ЙОМУ БАГАТО ЩО БУЛО ДАНО, А РЕШТУ ВІН ДОБИРАВ ХАБАРАМИ...

Влада посилено стверджує, що хоче служити народу. Проте це в неї не дуже виходить. Взяти хоча б набридлу «проблему корупції». Ну не може влада її вирішити і край! Тим більше що сам веселий і зухвалий ринковий час остаточно звільнив народ від комплексів. Було б що дати — і рука не здригнеться, і вилиці не почервоніють. У будь-якій формі, у будь-якій валюті, у будь-якій тарі й упаковці, натурою і безготівково. Усі беруть, усі дають, усі про це знають. На душі світло і спокійно. Усе і всяк має свою ціну. На жаль.

Дай, Джиме, на щастя в лапу мені...

За радянських часів хабарі, звісно, брали і, відповідно, давали. «Змащення» потребували надзвичайно багаторічні черги по дачні ділянки, машини, гаражі, квартири... Та не кожному було під силу дати, навіть за наявності грошей. Мав рацію старигань Маркс: сором — найбільш революційне почуття. Саме воно заважало навіть сильним і сміливим мужам пробитися крізь суспільне презирство до даного протиправного дійства. Був ще, зрозуміло, і страх перед невідворотним покаранням за вчинене. Фарба заливала обличчя, пальці не слухалися, серце прискорено билося. Мучили запитання: «Як дати — у конверті чи без? У яких купюрах? Коли — до, під час чи після? Що сказати? А може, промовчати? А раптом не візьме? Раптом буде гірше — прожене, покличе міліцію?»

А дружина нашіптувала: «Нюня, мужик ти чи ні?! Та бере ж, бере. На які грошики він дачі будує?!» — «Ні-ні, не можу, не можу, — противився чесний чоловік. — Ну їх, і так черги дочекаємося». — «Дурню, бевзю, життя минає, а ти нічого не вмієш. Он, подивися, як люди навкруги живуть!» — не вгамовувалася дружина.

Народ, звісно, міняється, і не виключено, що на краще. Адже ми живемо в епоху змін. Але хабар в Україні старий мов світ. За послуги треба, як і раніше, платити. Це — невід’ємна частина нашого менталітету. Практичний афоризм, засвоєний зі шкільної лави, добряче допомагає в подальшому дорослому житті: не підмастиш — не поїдеш. Народна мудрість, на те вона й народна, що перевіряється віками, отримуючи безсмертя: від трудів праведних не поставиш палат кам’яних. Актуально звучить, чи не так? Можна, насмілившись, крикнути неподалік будь-якого більш-менш пристойного цегляного особняка. Про кожного чиновника, котрий хоча б рік посидів у начальницькому кріслі, можна сказати: був роззутим, босим — став роздутим босом.

Наші вікові традиції не задушиш, не уб’єш. Зарплата прилипає до чужих рук. Пенсії стариків чиновники вкладають у нерухомість. Податки «крутяться» у комерційних банках. Взагалі фахівці стверджують, що від 40 до 70 відсотків грошей — десь у тіньовій економіці. Усі крадуть і всім це достовірно відомо. Як добре сказав наш прославлений сатирик: «Мистецтво хабара належить народу».

А народ у нас, дійсно, дуже винахідливий. Наприклад, в одному селі на Житомирщині корупція набула вже немислимих розмірів. Почали посеред білого дня красти усе підряд: від кормів до гною. І тоді директор свиноферми наклав ембарго. Тобто тепер, коли свинарки приходять на роботу, він їх із ранку замикає на весь день у хліву з підвідомчими їм свинями. І таким чином свинарки цілий день нічого не корумпують. Цікава думка, чи не так?

Взагалі, усе народонаселення якось непомітно перетворилося на страшенних хабародавців. А ще помічено, що корупція пускає корені... глибоко угору. Так, у народі сьогодні багато говорять про корупцію у вищих ешелонах влади і про те, що важливі державні персони практично не доступні правосуддю. Іноді правоохоронні органи порушують кримінальні справи стосовно декого з них, але, як правило, до суду ці справи не доходять. Ще не відбулося жодного процесу, коли б перед судом постали особи, відомі країні не лише чарівними усмішками. Цим самим перед світовим співтовариством затверджується думка про те, що хабарів у нас-таки так, немає.

