Янош Кадар: творець «гуляш-соціалізму»

У середині 70-х років минулого століття угорське червоне вино «Кадарка» було чи не найкращим імпортним вином з небагатьох, які можна було часом купити в гастрономах Києва. Отож автор, познайомившись десь року 1975 чи 76-го з угорським студентом-однолітком, поставив йому запитання: «А що, власне, означає слово «кадарка»? — «Це вино назвали на честь Кадара», — з апломбом відповів молодий угорець. Я не знав, вірити чи ні. «Жартую, звичайно, — признався патлатий поціновувач рок-н-ролу. — Але якщо серйозно, то Старий того вартий. Нам справді поталанило з ним».

Янош Кадар, або Старий, як його з любов’ю називали угорці, стояв на чолі своєї країни 32 роки. Прийшовши до влади з допомогою багнетів радянських вояків 1956 року, він правив Угорською Народною Республікою аж до 1988-го, до часів «пізньої перебудови», створивши вже в 60-ті роки «найвеселіший барак у соціалістичному таборі». Угорщина була єдиною соціалістичною країною, що мала трасу «Формули-1». Її відвідувало чимало туристів з-за кордону, зокрема із Західної Європи та Північної Америки, там училося багато студентів-іноземців. Загалом «залізна завіса» в Угорщині була найменш щільною серед усіх радянських сателітів. Але найважливіше навіть не це. Кадар створив в Угорщині найефективнішу економічну систему порівняно з усіма іншими соціалістичними країнами. Звичайно, рівень і якість життя угорців за часів Кадара навіть порівнювати не можна з аналогічними показниками західноєвропейських країн з вільною ринковою економікою. І все ж…

За часів Кадара Угорщина посідала перше місце в Європі за виробництвом м’яса і пшениці в розрахунку на душу населення, друге місце — за кількістю яєць. Споживчий ринок меншою мірою потерпав від найрізноманітніших дефіцитів, ніж в усіх інших країнах радянського блоку. Кадар, на відміну від інших комуністичних лідерів, дбав не так про «світле майбутнє», як про задоволення потреб населення «тут і зараз». В Угорщині ринкові «пагінці» прищеплювали до «дерева» соціалістичної планової економіки найсміливіше і найпослідовніше з усіх країн — членів Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). І це давало свої результати. Кадарівську економічно-соціальну систему називали і «гуляш-соціалізмом», і «гуляш-комунізмом» — таким собі угорсько-комуністичним, дещо послабленим, але все ж таки варіантом західного «суспільства споживання». За назвою м’ясної національної страви, яку могла собі дозволити за ери Кадара переважна більшість угорців практично щодня.

Кадар — постать складна і вкрай суперечлива: людина, яка мала лише вісім класів освіти, яка так ніколи й не спромоглася вивчити бодай якусь іноземну мову, і — творець власної економічної системи, найефективнішої серед усіх соціалістичних країн; сталінський функціонер, один з організаторів та виконавців масових репресій у стилі Єжова та Берії і — керівник, який побудував максимально ліберальне, як на комуністичну країну, суспільство; радянська маріонетка, людина, яка «запросила» 1956 року до Угорщини іноземні війська, що скинули законний уряд країни і потопили в крові народну демократичну революцію, і — лідер, про якого до цього часу з ностальгією згадує чимало угорців.

Кадар — постать трагічна. Десятиріччями він ретельно, послідовно і не без успіху розбудовував у своїй країні певну політичну та економічну систему, тривалий час користуючись широкою підтримкою в суспільстві. І дожив до 1989 року, коли за кілька місяців до смерті однопартійці-комуністи позбавили його, 77-річного, лише за рік перед тим відстороненого від керівництва державою, почесного звання голови партії, а переважна більшість угорців почала з ентузіазмом демонтувати його «народну республіку» та «соціалістичну економіку».

