Йосип Броз ТІТО: творець «іншого» соціалізму

13 серпня, 2010, 14:01 Роздрукувати Bипуск № 29, 13 серпня-20 серпня 2010р.
Відправити
Відправити

«Дорогой товарищ Тито! Ты не виноват». — Так сказал Хрущев Никита, Прилетев в Белград». Радянський ...

«Дорогой товарищ Тито!

Ты не виноват».

Так сказал Хрущев Никита,

Прилетев в Белград».

Радянський фольклор 50-х років минулого століття

1977 року, під час чергового візиту до СРСР голови президії СФРЮ маршала Тіто, в київському кінотеатрі «Україна» перед початком художнього фільму замість набридлої радянської кінохроніки показували коротенький документальний фільм про Югославію югославського ж виробництва. На екрані з’явилося мальовниче морське узбережжя з розкішними, за радянськими мірками, готелями. А потім — гірський схил: його орав — ні, не трактором, а конем молоденький хлопчина. Камера крупним планом показала його ноги в стареньких кросівках і вилинялих блакитних джинсах. І тут якийсь хлопець не витримав, і на весь зал пролунало: «Іч, падлюка! У нас ці джинси 250 рублів коштують, а він у них землю оре!».

Джинси, в яких юний югославський селянин ішов за плугом, на київському чорному ринку тоді й справді коштували дві-дві з половиною місячні зарплати молодого радянського спеціаліста і були недосяжною мрією для більшості юнаків і дівчат — адже в магазинах чогось подібного не продавалося в принципі. Югославське взуття та одяг (не джинси), які в невеликих кількостях усе ж таки з’являлися в радянській торговельній мережі, були страшенним дефіцитом і цінувалися серед молоді майже так само високо, як «справжня фірмА» з Америки чи Західної Європи. Країна, де в крамницях «було все», видавалася дивним гібридом західного «споживчого раю» і такого звичного, «свого» соціалізму з його тотальними дефіцитами та регламентацією кожної думки і слова, принаймні сказаного публічно. Інформації про Югославію було дуже мало, проте ми знали, що там щороку відпочивають сотні тисяч західноєвропейців, а сотні тисяч югославів працюють у Західній Німеччині та інших «імперіалістичних» країнах, що на націоналізованих підприємствах існують робітничі ради, які буцімто цими підприємствами і керують. Югославія наочно демонструвала: крім радянської моделі можливий іще якийсь — «інший» — соціалізм. Створила ж цю соціалістичну Югославію і беззмінно керувала нею багато десятиліть людина з немовби викутим із заліза обличчям — маршал Йосип Броз Тіто.

Селянський син стає соціалістом і офіцером

Йосип — сьомий з п’ятнадцяти дітей хорватського селянина Франьо Броза — народився 7 травня 1892 року в селі Кумровець (район Загоріє на північ від Загреба). Згідно з існуючими ще й досі в Хорватії стереотипами, тамтешні мешканці — уперті, дуже витривалі й мужні. А ще — довгожителі, попри те що люблять добряче випити. Броз Тіто цілком відповідав усім цим характеристикам.

Мати майбутнього маршала Марія Явершек походила з села, що за десять кілометрів від Кумровця. Але лежало те село вже не в Хорватії, а в Словенії, а отже, Явершеки були чистокровними словенцями. Малий Йосек, як на словенський манір (хорватською ім’я звучить як Йожа) називав улюбленого онука дід Мартін, до восьми років жив не стільки в Кумровці, скільки в материного батька в Словенії, де харчувався набагато краще, ніж удома. Це була своєрідна матеріальна підтримка з боку Мартіна своїй дочці та її родині. А через п’ять десятиліть, коли Тіто став на чолі югославської держави, багато хто помітив, що його вимова — не типова для хорвата, що розмовляє він з якимось дивним акцентом. Спершу думали, що то на нього так вплинули роки, які він провів у Росії. А насправді Тіто на все життя зберіг словенську вимову та будову речення.

1900 року в Кумровці було вперше відкрито школу, і Франьо Броз, на відміну від більшості односельців, які вважали навчання панськими витребеньками, віддав сина вчитися. До 1907 року, коли навчання через матеріальну скруту довелося кинути, Йосип закінчив п’ять класів початкової школи та два класи гімназії.

