Консервація, реставрація, ревіталізація?

Всесвітній фонд пам’яток вирішив рятувати замок в українському селі Підгірці

Зовсім недалеко від Львова, трохи в бік від київської траси лежить село Підгірці. Звичайне невеличке західноукраїнське село, жителі якого бідують звично для наших часів та країни. Бідують і пишаються. Підгірці — знамениті. І, може, навіть більше поза межами своєї держави. Саме тут, у Підгірцях, розташований один із десяти найбільших у Європі середньовічних замків.

Побудований у 1640 році за проектом знаного архітектора Андре дель Аква, Підгорецький палац і досі вражає випадкових переїжджих своєю величчю та вишуканою красою ренесансних форм. Включений до складу так званої Золотої підкови України, він, однак, туристів бачить нечасто. Його двері замкнені. Адже понад десять років тому тут оголосили початок реставраційних робіт, і коли вони будуть закінчені сказати важко... А тим часом Всесвітній фонд пам’яток (World monuments fund, NY) включив замок у маленькому західноукраїнському селі Підгірці до переліку 100 об’єктів світової історико-архітектурної спадщини, які можуть бути втраченими для людства вже у 2008 році.

На початку червня Всесевіт­ній фонд пам’яток, який уже 40 років працює над порятунком шедеврів світової архітектури, оголосив свій традиційний щодво­річний список об’єктів, що уже найближчим часом можуть бути зруйновані. Цього разу до списку потрапили будівлі у 59 країнах світу, більшість з яких азійсь­кі та близькосхідні. Вісім, однак, розташовані на території колишнього Радянського Союзу. Президент фонду Кетрін Бернем заявила, що у процесі підготовки списку з’ясувалося: найбільшим ворогом пам’яток архітектури є саме людство. «Воєнні конфлікти, потреби економічного розвитку, розширення мегаполісів та зміни у кліматі — це лише деякі з наслідків людської діяльності, що ставлять під загрозу пам’ятки архітектури», — сказала вона.

Список фонду поділений на кілька категорій, які об’єднують об’єкти за принципом причин їх руйнації. Так, зміни у кліматі загрожують будівлям у Канаді, Мавританії, Бангладеш, Індії та США. Унаслідок воєнних дій руй­нуються пам’ятки архітектури в Іраку, Афганістані, Палестині, на Кіпрі, в Боснії та Герцеговині, Ін­дії. Економічний розвиток та пов’язане з ним нове будівництво є небезпекою, актуальною для Ір­лан­дії, Перу та Туреччини. Цікаво, що до цієї категорії потра­пила так звана «лінія горизонту» Санкт-Петербурга (Росія). Заплановане там будівництво хмарочо­са для потреб «Газпрому», на дум­ку екс­пертів Всесвітнього фонду пам’яток знищить унікальні обриси Північної столиці Російської Фе­дерації. Отож, фахівці Фонду прагнуть переконати замовників цього будівництва відмовитися від свого наміру. Водночас і українських чиновників слід переконати не залишатися байдужими, бо єдиний у нинішньому списку український об’єкт — Підгорецький замок — руйнується через банальний недогляд.

Барокове минуле

Замок у селі Підгірці збудова­ний у 1635—1640 роках на замов­лення коронного гетьмана Станіс­лава Конецпольського, який викупив сусідні землі у шляхетної родини Підгорецьких. Фантазія архітектора Андре дель Аква матеріа­лізувалася у величну двоповерхову будівлю із триповерховими павільйонами по боках і вежею в сти­лі бароко та пізнього ренесансу. Службові приміщення утворювали квадратне подвір’я з терасою, пристосованою до оборони. До зам­ку в’їжджали через велику бра­му-портал, оточену колонами.

«У 2006 році гроші надійшли лише у жовтні, і ми гарячково намагалися їх використати, встигли, однак, тільки оформити документацію. Цьогорічних грошей ми також ще не побачили, — роз­повідає директор Галереї мис­тецтв і згадує, як кілька років тому привіз до Підгорецького зам­ку президента України Віктора Ющенка. — Коли Віктор Андрійович побачив будівлю, він знітив­ся, змовк і згодом зізнався, що ніколи навіть не припускав, що в Україні є щось подібне. Що в Україні є така велична краса». Однак самого лише враження, справленого на президента для відновлення замку виявилося замало.