Хлопець із самісінького дна

26 травня 1912 року служниця Борбола Черманек народила позашлюбну дитину. Сталося це в місті Фіуме (нині Рієка, Хорватія) на узбережжі Адріатичного моря. Сто років тому Фіуме — «вільне місто» у складі Угорського королівства, яке, у свою чергу, було частиною Австро-Угорської ім­перії. Більшість населення Фіу­ме на той час складали етніч­ні італійці, мовою урядування була італійська. Отож немовля зареєстрували як Джованні, хоча мати хотіла назвати його Яношем. Адже найпоширеніше християнське ім’я — український Іван, німецький Йоганн, англійський Джон або іспанський Хуан, італійською вимовляється як Джованні, а угорською — Янош. Джованні Черманек і став через 20 років Яношем Кадаром.

Напівсловачка-напівугорка Борбола походила з села Одьялла на півночі Угорщини. Її батько мав цілий виводок дітей, проте зовсім не мав землі. Отже, щойно Борболі виповнилося 16 років, вона подалася шукати хоч якоїсь роботи, кращої за долю сільської наймички. Пішки обійшовши все Адріатичне узбережжя Австро-Угорщини (нині хорватська Далмація), Борбола врешті влаштувалася служницею в Рієці. Батьком же Яноша, за словами матері, став сільський хлопець зі східної Угорщини, який на той час був вояком цісарсько-королівського полку, що стояв у Рієці. Він дуже любив Борболу і хотів з нею побратися, навіть їздив питати дозволу в батьків. Проте ті заборонили одружитися з голодранкою і змусили взяти за дружину дівчину зі свого села, в якої було кілька хольдів землі. Так воно було чи не так, нині вже не з’ясуєш, проте факт, що Борбола залишилася сама з дитиною на руках. Без грошей і без роботи — ніхто не хотів мати служницю із немовлям. Про те, щоб повернутися до батьків, навіть не йшлося — народити дитину поза шлюбом вважалося в угорському селі початку ХХ століття страшною ганьбою. А тавро позашлюбної дитини, байстрюка, стало прокляттям дитячих та юнацьких років Яноша.

Борбола знайшла вихід — умовила взяти хлопчика на утримання літню бездітну селянську пару з села Капой неподалік міста Шомодь, куди пересилала щомісяця якісь гроші зі своєї нужденної платні служниці. Саме це село Янош і вважав потім своєю малою батьківщиною. Його опікун дядько Шандор напучував хлопця: «Пам’ятай, Яні, діти бідняків завжди мусять працювати».

Восени 1918 року, коли Яношеві було шість років, мати забрала його до Будапешта. На той час вона народила ще одну позашлюбну дитину, але змогла влаштуватися в угорській столиці помічницею двірника, отримала «службове помешкання» — крихітну кімнатку у підвалі і мізерну платню. Борбола підпрацьовувала пралею, розносила газети, та все одно родина жила в страшних злиднях.

Мати Кадара почувалася нещасною. Вона була геть неосвічена, ледь уміла читати, у поривах роздратування часто била своїх дітей. Проте Янош любив і завжди пам’ятав свою «муттер» (більшість будапештців початку минулого століття розмовляла угорсько-німецьким суржиком, і родина Черманеків не була винятком), намагався підтримати її матеріально. Коли ж після 1945 року став високопосадовцем, забрав Борболу жити до себе. «Муттер» ніколи не лягала спати, доки син не повернеться додому — хай навіть аж під ранок.

Як згадував згодом сам Янош, досить довго після переїзду до столиці він почувався сільським хлопцем і не сприймав Будапешт як рідне місто. Щороку на ціле літо їхав у Капой до дядька Шандора, де працював помічником свинопаса і восени привозив до Будапешта трохи сала й борошна. Пішовши до школи, перший час він розмовляв «добірним» шомодьським діалектом, через що з нього глузували не тільки однокласники, а й учитель.

Борболи з ранку до вечора не було вдома, тому шестирічний хлопець мав чимало обов’язків: він прибирав помешкання, готував їсти і доглядав молодшого брата. А ще на «відмінно» вчився у школі. Обов’язковою на той час в Угорщині була лише чотирирічна освіта, але Янош як кращий учень класу в початковій народній школі отримав право безплатно вчитися у Вищому початковому міському училищі. Таким чином наш герой здобув восьмирічну освіту. Навіть через багато десятиліть голова Угорської держави пишався цим: «Це було велике досягнення для людини мого соціального стану».