Якщо хворий хоче жити, то лікар — тим більше

Ваш син уже скаржився, що до «п’ятірки» з англійської йому забракло 10 доларів? Ні? Виходить, у вас або немає сина, або він занадто малий (або навпаки — дорослий), щоб навчатися в школі. Однак школа — лише квіточки. Попереду — інститут. І на вступних іспитах абітурієнтам і їхнім батькам натякають, що для більш успішного вступу їхньої дитини треба сунути круглу суму «кому треба». Цифра коливається від 2 до 10 тисяч доларів за вступ і від 50 до 500 доларів за кожний успішно зданий іспит. Кілька десятиліть по тому історики сушитимуть голову, звідки взялися настільки точні суми, котрі жоден вуз, звісно, не призначав. У дійсності — вони не більш ніж плід народної уяви, матеріалізоване уявлення про той чи інший фах. Та якщо певна група людей вважає, що саме стільки коштує вступити до вузу, цю суму спритні шахраї (частіше за все вони не мають жодного стосунку до університету) із них і візьмуть.

Із вузами усе зрозуміло. А от дати хабар чиновнику міськадміністрації — це теж треба талант мати. Зрозуміло, саме слово «вимагання» звучить грубо, а чиновник у своєму кабінеті не візьме вас за груди і не зажадає: «Гроші давай!» Тут система Станіславського, глибоке проникнення в образ, гра півтонів і недомовок. Стурбований погляд, напружене розмірковування, співчутлива посмішка: «На жаль, але навряд чи зможу чимось допомогти. Інструкції. Самі розумієте. Ви — не єдиний. Боюся, що не вийде». — «Постарайтеся, будь ласка, дуже треба, фінансові питання вирішимо». — «Ну не знаю, не знаю, обіцяти нічого не можу».

Немає, напевно, жодної фірми, жодного приватного підприємства, які функціонували б без великих чи малих хабарів. Виявилося, хабар — перша необхідна умова для будь-якого бізнесу в Україні. Є навіть цікаві соціологічні дослідження на цю тему. Виявляється, розміри хабарів найбільше б’ють по дрібних фірмах (це, певне, одна з причин, чому в нас погано розвивається малий бізнес і не формується середній клас). Поміркуєте самі, фірма, де працюють 10 чоловік, має виплатити різноманітним чиновникам у рік до 1500 доларів, тобто по 150 доларів на одного робітника. А фірма, котра налічує 100 чоловік, дасть хабарів у розмірі 3500 доларів, тобто по 35 доларів на одного працюючого.

Не лише фірма та її хазяїн, але кожен громадянин нашої країни знає, що без хабара нічого домогтися не можна. Хочеш швидше (а не через півроку) зробити оцінювання дачі в БТІ — дай «на лапу», хочеш якомога швидше поставити на облік свій автомобіль — пошепчися із даїшником, спробуєш за один день прописатися у своєму новому житлі — «перекинься слівцем» із паспортисткою, захочеш скостити податки — «підмасли» інспектора. Ціни договірні...

Одним словом, хоч би за що братися, майже напевно доведеться вимостити собі шлях банківськими білетами вітчизняного чи заокеанського зразка. Існує навіть негласний цінник, своєрідний «прейскурант на хабарі», який, звісно, у кожному місті — свій. У Києві ж такі ціни, як і решта столичних цін — «кусаються». Отже, місце для торгуючої бабусі біля метро — 20 доларів, відмазка від армії — 2000, купівля прав водія — 400, влаштування дитини в елітну школу — 500, оцінювання дачі в БТІ (протягом одного дня) — 300, випускні іспити — 150, золота медаль — 1000, приватизація квартири в будинку, що йде під реконструкцію, — 1000, телефон позачергово — 600, прописка — 150, підчистка документів для приватизації квартири — 200, управління автомобілем у нетверезому стані — 300, встановлення потрібного дорожнього знака (приміром, для під’їзду до будинку) — 800, присвоєння групи інвалідності — 800, посвідчення «чорнобильця» 2-ї категорії — 750 доларів... До речі, колись, ще в застійні часи, я обурився тим, що в київській клініці моєму сусіду по палаті прямо сказали: «Відомому хірургу потрібно платити до операції, інакше він поставить її робити своїх асистентів». Мене урезонила чергова сестра: «Якщо хворий хоче жити, то лікар — тим більше».