/img/st_img/2010/809/809-15-2.jpg
/img/st_img/2010/809/809-15-2.jpg
скриншот видео
Хорватія за часів дитинства Тіто була автономною частиною Угорського королівства у складі Австро-Угорської імперії. Угорці, свого часу виторгувавши собі широку автономію, провадили політику насильницької мадяризації хорватів, які всіляко тому опиралися. Існувала також економічна дискримінація Хорватії в Угорському королівстві. 1903 року в рідному селі Тіто відбулися антиугорські заворушення. Селяни зірвали угорський прапор з будинку вокзалу на залізничній станції неподалік села. Війська придушили заворушення, убивши одного селянина і поранивши півтора десятка. Як покарання в Кумровці тимчасово розмістили військову частину, і в будинку Брозів упродовж трьох місяців мешкали четверо угорських гонведів. Родина мусила їх годувати, а діти, які й до того ніколи не їли досита, ходили тоді зовсім голодні.

Родина Брозів вважалася заможнішою порівняно з більшістю односельців — Франьо мав близько чотирьох гектарів землі. Попри це, їхнє «багатство» було дуже відносне: у хаті стояло лише одне ліжко, на якому спали батьки, немовлята — на печі, а старші діти — на нарах-антресолях. Тіто згадував, як одного разу, коли батьки відлучилися з дому на цілий день, він підбив двох своїх сестер зварити і з’їсти припасену матір’ю на Різдво свинячу голову. Діти були покарані двічі: від переїдання страшенно розболілися животи, а до того ж іще й від батьків дістали прочухана…

Але навіть цей непевний добробут Брозів невдовзі скінчився. Батько заплутався в боргах, від безвиході почав зловживати алкоголем, зрештою мусив продати землю і на старість з господаря перетворився на наймита. Щоправда, сталося це через кілька років по тому, як майбутній лідер нації назавжди покинув батьківську оселю. З села він поїхав 1907 року. Батько хотів відправити свого улюбленого сина до Америки, яка видавалася хорватським селянам землею обітованою. Проте грошей на квиток за океан нашкребти не вдалося. Відтак 15-річний хлопець став учнем у слюсарно-механічній майстерні в місті Сісак. Через три роки Йосип отримав сертифікат підмайстра механіка. Наприкінці учнівства, 1910 року, майбутній лідер Югославії зважився на досить серйозний для маленького містечка крок — вступив до профспілки і автоматично став членом Соціал-демократичної партії Хорватії і Славонії.

Упродовж року Броз був механіком на заводі в Загребі, в 1911 році вирушив до Чехії, де працював механіком спочатку на металообробному заводі в місті Їнець-Ценкове, а потім на
пльзеньській «Шкоді». Згодом по кілька місяців пропрацював на автомобільних заводах — «Бенц» у німецькому Мангеймі і «Даймлер» у Відні. Там він добре опанував німецьку мову і став механіком високої кваліфікації, а ще — активним соціал-демократом.

1913 року 21-річного парубка призвали в армію. Служив спершу у Відні, потім у Загребі. Майбутній маршал, ставши чемпіоном свого полку з фехтування рушницею з багнетом, згодом посів друге місце на загальноармійських змаганнях з цього військового виду спорту. Як нагороду дістав направлення до школи молодших офіцерів у Будапешті і через півроку отримав чин фенриха (щось на кшталт прапорщика в армії Романових). А коли в 1914-му почалася Перша світова, Броза призначили командиром взводу, проте вже невдовзі заарештували за антивоєнну пропаганду. Після кількох тижнів ув’язнення в Петроварадинській фортеці звинувачення визнали недоведеним і відправили Броза на фронт, навіть не позбавивши офіцерського звання.