Окрім навчання, Янош захоплювався футболом і шахами, дуже багато читав — без розбору всі книжки, які потрапляли до рук. Робити це він міг лише пізно ввечері. У кімнатці Черманеків електрики не було, а гас для лампи, як на статки Борболи, був задорогий. Тому Янош виходив на вулицю і читав під вуличним ліхтарем. Любов до читання Янош зберіг на все життя: і в його робочому кабінеті генерального секретаря партії, і в помешканні стояли тисячі книжок з найрізноманітніших галузей знань і художніх. «Не можу обходитися без книжок так само, як не можу обходитися без їжі», — казав Кадар незадовго до смерті.

Одна книжка відіграла в його житті дуже важливу роль. 16-річний Янош посів перше місце на шаховому турнірі, що його влаштувала профспілка перукарів для своїх членів і всіх бажаючих. Підліток, який переграв десятки дорослих, — цим можна було пишатися! Переможцеві вручили приз — книжку, яка в угорському перекладі звалася «Як гер Ойген Дюрінг здійснив переворот в усіх науках». Це був «Анти-Дюрінг» Фрідріха Енгельса — вельми складна філософська праця, в котрій викладено основні положення марксизму.

«Книжка була надрукована угорською, — згадував Кадар. — Я міг прочитати всі літери. Я розумів більшість слів, деякі речення. Але з книжки в цілому я не зрозумів нічого. Зайве казати, що на той час я оцінював свої розумові здібності дуже високо. І вирішив, що дефект міститься в книжці. Мене цікавила таємниця життя. А ця книжка стверджувала, що «життя — спосіб існування білкових тіл». «Не скажу, що після восьмимісячної «боротьби» з книжкою я повністю зрозумів світогляд Енгельса. Але ця книжка змінила спосіб мого мислення. Вона довела мені, що у світі існують непорушні закони і залежності, про які я до того часу не підозрював».

На той час Янош, у 14 років закінчивши свою «вищу початкову» школу, був учнем майстра з ремонту друкарських машинок. Хлопець уже полишив дитячі мрії стати гравцем національної команди з футболу чи шаховим гросмейстером, він прагнув стати кваліфікованим робітником — таким, який мав би солідний заробіток, повагу близьких і знайомих.

Функціонер-підпільник

1929 року 17-річний Янош отримав сертифікат підмайстра з ремонту друкарських машинок. У майстерні, де він був учнем, вільного місця підмайстра не було, і його направили до іншої. Коли він прийшов влаштовуватися на роботу, власник майстерні, завваживши його латану сорочку, сказав, що такий працівник ганьбитиме його «солідний заклад». «Це моя єдина сорочка», — пояснив Янош. «Ну, добре, приходь у неділю, я дам тобі свою стару сорочку, яка, проте, має кращий вигляд, ніж твоя», — поблажливо сказав бос. «А чому не сьогодні?», — запитав хлопець. Майстра обурило таке «нахабство» і він заявив, що взагалі не потребує послуг такого невдячного «комуніста». Оскільки в Будапешті було всього кілька майстерень з ремонту машинок, їхні власники вже через кілька днів знали, що юний Яні Черманек — небезпечний підбурювач. Так йому й не довелося ніколи в житті працювати за здобутим із такими труднощами фахом…

Тим більше що саме тоді Угорщину вразила світова Вели­ка депресія 1929—1933 років. Безробітними стали 40% усіх угорських робітників. Нові робочі місця практично не створювалися, і знайти роботу було вкрай тяжко. Втратила своє місце і Яношева «муттер».