Чиновники схильні до розмноження

В Україні давно існує думка: добре, що ми після здобуття незалежності не відмовилися від старих радянських управлінців, адже це були єдині люди, здатні професійно управляти країною та народним господарством. Признач ми нових керівників — і нас чекала б страшна катастрофа.

Тепер, через 11 років, зрозуміло, якою тупиковою виявилася опора на старі кадри. Вони саме й довели, що нічого вирішити не можуть. Особливо в нових ринкових умовах. Та й успіхи наших найближчих західних сусідів говорять про те, що, саме відмовившись від старих кадрів, можна просунути суспільство вперед. Дивовижно інше: як там (навіть в умовах соціалізму) зуміли підготувати інших, нерадянської школи керівників, які можуть успішно трудитися в період зміни суспільного ладу?

І по вертикалі і по горизонталі влада слабка. Саме сьогоднішні чиновники, ці сірі кардинали, розтягують владу по кабінетах і кабінетиках, примушуючи просту людину вірити, що не закон, не здоровий глузд, не демократія правлять сьогодні країною, а саме він, маленький чиновник.

У нас, як і раніше, «паперів», «програм», «планів» як завжди — громаддя. Шурхіт цієї колосальної інтелектуально-бюрократичної роботи оглушає. Міністерства та відомства ледь устигають справлятися з потоком безглуздих і суперечливих документів, що виходять «із верхів».

Найбільших збитків суспільству завдає високопоставлений чиновник, який ніколи не опускається до вульгарного конвертика із сотнею-двома доларів. І поводиться він інакше. Він просто ставить свій скромний підпис, візуючи документ бездоганного, на перший погляд, змісту. Він завжди компетентно виступає і по телебаченню, і на трибуні найвідповідальнішої наради. Він завжди обстоює інтереси вітчизняного виробника, а насправді лобіює чергове уливання з бюджету країни в особисті рахунки, добре замасковані в офшорних зонах... Це людина з чарівною посмішкою, розумною іронією, із тонким гумором і утомою в погляді, виконавча, енергійна, котра чудово розуміє, що саме зараз потрібно зробити в інтересах України. Вона ніколи не продасть ці інтереси за сотню-дві доларів. Але за 500 тисяч продасть із надзвичайною легкістю і тією ж чарівною посмішкою на втомленому обличчі. «Деякі підписи коштують мільйон», — сказала мені знаюча людина, котра працює в Кабміні. І додала для повної ясності: «Доларів».

Високопоставлений чиновник намагається не мати справи зі злочинними угрупованнями і тіньовими структурами. Його «клієнти» — президенти великих банків. Наприклад, є банк, який не інвестує гроші в промисловість хоча б тому, що промисловість неконкурентна, не може виробити продукт світового рівня, а отже, не принесе банку прибутку. За цих обставин президент банку ставить завдання всіма правдами і неправдами отримати гроші з бюджету. При цьому, зрозуміло, треба ще переконати уряд у тому, що кошти йдуть не лише на благі цілі, а й повернуться в бюджет дуже і дуже скоро. Насправді ж гроші потрібні президенту банку для того, аби оплачувати особисті й корпоративні витрати. І президент банку добре знає, що в уряді завжди знайдеться чиновник із уже знайомим нам утомленим поглядом і розумною іронією, готовий за скромну, за його уявленнями, винагороду переконати Кабінет міністрів у щирості й безкорисливості намірів банку й у результаті отримати бюджетні гроші, якими банку доведеться поділитися з тим самим чиновником. Схема ця працює стабільно уже багато років.