Не покладає Борис Возницький особливих надій у справі відновлення Підгорецького замку і на ініціативу Всесвітнього фонду пам’яток. «До списку, оприлюдненого цим Фондом у 2004 році була включена синагога у Жовкві. І що? Частково перекри­ли ту будівлю бляхою і кинули. А бляху, до речі, потім розікрали самі ж жовківчани», — говорить Борис Возницький. Але не впадає у відчай, бо, по-перше, не вважає стан Підгорецького замку аж таким аварійним, а, по-друге, вірить, що з часом знайдуться і гроші, і люди, які повернуть спо­руду до життя. «Замок нині справ­ді у жалюгідному стані, але він не є аварійний. Попри все, ми спромоглися перекрити дах мід­дю. Почали ремонтувати сходи. Незабаром сподіваємося налагодити систему водовідведення, бо під час дощів подвір’я замку перетворюється у величезний басейн», — розповідає він.

Шанс модерний

Ще більш оптимістично налаш­тована колега Бориса Возницького, керівник відділу львів­ської Галереї мистецтв Оксана Ко­зинкевич. Це саме вона підготу­вала та подала до Всесвітньго фон­ду пам’яток заявку про вне­сен­ня Підгорецького замку до «аварій­ного» списку і тепер сподівається на результати. «Протягом тих двох тижнів, що минули з часу оприлюднення списку, до нас уже звернулися представники двох дипломатичних місій в Ук­раїні — Лівії та Катару. Вони про­понують нам детально описати потреби замку у Підгірцях і готові долучитися до його відновлен­ня», — тішиться Оксана Козинкевич і працює над підготовкою нової заявки: цього разу до однієї з програм TACIS, яка має у своєму розпорядженні шість мільйонів євро. «Частину з цих гро­шей я дуже сподіваюсь отримати на реставраційні роботи у Підгірцях», — каже вона.

Цікаво, що саме на такий ефект і покладають надії експерти Всесвітнього фонду пам’яток. «Нам важливо привернути увагу громадськості та урядів різних країн до тих об’єктів архітектурної спадщини, які ми долучаємо до своїх списків. Ми хочемо, аби про те, що пам’ятка руйнується, дізналося якомога більше людей — ану ж знайдеться серед них хтось, хто хоче і може допомогти», — пояснює керівник програми фонду, доктор Мішель Беренфельд. У розмові з кореспондентом «ДТ» він пояснив, що фонд не ставить собі за мету виділяти кошти на порятунок шедеврів архітектури, а потім стежити за їхнім використанням. Мета — звести разом тих, хто потребує допомоги і тих, хто може її надати. Зазначимо: ефективність сорокарічної діяльності фонду становить 87% і це означає, що майже всі архітектурні шедеври, до яких було привернуто увагу в такий спосіб, урятовані.

Шанс постмодерний

Отже, будемо сподіватися, що наш, український, замок не потрапить до числа тих нещасли­вих 13%, які врятувати не вда­лось. Принаймні нині ми маємо для таких сподівань підстави. Оксана Козинкевич дивується лишень, що серед великої кількос­ті справді багатих українців досі не знайшлося жодного, готового витратити частину своїх статків на відновлення Підгорець­кого палацу. «Цей палац — свід­чення того, хто ми є і на що здатні. Я хочу, аби відновлений Під­горецький замок постав перед українцями, і разом із ним ми як нація відновили свою гід­ність», — говорить Оксана Козинкевич.