Треба було з чогось жити, і Янош працював вантажником, дорожнім робітником. А у вересні 1931 року випадково зустрів на вулиці свого однолітка Яноша Фенакеля, з яким у разом грав у дитячій футбольній команді HSV і якого не бачив уже п’ять років. Після годинної розмови приятель признався Яношеві, що є членом нелегальної Федерації комуністичної робітничої молоді, що здобути краще життя робітники можуть лише з допомогою Комінтерну, і запросив приєднатися до них. Наступного дня безробітний Черманек став членом комсомольського осередку ім.Свердлова.

Тоді ж Янош отримав своє перше підпільне псевдо — Барна (Шатен). Псевдо Яношеві не подобалося, видавалося претензійним. Через кілька місяців він сам вибрав собі нове — Кадар. Відтоді майже півтора десятиліт­тя для знайомих, сусідів та урядовців він був Черманеком, а для товаришів-комуністів — Кадаром. 1945 року перший секретар Будапештського міськкому Компартії Угорщини офіційно поміняв своє прізвище на Кадар. Можливо, тут відіграло свою роль і те, що Черманек — прізвище словацьке, а угорці словаків недолюблювали, і робити політичну кар’єру ліпше було з чисто угорським прізвищем. До речі, головний ідейний опонент Кадара — примас католицької церкви Угорщини кардинал Міндсенті теж поміняв своє справжнє австрійське прізвище Пем на угорське. «Маленька» відмінність полягає лише в тому, що слово «міндсенті» угорською означає «найсвятіший», а «кадар» — просто «бондар» і є досить поширеним прізвищем в Угорщині.

Кадар зробив карколомну кар’єру. Через два місяці після вступу до комсомолу він став членом партії, через півроку — секретарем ЦК комсомолу.

Але щоб оцінити особливості тієї кар’єри, треба знати угорську специфіку 20—40-х років минулого століття. Угорщина була досить відсталою країною з відчутними феодальними пережитками — частка землі, що належала поміщикам, була тут чи не найбільшою в Європі, а селянство, відповідно, було майже безземельним. Тим часом загальний рівень розвитку економіки був приблизно вдвічі нижчий за середньоєвропейський.

1919 року колишні військовополонені, що набралися більшовицького духу в Росії, разом із лівими соціал-демократами на три з половиною місяці захопили владу в країні, проголосивши Угорську Радянську Республіку. Після цього в країні запанував вкрай правий, авторитарний і репресивний, режим адмірала Горті. П’ять тисяч лівих було вбито, 70 тисяч ув’язнено. Угорщину проголосили королівством, але короля в країні не було — замість нього «тимчасово» правив регент Горті. І так тривало 25 років. Сама належність до Компартії каралася тривалим ув’язненням. До комуністичних організацій масово засилали провокаторів, які виказували владі своїх «товаришів». Тому, за оцінками угорських істориків-комуністів, у середині тридцятих років зв’язок із підпільним ЦК КПУ підтримувало не більше ніж 500 членів партії. Ще дві-три тисячі самі себе «законсервували», залишаючись прибічниками марксизму-ленінізму-сталінізму, але не проводячи активної партійної роботи.

Кадар був серед тих «п’ятисот сміливих». Уже через кілька місяців після вступу до комсомолу його вперше заарештували. Щоправда, незабаром випустили. Але 1933 року він потрапив до в’язниці вдруге і цього разу провів за ґратами вже два роки. Кадар опинився в «чорних списках» і не міг претендувати на більш-менш кваліфіковану роботу, тому у перервах між тюремними відсидками він працював сортувальником на фабриці з переробки лікарських рослин, вантажником і сторожем на складі, підсобником на фабриці парасольок.

На той час керів­ники угорської Компартії на чолі з Белою Куном, що сиділи в еміграції в Моск­ві, різко виступали проти будь-якої спів­праці з соціал-демократами. Натомість підпільне ЦК в Будапешті, яким керував Єньо Ландлер, вважало, що комуністи мусять «просочуватися» до соціал-демократичних організацій з тим, щоб із часом узяти їх під контроль. 1935 року Кадар вступив до соціал-демократичного осередку в VІ районі Будапешта і через кілька років очолив цю районну організацію. При цьому він перебував у «подвійному підпіллі» — переважна більшість його соціал-демократичних товаришів навіть не здогадувалася, що Черманек — комуніст. Суперечки ж між Ландлером і Куном завершилися сумно для обох — 1936 року Комінтерн розпустив підпільне ЦК угорських комуністів за «ревізіонізм», а вже наступного року Бела Кун виявився «ворогом народу», був заарештований НКВД і розстріляний.