Пригоди хорвата в Росії

4 квітня 1915 року взводний командир Йосип Броз після запеклої рукопашної сутички потрапив у російський полон у Галичині. Майстра фехтування змогли побороти тільки підступним ударом у спину. Тяжко поранений офіцер пролежав у госпіталі в Свіяжську неподалік Казані 11 місяців — до рани додалося запалення легень, потім — висипний тиф, Йосип був на волосину від смерті. В 1916 році, працюючи разом з іншими полоненими на будівництві залізниці на Уралі, Броз встановив перші контакти з робітниками-більшовиками. У травні 1917 року він, як розконвойований військовополонений, працював механіком на млині в уральському селі. Одного разу, сховавшись у залізничному вагоні між мішками з борошном, Йосип утік до Петрограда. Там він за чужими документами найнявся на Путиловський завод, брав участь у славнозвісній Липневій демонстрації, з якої мало початися збройне повстання більшовиків проти Тимчасового уряду, а після придушення більшовицького бунту вирушив через Фінляндію до Швеції, щоб через цю нейтральну країну повернутися додому «робити революцію». Поблизу фінського міста Улеаборґа (Оулу) Броза затримала поліція. Він мав документи на ім’я російського селянина, але сильний акцент однозначно свідчив, що затриманий — іноземець. Після кількох тижнів ув’язнення в Петропавловській фортеці хорватський в’язень зрештою назвав своє справжнє ім’я, після чого був… повернутий до табору військовополонених у Сибіру. Наприкінці жовтня 1917-го Броз вступив до інтернаціонального загону червоної гвардії в Омську і одночасно став членом більшовицької партії. Невдовзі білогвардійці розгромили омських червоних. Броз якийсь час переховувався в селі Михайлівка, потім мусив тікати далі, до Казахстану, де майже рік працював механіком на млині і навіть досить добре вивчив казахську мову.

Ще в Михайлівці у 26-річного втікача почався роман із 14-річною дочкою місцевого селянина Пелагеєю Бєлоусовою, з якою майбутній маршал згодом обвінчався у церкві.

Після повернення більшовиків до Омська Броз вийшов із підпілля і в лютому 1920 року знову вступив до РКП(б). Не покинув він і свою «дружину перед Богом» Пелагею, оформивши з нею 7 вересня 1920 року цивільний шлюб в Омську.

На відміну від багатьох червоногвардійців-«інтернаціоналістів» Йосип не залишився в «країні переможного пролетаріату», а вирішив повернутися додому. Разом із вагітною дружиною він за кілька тижнів дістався з Омська до естонської Нарви, звідти пароплавом — до Щецина і вже за кілька днів подружжя було в Кумровці.

Шлях до лідерства в партії

Проте повертатися, як з’ясувалося, йому було нікуди. Мати померла 1918 року під час епідемії, батько, пропивши землю і господарство, працював лісником у сусідньому селі, брати й сестри розбрелися хто куди… Уже 5 листопада 1920 року Броз почав працювати механіком у майстерні Філіпа Баума в Загребі.

А що найважливіше — Броз повернувся з Росії не до Австро-Угорської імперії, а до Королівства сербів, хорватів і словенців, яке через кілька років дістало назву Югославія. Нова держава виникла шляхом приєднання до Сербії земель Австро-Угорщини, населених переважно південними слов’янами, а також поглинення Чорногорського королівства. Ейфорія серед хорватів і словенців, викликана звільненням з-під ярма австрійців і угорців та об’єднанням із «братами-сербами», дуже швидко минула. Адже всі панівні позиції в новоствореному королівстві захопила сербська еліта, зажерливість та корумпованість якої були ще вищі, ніж серед австро-угорських чиновників. Відтак майже відразу виникла досить потужна опозиція, а якщо точніше, навіть дві — хорватський та дещо меншою мірою словенський націоналістичний рух і комуністи, які на виборах до Установчої скупщини нового королівства в листопаді 1920 року здобули 59 місць із 419. Проте вже через місяць мандати депутатів-комуністів було анульовано, партію заборонено, а її керівників ув’язнено. Саме в цей тяжкий для югославських комуністів час Йосип Броз долучився до партійної роботи. З 1921 до 1925 року він працював механіком на млині неподалік міста Б’єловара, став членом місцевого окружного комітету Компартії. З трьох дітей, що народилися в цей час у Йосипа і Пелагеї, двоє померли немовлятами, вижив лише син Жарко.

