Наприкінці лютого цього року накладом дві тисячі примірників побачила світ перша книжка тритомного видання Інституту українознавства ім...
Наприкінці лютого цього року накладом дві тисячі примірників побачила світ перша книжка тритомного видання Інституту українознавства ім. Крип’якевича НАН України «Історія Львова». До Дня Львова, який святкували на Святого Юрія — 6 травня, вийшов друком останній том. Фахівці інституту понад два роки готували цю працю до друку, а деякі автори, за словами керівника проекту — директора інституту академіка НАН України Ярослава Ісаєвича, цікавилися львівською тематикою все своє свідоме життя. Видавництво «Центр Європи» підібрало оригінальні ілюстрації — репродукції гравюр, старовинних карт і планів, фотографії будинків, яких давно вже немає, фото та малюнки сценок вуличного життя тощо.
— Пане Ярославе, нову «Історію Львова» готувало близько 80 авторів, це —понад 1500 сторінок великого формату, близько двох тисяч ілюстрацій, покажчики, посилання на джерела, велика бібліографія. Чи була колись раніше така ґрунтовна історія 750-річного міста?
— Про історію Львова написано дуже багато — починаючи з давніх хронік. Усі, хто цікавиться Львовом, із захопленням читають перевидані нещодавно праці «Сучасний Львів» героїні українських визвольних змагань Олени Степанів та «Історичні проходи по Львові» академіка Івана Крип’якевича. Зберегли наукове значення і книжки польських дослідників Владислава Лозинського, Луції Харевич та інших. В останні роки зацікавлення Львовом в Україні та світі зростає. Так, опубліковано збірники змістовних нарисів про історію Львова у США та Німеччині, кілька українсько-польських збірників, виданих Національним університетом ім. І.Франка спільно із Краківською педагогічною академією.
Попри те що видрукувано надзвичайно багато, ми не мали книжки, в якій були б висвітлені найважливіші аспекти історії Львова від часу заснування міста королем Данилом Галицьким і його сином князем Левом І аж до недавнього ювілею міста. З усією відповідальністю стверджую: жодна з дотеперішніх історій навіть не наближалася до нашої ні за обсягом, ні за розмаїттям джерел, ні за кількістю невідомих раніше фактів. Історію можна не лише читати, а й розглядати як дуже цікавий альбом. У цьому велика заслуга і автора структури ілюстративного матеріалу Юрія Бірюльова.
— Чи є відмінності у згаданих вами виданнях і в новому тритомнику щодо трактування національного обличчя Львова?
— У XVII ст. член ради міста, згодом бурмістр Варфоломій Зиморович писав про «три Львови»: спершу «русинський» (український), тоді «німецький», урешті «польський». У Польщі й тепер друкуються розраховані на масового читача статті й брошури про Львів як «завжди вірний» (sеmper fidelis) Польщі. Натомість у найновітніших серйозних працях, виданих і в нас, і за кордоном, зокрема й у дослідженнях польських авторів, підкреслюється, що Львів фактично був багатоетнічним і багаторелігійним містом, яке відігравало важливу роль в історії України і всієї Європи.
Зрозуміло, що в нашому виданні особливу увагу приділено першопочаткам міста: як для людини дитинство є незабутньою порою, так і львів’ян цікавлять обставини його виникнення і початкові сторінки історії. Адже напрям подальшого розвитку Львова визначено саме тоді, коли володарями краю ще не були іноземці і «місто Лева» входило до складу незалежної Галицько-Волинської держави. Це наклало свій відбиток на подальшу історію, коли українські автохтони стали меншиною, але не ізольованою, а тісно пов’язаною з українською більшістю людності галицько-волинського регіону. Парафразуючи слова польського історика Владислава Лозинського, можна сказати, що навіть у найгіршу для українства добу у Львові було не так уже багато українців, зате багато українськості, «багато України». Наперекір усьому, часто в дуже несприятливих обставинах, львівські «русини» ставали в перших рядах загальноукраїнських освітніх і політичних рухів.
— Чи не призвело зосередження авторів на княжій добі до недооцінки інших народів, мов і релігій?