Тим часом партійна кар’єра Кадара у «своїх» — комуністів — виявилася ще успішнішою, ніж у «ворогів» — соціал-демократів. Улітку 1941 року Кадар очолив Будапештську міську організацію комуністів, а в травні 1942 року став секретарем ЦК. Можливо, свою роль відіграло те, що Кадар, відбуваючи в 1936—37 роках покарання у в’язниці суворого режиму Чіллаг, познайомився і заслужив прихильність Матяша Ракоші. Останній у 1919 році був у Радянській Угорщині наркомом, потім утік до Москви, 1924-го повернувся на батьківщину, був заарештований і провів у гортістських в’язницях 16 років, доки на початку 1941-го не був депортований до СРСР. Ракоші після розстрілу Куна став найавторитетнішим лідером угорських комуністів.

1942 року Кадар із напівлегального перейшов на повністю нелегальне становище, жив за чужими документами, а через два роки був заарештований за ухиляння від військової служби — Угорщина на той час уже четвертий рік воювала в союзі з нацистами проти антигітлерівської коаліції. Над «Яношем Луптаком» нависла загроза смертної кари за дезертирство. Комуністи намагалися влаштувати йому втечу, підкупивши наглядача. Гроші тюремникові передавала молода комуністка, «сестра Луптака», яка після війни стала Кадаровою дружиною. Так він познайомився з Ільзою, яка згодом, за часів його влади, працювала заввідділом в інформаційному управлінні Кабміну. Проте втечу влаштувати не вдалося — в Угорщині стався військовий переворот, на зміну Горті, який спробував укласти з СРСР сепаратний мир, прийшли ультранаціоналісти-нілашисти, а всіх «неблагонадійних» в’язнів з угорських тюрем було вивезено до таборів смерті в Німеччині. Кадар дорогою втік з потяга смерті і пробрався назад до Будапешта.

Тож контрреволюція чи національна трагедія?

Першим призначенням, яке Кадар отримав після взяття Будапешта радянськими військами, стала посада заступника начальника поліції його рідного міста. Тоді ж йому виділили конфісковану невелику трикімнатну віллу в Буді, в якій він, до речі, прожив до кінця життя (з трирічною перервою на тюремну відсидку). При цьому Кадар очолював Будапештську міську організацію комуністів, а 1946 року став ще й заступником генерального секретаря ЦК угорських комуністів, очолював «відділ кадрів» ЦК, був членом парламенту.

Угорщина виявилася найвідданішим союзником гітлерівської Німеччини — її війська чинили опір радянським воякам уже на території Австрії та Німеччини аж до 9 травня 1945 року. Відтак радянський окупаційний режим у цій країні в перші післявоєнні роки був найжорсткішим. У перші ж місяці почалися масові репресії проти всіх, хто був пов’язаний із старою владою, було заборонено всі традиційні праві партії. Попри це і масові виборчі фальсифікації — усі члени Компартії і її прихильники отримували в день виборів відкріпні талони і мусили проголосувати в кожному з 17 районів Будапешта — (чомусь згадується 2004 рік в Україні. —Авт.) — під час перших післявоєнних виборів комуністи отримали лише 17% голосів. А понад половину голосів зібрала селянсько-реміснича Партія дрібних власників (ПДВ). Їх, проте, змусили створити коаліцію з комуністами, які встановили контроль над усіма силовими структурами. Уже через кілька місяців почалися арешти активістів ПДВ, і прем’єр Угорщини Ференц Надь був змушений попросити політичного притулку під час офіційного візиту до Швейцарії. 1948 року соціал-демократи «добровільно» об’єдналися з комуністами в Угорську партію трудящих (УПТ), а головою комісії з підготовки цього процесу став старий «соціал-демократ» Кадар.