Багаті люди, які цікавляться долею Підгорецького замку, в Україні є. Ба більше, ці люди близько — у Львові. Однак їхні погляди на перспективи пишної середньовічної споруди відрізняються від бачення керівництва установи-власника. «Не треба музеїв заради музеїв. Ця та подібні будівлі повинні дихати, наповнюватися новим життям, новим змістом», — висловлює свою позицію львівський підприємець Юрій Назарук. Кілька років тому він разом із колегами-бізнесменами намагався реалізувати проект створення у Підгорецькому замку інформаційно-освітнього міжнародного центру на зразок британського Вілтонпарку (Wiltonpark). «Ми хотіли втілити ідею один до одного схожу на те, що має Англія. Це передбачало передачу замку у Підгірцях в концесію, де власність держави становила б 20%. Це був добрий, життєздатний проект, і ми навіть досягли попередньої згоди на його втілення у Кабінеті міністрів. Але все залишилося на рівні роз­мов. Шкода...», — говорить Юрій Назарук. Він переконаний, пот­рібні для відтворення Підгорець­кого замку кошти легко знайдуться, щойно держава наважиться, бодай частково, передати його у приватну власність.

«Не треба боятися бізнесменів, треба тільки вміти і, головне, хотіти вирізняти з-поміж них тих, хто хоче справді зробити добру справу і тих, хто хоче просто нажитися...», — підсумовує львівський підприємець.

Реалістичне майбутнє

Отже, наразі ситуація навколо Підгорецього замку така: окрім керівництва Львівської галереї мистецтв, яке стукає в усі мож­ливі двері, аби з перемінним успіхом привертати увагу до проблем руйнації середньовічної спо­руди, реальну допомогу замкові подають тільки місцеві пластуни. Однак ця скаутська організація спроможна лише час від часу влаштовувати прибирання навко­лиш­ньої території. Держава ж, заклопотана затяжним і болісним процесом власного становлення, навіть із нагальнішими господарськими питаннями ради собі явно не дає. І тим більше, не доходять у неї руки до справ порятунку та відновлення хай навіть унікальних пам’яток архітектури зразка навіть XVII століття.

Слід сказати, що прикладом роз­в’язання подібних проблем для нас можуть стати наші най­ближчі сусіди, і навіть не країни Західної Європи, де більшість замків і палаців століттями залишаються у приватній власності. Полякам, чехам та словакам вда­лося перетворити свої історичні пам’ятки на сучасні ділові центри, заклади відпочинку тощо. У Європі відходять від звичайної реставрації, а працюють у напрямі ревіталізації об’єктів. Ревіталізація передбачає комплексне планування майбутнього об’єкта, починаючи з того, які матеріали застосовувати під час будівництва, до визначення його функціональ­ного призначення. Історик Ва­силь Расевич переконаний, що в Україні настав час, коли для від­родження старих замків мають залучати приватні кошти. Але, знаючи рівень корумпованості українських чиновників, недос­татню кваліфікованість реставраторів (прикладом цього є фак­тична руйнація багатьох пам’яток у Львові та порушення архітектурних ансамблів «модерними» вкрапленнями), держава повинна негайно провести аудит своєї середньовічної власності. «Слід порахувати, що у тих замках є, що там слід зробити і скільки грошей на це все слід витратити. На підставі такого аудиту скласти кошторис робіт і тільки тоді думати про передачу їх у концесію, бо продавати їх за копійки не можна... Мене завжди насторожує, коли чиновник оперує занадто круглими сумами: п’ять—шість мільйонів. А чому не п’ять мільйонів чотириста тридцять тисяч?», — говорить Василь Расевич.

Натомість бізнесмен купує середньовічну нерухомість дешевше, ніж середньостатистичну квартиру у Києві. І, будучи фактично безконтрольним, міняє там дерев’яні вікна на пластикові, вирубує в стінах додаткові двері, вириває зі стін барельєфи і т.д. Зрештою, палаци, замки та фор­теці України наражаються на ще більший ризик руйнації. І, мабуть, найкраще, що можуть зро­бити у цьому разі нинішні вла­доможці — це подбати, аби відда­ні під їхню опіку шедеври світової архітектури були належним чином бодай законсервовані і в очікуванні великої української цивілізації остаточно не перетвори­лися на руїни. Інакше «терикони» середньовічного каміння стануть пам’ятниками нашій фатальній неспроможності.