— Ні в якому разі! Гадаю, що нам вдалося з належною повнотою показати, що Львів був центром культури не лише для українців, а й для поляків, євреїв, сілезьких та австрійських німців, вірменів, греків. Поза будь-яким сумнівом, багатонаціональність населення Львова сприяла взаємному збагаченню культур.
— Практично всі попередні праці з історії Львова писалися з позиції обмеженого позитивізму. Очевидно, що ваш підхід мусив бути інакшим, оскільки відтоді змінилося розуміння завдань історії як науки. У чому ця відмінність полягає в даному конкретному випадку?
Портрет Лева — сина короля Данила Галицького — засновника міста
— Думаю, головне те, що ми враховуємо різні гіпотези, даємо читачам змогу самим визначати, яка версія для них найпереконливіша. Для прикладу згадаю перші сторінки передмови, де немає цілком однозначної відповіді щодо того, скільки років Львову. Недавній ювілей називався 750-річчям, отже, нібито все ясно. Але, якщо бути точним, то будівництво міста із назвою Львів було започатковане королем Данилом Романовичем і Левом Даниловичем не 750 років тому, а на кілька років раніше, можливо у 1248 році, коли Лев Данилович одружився з дочкою угорського короля Бели ІІІ Констанцією. У тих випадках, коли немає документального підтвердження дати заснування, за підставу для ювілеїв часто приймають — такою є і світова практика — саме дату першої згадки про місто. Однак деякі міста рахують свій вік не від писемної згадки, а на підставі археологічних свідчень безперервного існування поселення. Так, у 1982 р. відзначалося 1500-річчя Києва, причому йшлося не про точне датування, а дуже приблизне. Якщо послуговуватися таким критерієм, то Львів існує понад півтори тисячі років. Адже в самому центрі сучасного Львова, там де збудовано ринок «Добробут», археологи нашого інституту виявили сліди давнього поселення на березі річки Полтви, яка тепер протікає глибоко під землею. Найглибше залягають рештки будівель, знаряддя виробництва та предметів побуту V—VI ст., вище — сліди забудови наступних століть. Виходить, що квартал V—VІ ст. — прямий попередник Львова.
— Отже, ви не погоджуєтеся з тим святом, яке Львів відзначив минулого року?
— Зі святкуванням цілком погоджуюся, але вказую на неоднозначність мотивацій і умовність обраної дати. Умовним також є узвичаєне датування багатьох свят — і релігійних, і світських.
— Ваша «Історія Львова» бере до уваги тільки безсумнівні факти?
— Коли немає серйозних сумнівів, пишемо про події без застережень, натомість припущення називаємо припущеннями, не замовчуємо суперечностей у висновках і оцінках, подаємо не лише сміливі гіпотези, а й міфи та легенди, які формували світобачення львів’ян і погляд на Львів іззовні.
— Чи є серед використаних вами джерел такі, що змінюють усталену думку про історію Львова?
— Про загальну концепцію, яка відмінна від концепції інших авторів, я вже сказав. Але змінюють погляд на історію й окремі факти. Як дослідник середніх віків розповім про найдавніші писемні джерела. Три перші згадки про Львів є в Галицько-Волинському літописі. Цінним доповненням до нього є грамоти доби Галицько-Волинського князівства, які дослідив і недавно опублікував голова Наукового товариства ім. Шевченка Олег Купчинський. Із написаних у Львові грамот найдавнішим є лист 1334 р. короля Юрія І та його бояр до Тевтонського ордену. Грамоти, укладені у Львові в 1368—1386 рр., стали цінними джерелами для укладачів Словника давньої української мови. Сенсацією є те, що нашому дослідникові Ярославові Книшу з допомогою меценатів і вчених з діаспори вдалося отримати з Парижа кольорове фото унікального портулана (навігаційної карти) 1339 року із найдавнішим зображенням міста Лева (Civitas de Leo) та львівського прапора.
— Які ще нові матеріали використані у вашому виданні?