На чолі «народно-демократичної» Угорщини стали Ракоші та інші емігранти, що повернулися з Москви. У країні запанувала жорстока диктатура сталінського штибу. Було проведено націоналізацію та колективізацію, почалася індустріалізація. «Угорщина має стати країною вугілля й сталі!», — проголосив Ракоші. Практично всі кошти було спрямовано на розвиток важкої промисловості, однак життєвий рівень населення падав. Ракоші все до дрібниць намагався уподібнити до сталінського СРСР. Наприклад, в угорських школах завжди найвищою оцінкою була одиниця, а найнижчою — шістка. Комуністи запровадили радянську п’ятибальнy систему. Угорських вояків та поліціянтів (тепер — міліціонерів) перевдягли з традиційних одностроїв у гімнастерки радянського зразка. І, звичайно ж, почалися пошуки «ворогів народу».

У політбюро ЦК УПТ було п’ятеро «москвичів» і лише два «угорці» — Кадар і Ласло Райк. Колишній студент Художньої академії — блискучий оратор та інтелектуал Райк і «типовий робітник» Кадар, здавалося б, не мали між собою нічого спільного. Але Ракоші вбачав загрозу в них обох. І суто по-макіавеллівськи знищив одного руками іншого — Кадара 1948 року було призначено міністром внутрішніх справ, а головним його завданням на новій посаді партія (а конкретно Ракоші) визначила викриття «антипартійної діяльності» «тітоїста» Райка. Адже того ж року комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто відмовився коритися Сталіну і вмить перетворився з «визначного діяча міжнародного комуністичного руху» на «главу кривавої фашистської кліки». А в сусідній Угорщині почали «викривати» агентів Тіто. Кадар на відмінно виконав завдання партії — Райка було заарештовано, «викрито» і страчено разом з усіма його «послідовниками-тітоїстами». А через два роки, 1951-го, «тітоїстом» виявився і сам Кадар…

Він провів у в’язниці три з половиною роки і дивом залишився живий.

Кадар вийшов на волю восени 1954 року — «з’ясувалося», що він ні в чому не винен, — і очолив один з райкомів партії в Будапешті. За місяць перед тим Микита Хрущов, прилетівши до Будапешта, сказав Ракоші: «Не можна ж увесь час триматися на радянських багнетах. Народ вас ненавидить». Але в країні склалося фактичне двовладдя: Ракоші зберіг найвищу владу в партії, а уряд очолив інший, набагато ліберальніший «москвич» — Імре Надь. Проте вже у квітні 1955 року Ракоші вдалося «відіграти назад» — Надя відправили у відставку і виключили з партії за «правий ухил». Але народне невдоволення наростало. У липні 1956 року з подачі Кремля було відсторонено від керівництва партією та державою одіозного Ракоші. Але на зміну йому прийшов такий самий сталініст Герьо.

23 жовтня 1956 року в Угор­щині почалася народна антикомуністична революція. Почалася з мирної 100-тисячної демонстрації, яку недолуга перелякана влада наказала розстріляти. Після цього протистояння перейшло у збройну боротьбу, в яку відразу ж втрутилися радянські окупаційні війська, що стояли в Угорщині. 24 жовтня поновлений за десять днів перед тим у партії Імре Надь став прем’єром, а Кадар — генсеком УПТ. Кілька днів у Будапешті тривали запеклі бої між повстанцями та радянськими військами, аж доки Надь не умовив Москву припинити зброй­не втручання, присягнувши, що збереже соціалізм і керівну роль комуністів в Угорщині. 30 жовтня почалося виведення радянських військ з Будапешта, а генсек УПТ, міністр уряду Надя Янош Кадар урочисто виголосив по радіо: «Славне повстання нашого народу повалило диктатуру Ракоші, відновило народовладдя і незалежність країни».