Навесні 1925 року Броза вперше заарештували в Югославії. Незабаром він вийшов на волю, але змушений був із родиною їздити по всій країні у пошуках роботи. Саме тоді в нього з’явилося партійне псевдо Тіто. Існує версія, що це прізвисько йому дано як людині видатних організаторських здібностей: буцімто він мав звичку, сформулювавши завдання, авторитетно наказати комусь з однопартійців: «Ти то («ті то» хорватською) зробиш». Проте сам югославський лідер стверджував, що Тіто — звичайне хорватське прізвище, яке нічого не означає.

Товариш Тіто поступово посідав дедалі вищі щаблі в ієрархії підпільної КПЮ: в 1927-му став членом Загребського міського комітету, 1928-му — його секретарем. Того ж року Тіто заарештували вже не на кілька днів чи тижнів, як у попередні рази, а «всерйоз і надовго», бо перед тим він здійснив зухвалу втечу прямо під час допиту в поліційній дільниці, і спіймали його лише через кілька днів. Репортер однієї з белградських газет повідомляв з процесу над Тіто: «Його обличчя належить до того типу, що чимось нагадує сталь. Погляд світло-сірих очей, схованих за пенсне, незворушний, спокійний, але енергійний». Тіто засудили до шести років каторги. Невдовзі після вироку його дружина з сином з дозволу Йосипа виїхала до Москви. Каторжанин тим часом працював електриком на тюремній електростанції, а ще… був обраний секретарем парткому в’язнів каторжної тюрми суворого режиму Лєпоглав. Відсидів свій строк від «дзвінка до дзвінка» — вийшов на волю лише в 1934 році і був висланий під нагляд поліції до рідного Кумровця, звідки втік уже через чотири дні і перейшов на нелегальне становище, ставши одним з п’яти членів політбюро ЦК КПЮ, який базувався у Відні. Югославську Компартію в цей час роздирали фракційні чвари, і нову «висхідну зірку» відправили наступного року «від гріха подалі» — в почесне заслання до СРСР як представника Югославії у Профінтерні.

21 лютого 1935 року Тіто прибув до Москви. Йому виписали радянський паспорт на ім’я Фрідріха Фрідріховича Вальтера, але взяли на роботу не до Профінтерну, а дрібним клерком до центрального апарату Комінтерну — політичним референтом з питань КПЮ в Балканському секретаріаті. Тіто дізнався, що його дружина за цей час закінчила Комуністичний університет національних меншин Заходу і працювала на партійній роботі спершу в Казахстані, а потім у Рязанській області. А десятирічний син Жарко весь цей час перебував у дитячому будинку для малолітніх правопорушників неподалік Ленінграда. Цього Йосип Пелагеї вибачити не зміг. Шлюб розірвали за обопільною згодою. Проте в 1948-му, коли Тіто виявився «кривавим фашистом», його колишню дружину заарештували, і десять років вона провела у сталінських таборах.

Югославську Компартію в Комінтерні вважали слабкою і малоперспективною. Тим більше що боротьба за владу всередині партії мала дуже жорстокий характер, навіть як для комуністів. У жовтні 1936-го Тіто отримав від Комінтерну відрядження до Парижа, куди на той час переїхав з Відня нелегальний ЦК КПЮ, щоб «розібратися на місці» і поінформувати Москву. Напередодні від’їзду Тіто зареєстрував шлюб із німецькою комуністкою-політемігранткою Люцією Бауер, яка теж працювала в Комінтерні. На неї він залишав сина Жарко. Проте в 1937 році Люція «виявилася агентом гестапо», була заарештована і розстріляна.

Тим часом Тіто провів місяць у Парижі, домігся відсторонення від влади першого секретаря ЦК КПЮ Горкича, якого викликали до Москви і потім розстріляли. Невдовзі виїхав до Югославії, де почав створювати нове керівне ядро партії. До нього увійшли Кардель, Джилас і Ранкович, які стали найближчими соратниками Тіто на багато років.

