, де сам дух спонукає до творчості, надихає майстра на нові твори. І він з головою занурюється у роботу. «Свої картини, — згадує художник Вадим Павловський, — він продавав нерадо, хіба що з матеріальної потреби. Багато їх купив в нього один заможний українець, інженер Симон Созонтів. Пропонував купити все намальоване Кричевським за півмільйона франків, але художник не погодився — не хотів розлучатися зі своїм малярським набутком...»

Минав час, настала третя весна Кричевських у Парижі. Єдина донька Галина, чоловік якої інженер-геолог Лінде підписав контракт з венесуельською нафтовою компанією й виїхав до Каракаса, кликала батьків до себе. Невесело, в роздумах й розпуці зустрів 13 січня 1948 року своє 75-ліття Василь Кричевський. А через два місяці він з дружиною піднявся на високу палубу океанського лайнера Catoomba, щоб відпливти до незнаної й чужої Венесуели.

Місто червоних дахів, як називали Каракас, було тихим, провінційним, але мальовничим. У місті бракувало води, не було електрики, але діяв історичний музей, щоправда, один на всю столицю. Вулиці були вкриті рожевуватим пилом, який при найменшому дощі перетворювався на непролазну багнюку, але було багато тепла й сонця, які так любив Василь Кричевський.

Саме тепло і сонце стали визначальними у венесуельському циклі художника. Малював він щодня й багато, не пропускаючи жодної нагоди схопити красу природи й пропустити її через фільтр свого генію. На дворі завжди працював стоячи, жодних мольбертів з собою не носив. Малював небо, гори, квіти або орнаментальні узори — це останнє було його розрадою, мов музика.

Невдовзі твори Кричевського привертають увагу і його ім’я стає відомим у мистецьких колах венесуельської столиці. Коли на щорічну виставку в салоні просили дати дві роботи, він приносив чотири. Йому так хотілося встигнути реалізуватися як художнику і в Каракасі. Але мистецьке життя там тільки формувалося, й майстер часто з гіркотою в голосі зауважував невибагливість, а то й естетичне невігластво місцевої публіки. За весь венесуельський період життя Кричевського було зорганізовано лише три оглядових виставки, де експонувалися його твори.

— Видатний українець у 2005 році став і видатним венесуельцем, — продовжує розповідь Олександр Демко. — Праці Василя Кричевського було внесено до національної енциклопедії Венесуели, що є свідченням визнання венесуельцями його неабиякого внеску в культурну спадщину цієї країни. А це означає, що вони можуть бути оголошені національним надбанням Венесуели, й, зрозуміло, без права вивезення їх за межі країни. Це стало ще однією причиною звернення онуки Кричевського до українського мистецького світу, оскільки Василь Григорович до останнього дня свого життя вважав себе українським митцем й заповідав всю свою мистецьку спадщину своєму народові.

Один смертоносний конверт

«Я старий аполітичний українець», — зізнавався Кричевський на схилі літ. Його «політичною партією», якій він віддано служив все своє життя, була Україна. Навіть в останні роки, зберігаючи відданість своїй улюбленій «натурі» й малюючи гористі обрії Венесуели, різнотрав’я її диких степів, дивовижне сплетіння високих крон небачених досі дерев з їхніми червонястими стовбурами, він вкраплював у свої картини кримські мотиви або барвисту кольористику полтавських квітів.

У далекій Венесуелі художник не міг прожити й дня, щоб не малювати рідну Україну. Малював рідне село Ворожбу на Сумщині, дідове обійстя в Лебедині, Богдана Хмельницького на Софійській площі в Києві, працював над альбомом селянських хат України...

Але роки, безжальні роки заважали майстрові. Втім, й прикутий хворобою до ліжка, Василь Григорович лежачи продовжував працювати. Підступна хвороба змусила його відступити від свого неодмінного правила — завжди малювати стоячи. Матеріальна скрута, переїзд у стареньку, задушливу хату в бідному передмісті Каракаса, де дружина Кричевського за два роки життя спіймала 77 скорпіонів, пригнічували майстра. Але він тримався, були й світлі дні у такому житті. Наближалося 80-річчя від дня народження, й українські митці Нью-Йорка, плануючи організувати в Америці його персональну виставку, звернулися з проханням надіслати твори. Хвороби не відпускали, але серце ще билося й, головне, хотілося малювати. Все було б добре, якби не один смертоносний конверт. Тепер вже не дізнатися, хто з невідомих «доброзичливців» надіслав навесні 1952 року його з українським журналом, виданим в Америці, всередині. В ньому Кричевський прочитав статтю «Українська архітектура в ХХ столітті» О.Тимошенка, в якій стверджувалося, що проект оформлення фасаду і внутрішнє опорядження знаменитого будинку Полтавського земства належить не йому, а Сергію Васильківському.

У старого художника затремтіли руки, по щоках потекли сльози. Його позбавили Батьківщини, тепер намагаються вкрасти його мистецтво. Вистраждане серце майстра не витримало такої наруги — стався серцевий напад, після якого він уже не підвівся.

Тлінні останки художника збирались перенести до спільної могили

Василя Кричевського поховали на міському цвинтарі Каракаса. В квітні 1975 року Венесуелу відвідав святійший патріарх Мстислав й, побувавши на могилі художника, вжахнувся. Ім’я художника на надгробному хресті хтось зафарбував, а сам надгробок понівечив... До того ж з’ясувалося, що тлінні останки Кричевського збираються викопати й перенести до спільної могили десь у закутку цвинтаря.

Владика Мстислав розпорядився негайно переправити прах В.Кричевського разом з надмогильною плитою, зробленою у вигляді старовинних дверей української хати, та його дружини Євгенії на український цвинтар у Бавнд-Бруку.

— Перше повернення спадщини Василя Кричевського відбулося одразу після його смерті,— говорить пан Демко. — Майже 300 робіт митця було подаровано Українському музеєві в Нью-Йорку, згодом ще якусь частину його доробку було передано Національному музею українського образотворчого мистецтва в Києві. В квітні 2006 року з майже детективними пригодами мені вдалося перевезти з Венесуели до Америки останню частину колекції творів Василя Кричевського, які на думку обивателя нічого не варті, бо помістилися в неприглядному паперовому портфоліо. Їхня мистецька вартість безцінна. Завдяки реставраторові Роману Марковичу, який живе й працює в Стемфорді, більшість з робіт нам вдалося повернути до життя. Нині галерея працює над каталогом цих творів і планує виставити їх у квітні 2007 року в одній з найкращих картинних галерей Нью-Йорка.

...Розповідають, що коли російський цар Микола ІІ їхав святкувати чергову річницю Полтавської битви, по дорозі його вітав натовп народу і солдатські шеренги. Раптом погляд царя привернула незвична споруда Полтавського земства. Вона вразила самодержця настільки, що він несподівано зупинився й зайшов до дивовижного будинку, прикрашеного гербами з національними українськими мотивами й написами українською мовою. Цар повів головою і мовчки посміхнувся, а придворні поспіхом кинулися здирати «малоросєйскія пісьмєна». Багато років по тому великий український художник й архітектор Василь Кричевський на схилі літ скаже у далекій й чужій йому Венесуелі: «Можна здерти написи, але не можна знищити будівлі, якщо вона цілісна й непохитна».