Але випущеного з пляшки джина народного невдоволення вже неможливо було загнати в рамки «боротьби за оновлення соціалізму». У Будапешті траплялися випадки самосудів над угорськими «енкаведистами» та комуністичними функціонерами. Ідейним лідером революції став кардинал Міндсенті, якого повстанці звільнили з в’язниці, де він сидів з 1946 року. А примас католицької церкви вимагав не «оновлення соціалізму», а багатопартійної демократичної системи і вільних виборів. Та й радянські війська, які Хрущов пообіцяв вивести з Угорщини, нікуди не пішли, а стояли в околицях Будапешта. У повітрі пахло порохом.

«Я сам ляжу під перший радянський танк, який спробує ввійти до Будапешта», — заявив Кадар на засіданні уряду ранком 1 листопада. А ввечері цього ж дня разом із ще одним членом політбюро — Ференцом Мюнніхом таємно пробрався на радянську військову базу в Чепелі, звідки вранці 2 листопада на радянському військовому літаку вилетів до Москви. Адже ще 1 листопада Надь після тривалих душевних мук вирішив приєднатися до свого народу — його уряд заявив про вихід Угорщини з Організації Варшавського До­говору і звернувся до чотирьох великих держав з проханням захистити країну від можливої радянської агресії.

2 листопада в Москві Кадар удвох з Мюнніхом (після переговорів з Хрущовим) створили «Тимчасовий робітничо-селянський уряд» і звернулися до СРСР з «проханням» про втручання. 4 листопада почалася операція «Вихор» — окрім п’яти радянських дивізій, що дислокувалися в Угорщині, туди вторг­лися ще 17 дивізій. «Ми більше не могли байдуже дивитися, як контрреволюційні терористи і бандити прикривалися прапорами демократії і по-звірячому вбивали наших найкращих братів, тримали в страху мирних громадян, кидали нашу батьківщину в стан анархії, хотіли на довгі роки приректи весь наш народ на життя в умовах контрреволюційного рабства», — сказав Кадар по радіо 4 листопада. Революцію було потоплено в крові — 11 листопада було придушено останні осередки опору. У боях загинуло 2502 повстанці, 19266 було поранено, радянські втрати — 660 убитих, 1450 поранених та 51 зниклий безвісти.

На «білий терор» (як з’ясувалося через десятиліття, наприкінці жовтня — на початку листопада 1956 року в Угорщині було лінчовано 37 гебістів та комуністичних функціонерів) новий «народний» уряд відповів 604 стратами.

Угорські ліберали особливо ставлять на карб Кадарові долю Петера Мансфельда. 1956 року 16-річний Петер брав участь у самосудах. Але ж неповнолітніх страчувати не можна. Отже, «робітничо-селянська» влада два роки протримала його у в’язниці, дочекалася, доки йому виповниться 18, а вже тоді засудила до смертної кари і розстріляла! Десятки тисяч угорців було заарештовано, частину з них депортовано до СРСР, де у в’язницях Стрия, Станіслава, Дрогобича та Чернівців без суду і слідства певний час утримувалися тисячі угорських патріотів. Сотні тисяч встигли втекти на Захід, який у кризу так і не втрутився. Надь після захоплення столиці радянськими військами сховався в югославському посольстві. Кадар особисто пообіцяв, що йому нададуть змогу виїхати на Захід. Проте насправді Надю дозволили виїхати лише до Румунії. Там його було заарештовано, повернуто до Угорщини і 1958 року страчено. Кардинал Міндсенті знайшов притулок в американському посольстві в Будапешті і перебував там аж до 1971 року, доки не отримав урешті можливість виїхати до Відня.

Здавалося, що зрадник і кат власного народу Кадар недовго протримається при владі — надто вже одіозною постаттю він став. Проте його володарювання тривало 32 роки. А вже через кілька років він визнав, що події 1956 року були не просто «контрреволюцією», а національною та особистою трагедією для мільйонів угорців. 1962 року він амністував усіх «контрреволюціонерів», крім кардинала Міндсенті. На противагу улюбленому гаслу Ракоші: «Хто не з нами — той проти нас», Кадар висунув своє: «Хто не проти нас — той з нами». Він зробив усе можливе, аби досягти в країні широкого громадського консенсусу. І це йому значною мірою вдалося.