Проте «ярлик на князювання» в КПЮ ще треба було отримати в Москві. В серпні 1938-го Тіто знову в столиці СРСР. Тут він дізнався, що його дружина — «ворог», а син — знову в дитячому будинку. Йому довелося доводити, що він не «агент гестапо» — так само як і покійна вже Люція. Доповідь про стан справ у КПЮ і плани розбудови партії його змусили викласти письмово, але ніхто з ним не розмовляв. Кілька місяців Тіто сидів у номері готелю в очікуванні арешту. Лише в грудні 1938 року його прийняли керівники Комінтерну Георгій Димитров і Дмитро Мануїльський (до речі, наш земляк з Волині). «Всі ви там у вашій партії фракціонери, — зневажливо сказав Димитров. — Вас особисто це теж стосується повною мірою, товаришу Вальтер». Тіто чітко дали зрозуміти, що йому не надто довіряють і вручають вищу владу в «Югославській секції Комуністичного інтернаціоналу» тільки від безвиході. Протягом тримісячного випробного терміну він мав зарекомендувати себе, показати конкретні результати роботи. Тіто знову нелегально пробрався до Югославії, де оселився в Загребі під іменем інженера-механіка Славко Бобича, представника концерну «Шкода» в Югославії, інтелігента з аристократичними манерами і масивним золотим перснем на лівій руці. Ні в кого не виникало підозри, що «інженер» не має навіть середньої освіти…

В цей час Тіто одружився втретє — з кур’єркою ЦК КПЮ австрійкою зі Словенії Гертою Хас. Незабаром у них народилася дитина.

Випробний термін розтягнувся на півтора року. І лише восени 1940-го Тіто отримав з Москви згоду на «коронацію». В жовтні на нелегальній партійній конференції у передмісті Загреба його обрали генеральним секретарем ЦК КПЮ.

Комінтернівський клерк стає народним героєм

6 квітня 1941 року нацисти вдерлися до Югославії. Протягом 11 днів погано організовану та погано озброєну югославську королівську армію було вщент розгромлено, гітлерівці та їхні союзники окупували всю країну. Німці втратили за ці дні вбитими лише 125 вояків, і Гітлер зневажливо підсумував : «Слов’яни… Не надто довго нам довелося з ними морочитися». Країну було розділено. Косово і частину Македонії приєднали до Албанії, яка на той час стала італійською колонією, решту Македонії — до Болгарії, Воєводину — до Угорщини. Словенію поділили між Німеччиною та Італією, яка отримала також хорватську Далмацію. На решті території Хорватії та Боснії і Герцеговини хорватським націоналістам-усташам дозволили створити маріонеткову «незалежну» державу. Сербію окупували німці.

Дуже швидко з’ясувалося, що Гітлер фатально помилився щодо югославів. У цій країні вже за кілька місяців виник найпотужніший, мабуть, у всій окупованій Європі рух збройного опору нацистам. І очолили його саме комуністи — та партія, яку в Комінтерні вважали слабкою і маловпливовою. 27 червня 1941 року було створено головний штаб Народно-визвольних партизанських загонів Югославії на чолі з Тіто. Сьомого липня відбувся перший бій з окупантами, а вже у вересні цього ж року з’явилася «Ужицька республіка», великий партизанський край у Західній Сербії, куди з Белграда перебрався і «інженер Бобич» разом із новою дружиною Даворинкою Паунович.

Тіто довелося вести боротьбу у вкрай тяжких умовах. Його противниками були не лише війська гітлерівської Німеччини, муссолінівської Італії та царської Болгарії, а й військові формування хорватських націоналістів-усташів та сербських четників полковника Дражі Михайловича, які підпорядковувалися лондонському югославському королівському урядові в еміграції. Вони «збирали сили» для збройного виступу проти німців у «слушний момент», але тим часом воювали з повстанцями-комуністами. СРСР, так само як і Велика Британія разом зі США, визнавав єдиним законним представництвом Югославії королівський уряд у Лондоні, а крім того просто технічно не міг ні в 1941-му, ні в 1942-му, ні навіть у 1943 році надати хоч якусь матеріальну підтримку повстанцям-комуністам на Балканах. Англійці ж аж до 1943 року підтримували з Єгипту виключно четників Михайловича. І попри це Тіто вдалося створити справжню партизанську армію. Її чисельність становила 80 тисяч наприкінці 1941 року, 150 тисяч — наприкінці
1942-го, 320 тисяч — наприкінці 1943-го і 400 тисяч — наприкінці 1944 року. Ця армія відтягнула на себе десятки дивізій Німеччини та її союзників, витримала сім генеральних наступів окупантів і зрештою самостійно звільнила від німців більшу частину країни. При цьому Тіто, як радив йому Сталін, абсолютно не приховував за гаслами широкого антифашистського фронту комуністичний характер своєї Народно-визвольної армії (НВАЮ). Її бійці носили на кашкетах червоні зірки, а найкращі (так би мовити, гвардійські) бригади мали назву «пролетарських», хоч і складалися переважно із селян.