— Чимало нового розсіяно по всіх розділах — наприклад, однією з цікавинок стали німецькомовні щоденникові записи про Львів 1581—1588 рр. Мартіна Ґруневеґа, раніше не використовувані польськими вченими, хоч рукопис зберігся саме в Польщі, у рідному місті автора Ґданську. Малюнки Ґруневеґа на полях — найдавніші зображення міських будівель і схем забудови. Є і герб Львова, малюнки Високого замку, Успенської церкви, костела св. Анни. Окрім цього, у записах знаходимо найдавніші зображення Москви і Києва, де автор побував із львівськими вірменськими купцями. Народжений у лютеранській вірі, він згодом навернувся до католицизму, став ченцем львівського домініканського монастиря, проте толерантно описував усі наявні в місті вірування: і православну церкву, і іудейську, і вірменську. Ґруневеґ описав і випадок, який до видання не ввійшов, оскільки я завагався: як його пов’язати з контекстом, яку мораль з нього вивести? Ідеться про розповідь, як львівських купців по дорозі до Туреччини захопили розбійники, щоб отримати викуп. Тоді мандрівника врятував ангел: підняв на крила і приніс аж до Львова, де посадовив на дах будинку вірменина Кіркора. Наснилася ця історія Ґруневеґу чи він її вигадав? Як історик-позитивіст має таке оцінити?
— Наскільки повним є ваш тритомник?
Важливим для Львова був і період, коли місто стало столицею «Королівства Галичини і Володимирії» — найбільшої провінції Австрійської монархії. На цей час припадає заснування першої в Україні газети («Львівська газета» французькою мовою), розбудова університету, тоді німецькомовного, піднесення видавничої діяльності. У Львові розгорталася діяльність Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, тут виник важливий для польської культури Національний інститут ім. Оссолінських. 1848 року Львів став ареною першої на українських землях революції — складової частини загальноєвропейської. Саме тоді український національний рух уперше набув політичного характеру: у Львові створюється перша легальна політична організація — Головна руська рада, яка висунула вимоги національно-територіальної автономії українців Галичини. Одночасно розвивався національно-культурний рух поляків і євреїв. На другу половину ХІХ ст. припадає створення у Львові українських освітніх товариств (зокрема 1868 р. — «Просвіта», 1872 р. — Товариство ім. Шевченка, з 1892 р. — Наукове товариство ім. Шевченка). Тоді ж виникають українські, польські, єврейські політичні партії, які були репрезентовані в Галицькому сеймі у Львові і у віденському парламенті. Отже, Львів є колискою українського парламентаризму. Кінець ХІХ початок ХХ ст. — це проголошення Іваном Франком, Юліаном Бачинським та їхніми однодумцями ідеї політичної самостійності України. Саме у Львові відбулися події, що мали символічне значення в історії України: проголошення 1 листопада 1918 р. Української держави в Галичині і Акта відновлення Української соборної держави 30 червня 1941 року.
— Існує думка, що останнім часом дедалі глибше намічається тенденція до провінціалізації Львова. Як на ваш погляд — Львову годі чекати чергового розквіту, чи тенденція ще може бути зламана?
— Щоби Львів мав шанс на справжній розквіт, знову став центром культурних контактів між Сходом і Заходом, львів’янам необхідно повірити, що це можливо, якщо наполегливо працювати в цьому напрямі. Львову потрібна велика мрія, навіть потужна ілюзія, бо тільки велика мета пробуджує в людях віру у свої сили, творчу енергію. Свого часу ілюзія про можливість рівності громадян спонукала до революцій, які в результаті закінчувалися кровопролиттям і стражданнями. Але інколи те, що первісно було ілюзією, ставало ідеологією конструктивних змін. Для цього має фунціонувати справжнє громадянське суспільство, яке створює умови для творчої активності людей і спільнот, подолання ними егоїзму та цинізму.
— Пане Ярославе, як ви вважаєте, чи посідає сьогодні Львів достойне місце в житті України? Якою є його роль — можливо, його недо- або переоцінюють?
— Колись переоцінювали, тепер радше недооцінюють. Нагадаємо відомий і дорогий багатьом львів’янам вірш Василя Симоненка:
Сивий Львове! Столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій...
... Я до тебе прийшовіз захопленням сина.
Од степів, де Славута легендиснує,
Щоби серце твоє одчайдушнолевине
Краплю сили хлюпнуло у серце моє.