«Чиновники тією чи іншою мірою схильні до розмноження», — говорить один із законів, відкритий сорок років тому політологом, економістом і сатириком Сірілом Паркінсоном. Це видно і на прикладі нашої країни — незабаром чиновників може виявитися більше, аніж робітників... За даними статистичного управління, 1991 року всіх управлінців в Україні налічувалося 284 тисячі. Торік їхня чисельність перевалила за 710 тисяч, а за іншими, незалежними оцінками, навіть за 1 мільйон чоловік. Цілком можливо.

Кількість службовців і обсяг роботи геть не пов’язані між собою. Лихо ще в тім, що в міністерствах і відомствах осідають нерідко далеко не найкращі літні працівники та працівниці, котрі «доробляють» до пенсії і котрих у профільних фірмах ніхто не візьме й на півставки. Звісно, не всі такі. Але таких багато. Гроші вони одержують справно (не те, що вчителі чи лікарі), хоча про їхню «віддачу» усерйоз годі й говорити.

Кожний шостий державний службовець сьогодні не має вищої освіти, кожний сьомий досяг уже пенсійного віку. Взагалі молодих чиновників у державних органах надзвичайно мало, приплив їхній різко скоротився. Якщо говорити про міністерства й відомства, то в багатьох із них половина працівників — старші 55 років, частка жінок перевищує 70 відсотків. Тенденція «старіння» корпусу держслужбовців очевидна.

Виявляється, у владних структурах можуть служити і потрібні дуже посередні особистості. Так, вони можуть багато чого не знати, відверто «плавають» у більшості питань, але як, коли і скільки «брати» — знають досконало. Тому і хабар набув найвитонченіших форм. Існують безготівкові перерахування, продаж різноманітних дорогих товарів за безцінь, усякого роду безкоштовні послуги. Не секрет, що багато чиновників входять у керівництво комерційних фірм, і особисто я надто сумніваюся, що вони працюють там на громадських засадах. Припускаю, що у платіжній відомості їхні прізвища не проходять. Проте... Чому, наприклад, вони не трудяться на «громадських засадах» у раді ветеранів чи в товаристві інвалідів?

Так, дуже тяжко, майже неможливо уявити, що при владі раптом опиниться якась когорта непохитних, плеяда непідкупних, котра стане розпоряджатися багатомільйонною власністю і при цьому сидіти на твердому окладі. Наші чиновники завжди були бідні і завжди брали хабарі. Насамперед тому, що були бідні. У чудового сатирика Аркадія Аверченка є навіть невеличка повість під багатозначною назвою «Старинный славянский город Взятка».

Наша країна за таким показником, як ступінь продажності чиновників, останні роки утримується в групі лідерів, суперничаючи хіба що з Нігерією та Пакистаном. Зі шкільних років пам’ятаємо кумедного чиновника з п’єси Островського, котрий скаржився: «Ех, мамо, я брав би, аби давали». Сьогодні служивій людині не довелося б ремствувати на долю — дають часто, багато і багатьом.

Скільки вже разів Президент починав похід проти корупції! А вона, як і раніше, жива. А все тому, що у нас людина — це звучить гордо. А у них (у США, наприклад) — ні! Не звучить! У них немає гордої Верховної Ради з її недоторканністю. А у нас є. У них усього лише конгрес, та ще й без недоторканності. У них, наприклад, упевнені, що державний службовець мусить бути кришталево чистий. І саме тому (помреш із цими США!) вони там заздалегідь вважають, що кожен чиновник — негідник і хабарник, а цей «кожен чиновник» має доводити усією своєю діяльністю саме зворотне. У цих США високопоставлену персону можуть обвинуватити в корупції навіть лише за те, що вона взяла в борг у підлеглого. Ось такі там звичаї! І не тільки там. У Південній Кореї, приміром, за хабарі судять — і найбільших, і найменших корейських начальників.

Дуже не хочеться вірити, що «ти — мені, я — тобі» залишається вічною формулою наших взаємовідносин, незалежно від того, який виявився надворі суспільний лад.

Верещагін із «Білого сонця пустелі» пив гірку, але був непідкупний, щоправда, у той час і чесним служінням можна було заробити усе, що потрібно, аби зустріти старість. «Ти ж знаєш, Абдулла, я хабарів не беру. Мені за державу прикро».

Шкода, що чесні «служиві люди» зустрічаються лише в старому доброму кіно.