Дрібний клерк контрольованого Сталіним Комінтерну, з яким Йосипу Віссаріоновичу й на думку не спадало познайомитися особисто, перетворився на загальнонаціонального лідера своєї країни і одного з найважливіших союзників СРСР у боротьбі за встановлення своєї гегемонії над якомога більшою частиною Європи. Адже ще 1942 року Тіто створив прообраз нової влади — Антифашистське віче, а роком пізніше — Національний комітет звільнення Югославії, який фактично виконував функції уряду на визволених територіях. Тоді ж віче заборонило королю Петру повертатися в країну після війни. Здавалося, що принаймні в окремо взятій Югославії почали втілюватися мрії Сталіна про світову революцію.

Проте перша «чорна кішка» пробігла між Сталіним і Тіто ще 1944 року, коли в жовтні Червона армія спільно з НВАЮ взяла Белград. Радянські війська вступили лише в північно-східні райони Югославії, на порівняно невелику частину її території. Але, як стверджує Мілован Джилас, на той час один з найближчих соратників Тіто, а згодом дисидент, котрий виступив проти всевладдя комуністичної номенклатури — «нового класу», «восени 1944 року відбулося стільки серйозних випадів червоноармійців проти югославських громадян і військовослужбовців, що це переросло в політичну проблему». Так, за далеко не повними даними югославської комуністичної влади, було зафіксовано 121 випадок зґвалтування (з них 111 — з убивством жертви) і 1204 випадки пограбування із завданням тілесних ушкоджень. Коли югославські комуністичні керівники в дуже м’якій формі попросили голову радянської військової місії в Югославії генерала Корнєєва якось угамувати ґвалтівників і розбійників, той почав кричати про «наклеп» на Червону армію, і жоден зі злочинців так і не поніс покарання. За кілька місяців, під час чергового візиту Тіто із соратниками до Москви, Сталін, за словами Джиласа, так «розкермував» незручну ситуацію: «Тут був цікавий випадок. Майор-льотчик попустував із жінкою, а знайшовся лицар-інженер, який почав її захищати. Майор за пістолет: «Ах ти, тиловий щур!» — і вбив лицаря-інженера. Засудили майора на смерть. Але справа дійшла до мене, я нею зацікавився і звільнив майора, відправив його на фронт. Зараз він один з героїв. Воїна треба розуміти. І Червона армія не ідеальна. Важливо, щоб вона била німців, — а вона їх б’є добре, — все інше другорядне».

«Ватажок фашистської кліки», «дорогий товариш» і співзасновник Руху неприєднання

1948 року у світовій політиці сталася сенсація — перший в історії конфлікт між двома державами, де при владі були комуністи. До того ж конфлікт дуже гострий. Буквально за кілька місяців «визначний діяч міжнародного комуністичного руху товариш Тіто» перетворився в радянській пресі на «ватажка фашистської кліки», «наймита англо-американських імперіалістів», «кривавого ката». Якщо за рік перед тим 48 відсотків зовнішньоторговельного обороту Югославії припадало на СРСР, у країні працювали тисячі радянських військових і цивільних радників, то вже 1949 року торгівля між двома комуністичними державами припинилася взагалі, в Югославії не залишилося жодного (!) радянського громадянина — дипломатичні відносини було розірвано.