Цими рядками молодий поет із Черкащини підсумував свої враження після відвідин Львова 1962 року. Його захоплення зрозуміле: на тлі міських центрів Наддніпрянщини головне місто Галичини видавалося яскраво українським, дарма що самі львів’яни тоді вважали його надто русифікованим. Симоненкові слова передають упевненість українських патріотів, що місце Львова в історії України визначається насамперед його роллю у збереженні та відродженні української національної свідомості і культури. Природно, що в умовах незалежності українськість Львова, Івано-Франківська, Тернополя не є таким унікальним явищем, як це видавалося раніше. При цьому в оцінках Львова та міст-побратимів українці до цього часу не є одностайними: національно-демократичні сили цінують державницькі позиції львів’ян і всіх галичан, симпатизуючи яким, схильні перебільшувати їхні можливості. З іншого боку, неприхильні щодо львівських «западенців» настрої типові для тих, хто негативно оцінює роль Львова у поширенні впливів «гнилого» Заходу — зокрема тих, які походять із Польщі або проникають до нас через Польщу. Втім, ступінь несприйняття «львівського націоналізму» поступово зменшується. Не забуваймо також, що чимало тих, хто критикує Захід з панславістських позицій, воліють працювати в неслов’янських країнах і посилати туди дітей на навчання. Практично всім ідеологічним противникам західного стилю життя притаманне в побуті те, що радянська пропаганда називала «низькопоклонством» перед тим-таки Заходом.
— Як до відмінностей в оцінці Львова мають ставитися львів’яни?
— На мій погляд, львівська інтелігенція, громадські та політичні діячі мали б вважати головною справою не так боротьбу з російськомовною попсою у Львові, як спроби розумно пояснити свої погляди тим співгромадянам, які мають інші уявлення про перспективи держави. Справа не так у мові, попри всю її важливість, як в орієнтації — європейській чи антиєвропейській. Важливо, щоб львів’яни не шляхом декларацій, які іноді межують з образами, а розумно й тактовно популяризували проєвропейські цінності в тих регіонах, де щодо них іще є упередження, де дотепер співіснують українські прапори з пам’ятниками Леніну і поплічникам Сталіна, святкування Дня незалежності з назвами міст, вулиць і підприємств на честь Дзержинського і йому подібних лідерів терористичного режиму. Застерігаю, що епітет «проєвропейські» досить умовний, оскільки, з одного боку, не враховує негативів сучасної «вільноринкової» Європи, а з другого — означає недооцінювання давніх та сучасних цінностей позаєвропейських народів, зокрема у країнах Азії і Африки, Латинської Америки. Проєвропейська орієнтація передбачає також сприйняття позитивних аспектів економічних і культурних контактів з Росією, необхідність політичного блокування з Росією, яку символізують імена Олександра Герцена і Андрія Сахарова, для спільного захисту від сил, що їх уособлюють цар Микола ІІ, Распутін чи — в наш час — такі, як Затулін.
— Україна поділена вже самою історією. Різні її частини пройшли неоднаковий історичний шлях, а населення має відмінності в особливостях характеру і ментальності, по-різному уявляє майбутнє. На вашу думку, чи не логічно було б розв’язати ці суперечності шляхом створення федерації?
— Суперечності в межах нації можуть втрачати гостроту в ході дискусій, які ведуть до взаємних поступок. Цей процес уже пішов, хоч ми його часто недобачаємо. Львів мусить із більшим розумінням ставитися до цінностей Донбасу та його минулого, і навпаки. Коли нині говорять про неминучість протистояння двох Україн, я вірю не тим, хто педалює конфесійні відмінності чи перебільшує їх значення у ставленні до Росії, а тим, хто вірить, що населення України все-таки об’єднане спільністю інтересів.
Що ж до доцільності створення федерації, то я як історик хотів би нагадати про їхню долю. У минулому Югославія була соціалістичною федерацією, суб’єкти якої мали великі права, але в кінцевому підсумку реальні успіхи на шляху примирення і взаємного зближення культур не врятували спільної держави від краху.
— Ви, мабуть, знаєте, що у львівського міського чиновництва була ідея замовити написання історії Львова британському історикові Норману Дейвісу. Як ви ставитеся до цього?
— Не думаю, що це реальний план, але чим більше буде історій розумних і різних, тим краще. Сторонній погляд сприяв би пожвавленню творчих дискусій між ученими і всіма освіченими громадянами, а це завжди корисно.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google