Економіст із… восьмирічною освітою

З 1962 і до 1984 року в Москві кожні чотири-п’ять років видавалися грубезні книжки перекладених російською вибраних промов та інтерв’ю Героя Радянського Союзу, лауреата Ленінської премії миру, генерального секретаря ЦК Угорської соціалістичної робітничої партії товариша Яноша Кадара за «звітний період». На перший погляд — набір звичайних пропагандистських штампів у стилі незабутнього Леоніда Ілліча. Але, якщо уважніше переглянути, — то не зовсім.

«Необхідно завжди бачити дійсність, а не те, що нам хотілося б», — стверджував Кадар.

З 1968 року він упровадив в Угорщині новий економічний механізм, який передбачав практичну відмову від централізованого планування, і покладав обов’язок складати плани на самі підприємства: «Усі ми знаємо відомі світові фірми, але немає жодної, яка займалася б буквально всім — від яблук джонатан до задніх мостів для автобусів та автомобілів. У мене є певна думка про самого себе, і я, безумовно, поважаю членів політбюро і Ради міністрів, проте ми не можемо знати все і все вирішувати. Неможливо правильно і без втрати часу вирішувати з центру, яку продукцію треба випускати на тому чи іншому підприємстві, яке обладнання замінити на сучасніше, у що вкладати гроші. Усе це треба визначати на місцях і там же ухвалювати рішення».

Угорська економіка найменше серед усіх «братніх» країн страждала від зрівнялівки в оплаті праці та дефіциту товарів і послуг — цих двох виразок соціалізму. «Справжнім працівникам ця реформа принесе користь, ледарям же не доводиться чекати від неї добра», — стверджував Кадар. І ще: «Робоча людина незадоволена, коли вона хоче щось купити, а грошей у неї на цю покупку не вистачає. Але вона ще більше незадоволена, коли гроші в неї є, а купити на них потрібне вона не може. Тому підвищувати заробітну плату ми маємо лише тією мірою, якою збільшуємо її товарне забезпечення». І все це були не просто слова. Кадарів «гуляш-соціалізм» став реальністю.

«Ви так сміливо впроваджуєте в економіку Угорщини капіталістичні методи господарювання», — з року в рік робили Кадарові «компліменти» різні західні журналісти. «Це не капіталістичні методи, це соціалістичні ринкові методи», — щоразу боронився від цієї «честі» Кадар. Тим часом лише одна птахофабрика «Баболна» вирощувала 350 мільйонів курчат на рік — по 35 на кожного угорця. Ця країна не знала дефіциту харчів, а в середині 70-х повна конвертованість угорського форинта (щоправда, так і не досягнута через чергову кризу на світових ринках енергоносіїв 1979 року) стала цілком реальною.

Втім, уже з кінця 70-х років в Угорщині знизилися темпи економічного зростання і життєвий рівень перестав підвищуватися. Кадарівська «ринкова» система, що базувалася на державно-кооперативній власності, вичерпала свій потенціал. Стандарти життя в Угорщині були вищими, ніж в інших державах «соціалістичного табору», але незрівнянно нижчими, ніж у демократичних країнах із розвинутою ринковою економікою. Показово, що після початку горбачовської перебудови на угорських ринках можна було побачити листівку із зображенням двох складених з цегли ідолів — Брежнєва і Кадара. І цеглини висипалися з них обох… Проте прірва, що відділяла Кадарове квазісоціалістичне суспільство від справжньої демократії та розвинутої ринкової економіки, була менш глибока, ніж, скажімо, у сусідніх Чехословаччині та Польщі. Тому й демонтаж соціалізму в Угорщині проходив «м’яко», без такого гострого протистояння, як в інших «бараках» «соціалістичного табору». 1990 року на перших демократичних виборах до влади прийшли праві. Кадар цього вже не побачив — він помер 6 липня 1989 року. Проте вже через чотири роки маятник хитнувся в інший бік: після чергових виборів уряд сформували ліві — спадкоємці Кадарової Угорської соціалістичної робітничої партії.