Що ж зумовило таке гостре протистояння? Мабуть, найважливішою причиною були уявлення Сталіна про «світову систему соціалізму» як жорстко централізоване утворення, всі члени якого повинні беззастережно підкорятися вказівкам з Москви, подібно до комінтернівців 20—30-х років. Керівники країн, де владу захопили комуністи, насамперед мусили думати про інтереси СРСР, а потім уже власної держави. Зокрема в Югославії, де не було вже радянських військ, Сталін намагався утвердити своє всевладдя за рахунок так званих спільних підприємств, які повністю контролювалися б СРСР і давали змогу використовувати економічний потенціал цієї країни передусім в інтересах Москви. Тіто на масове створення таких підприємств не пішов. Але останньою краплею, після якої терпець Сталіну урвався, стали намагання Тіто домовитися з комуністами Албанії, які теж захопили владу у своїй країні, про її вступ до Югославської федерації — передавши натомість до складу Албанії край Косово, населений переважно етнічними албанцями. У принципі Сталін, можливо, й не мав би нічого проти такої комбінації. Але його гнів викликало те, що Тіто почав робити практичні кроки щодо приєднання Албанії без «благословення» і навіть відома Москви. Сталін вирішив вигнати васала, який ставав занадто самостійним, і звернувся через Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій (повністю контрольований ним орган, який прийшов на зміну розпущеному 1943 року Комінтерну) до членів Компартії Югославії із закликом «замінити керівництво партії, що припускається ревізіоністських проявів».

Микита Хрущов згадував тодішні слова Сталіна: «От ворухну мізинцем — і не буде Тіто. Він злетить». «Але хоч скільки рухав Сталін не лише мізинцем, а й усім, чим міг, Тіто не злетів, — єхидно зауважував Хрущов. — Чому? Та тому, що в суперечці з югославським керівництвом за Тіто стояла держава, стояв народ…»

Протягом наступних п’яти років непокірна Югославія перетворилася на чи не найбільшого ворога Сталіна. Країну було піддано економічній блокаді, на кордонах з радянськими сателітами — Угорщиною, Румунією і Болгарією сталося 219 збройних інцидентів, радянські спецслужби вдавалися до неодноразових спроб фізично усунути Тіто. Втім, і сам маршал повівся зі своїми політичними опонентами жорстоко й підступно. Після згаданого листа Інформбюро він провів в усіх первинних організаціях Компартії Югославії збори, закликавши «вільно й неупереджено» обговорити цей лист. Позицію Інформбюро підтримали 55 тисяч з 519 тисяч членів КПЮ. Трохи згодом усі (!) «сталіністи» були репресовані, потрапили до концтаборів на островах Гргур та Голий Оток, де їх утримували без суду і вироку роками і навіть десятиліттями. Лише лічені щасливці з числа «сталіністів» змогли перейти кордони Угорщини, Румунії чи Болгарії. Для більшості втікачів такі спроби закінчилися смертю…

Тіто довелося балансувати між СРСР, який став для нього смертельним ворогом, і західними демократіями, котрі, попри твердження радянської пропаганди, ставилися до його комуністичного режиму без найменшої симпатії. І йому таки вдалося зберегти владу і завершити в Югославії соціалістичні перетворення. У 1953 році, після смерті Сталіна, почалася нормалізація відносин між Москвою і Белградом, апофеозом якої став візит до Югославії нового радянського лідера Микити Хрущова влітку 1955 року. Хрущов усіляко вибачався перед Тіто і «югославським народом», намагаючись за будь-яку ціну повернути Белград у сферу впливу Москви. Проте йому це не вдалося. Югославія так ніколи й не стала членом Організації Варшавського договору та Ради економічної взаємодопомоги, куди входили всі радянські сателіти. Натомість Тіто став разом з лідерами Індії, Єгипту, Індонезії і Гани одним з батьків—засновників Руху неприєднання. Цей рух проголошував «рівну віддаленість» від обох головних військово-політичних блоків, під знаком протистояння яких минула більша частина другої половини ХХ століття. Отже, Югославія стала в радянському офіціозі хрущовсько-брежнєвських часів такою собі «не зовсім» соціалістичною країною. Згідно з дефініціями кремлівських ідеологів вона була складовою «світової системи соціалізму», але не входила до «світової соціалістичної співдружності» — на відміну від цілком «правильних» Польщі, Куби або Монголії.

«Тітов кувар»

2005 року, рівно через чверть століття після смерті творця та очільника соціалістичної Югославії, в Белграді було видано розкішний фотоальбом під назвою «Тітов кувар». Автор не настільки добре знає сербсько-хорватську мову, щоб зрозуміти слово «кувар» без словника. З’ясувалося, що воно означає «куховарська книга». Протягом багатьох десятиліть лідер Югославії їздив світом і зустрічався з президентами, прем’єрами, королями та генеральними секретарями. Всі вони пригощали його найвишуканішими стравами своїх країн: канадський прем’єр П’єр Трюдо — битками з м’яса арктичного оленя з чорницями, йорданський король Хусейн — смаженим фазаном, президент США Джон Кеннеді — шампіньйонами, фаршированими гусячим м’ясом, «полум’яний команданте» Фідель Кастро — рибою по-гаванськи з коктейлем «Гемінгвей», Сталін — смаженими курчатами по-російськи, китайський лідер Ден Сяопін — ханчжоуським курячим салатом із кавуном...

На відміну від інших світових лідерів, які ласують екзотичними делікатесами лише під час візитів до далеких країн, Тіто змушував свою обслугу записувати рецепти вподобаних страв. А потім кухарі його розкішної резиденції на острові Бріоні відтворювали цю смакоту. Свіже м’ясо північного оленя й живих диких качок доставляли для цього відповідно з Канади і Камбоджі. На мальовничому Бріоні Тіто приймав не лише лідерів іноземних держав, а й суперзірок свого часу — таких як Елізабет Тейлор, Джина Лолобриджида, Софі Лорен, Ричард Бартон. За словами Джиласа, цей селянський син, робітник і проповідник соціальної рівності «мав невгамовний апетит до розкошів. У нього було більше палаців, дач, мисливських угідь, більше всіляких убрань, ніж у будь-якого короля». А гідною «королевою» стала його остання дружина — красуня Йованка Будиславлевич, яка під час Другої світової була майором НВАЮ. Втім, цей шлюб закінчився трагічно. В середині 70-х Йосип звинуватив Йованку в змові і замаху на своє життя і посадив її під домашній арешт в белградському особняку. Цікаво, що й спадкоємець Тіто — Мілошевич не амністував її, вона отримала свободу лише 2000 року, через 20 років після смерті маршала.

Острів Бріоні, де Тіто перебував більшу частину року і навіть проводив там засідання політбюро, змушуючи його членів спеціально долати по кілька сотень кілометрів з Белграда, був аж ніяк не для пересічних югославів.

А як же тим часом жила країна? Соціально-економічна модель Югославії принципово не відрізнялася від радянської. Хоча цінова політика на споживчому ринку будувалася таким чином, що ніяких дефіцитів не було, — просто товари, які лежали на прилавках, були занадто дорогі для простих югославів.

Ще однією особливістю Югославії було «робітниче самоврядування» (щось подібне спробували зробити в СРСР наприкінці перебудови), коли директорів державних підприємств обирали члени трудового колективу, а не призначали міністерства.

Тіто вдалося якщо й не розв’язати, то принаймні на багато десятиліть «заморозити» вкрай гострі національні суперечності в країні, де нація, яка претендувала на роль «старшого брата» — серби, — становила менш як 40 відсотків населення. Повноваження союзних республік у складі Югославії були набагато ширші, ніж у республік СРСР. Тіто вдавалося провадити кадрову політику в центральних органах таким чином, що не почувалися ображеними ані серби, ані представники інших народів країни.

Маршал Тіто помер 4 травня 1980 року в Люблянській клініці після багатомісячного перебування в комі і безмежного володарювання над країною протягом 35 років. Після його смерті посаду голови президії СФРЮ було скасовано і замінено колективним керівництвом — ніхто ж бо не міг стати гідним спадкоємцем маршала. Минуло десять років, і держава Тіто зазнала краху. Причому було демонтовано і соціалізм, і саму союзну державу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК