ЯКОЮ СТАНЕ ЛЬВІВСЬКА ПЛОЩА НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ?

Сто років тому замовники, проектанти, підрядники не тільки шанувалися й дорожили власною честю та гідністю, а й уважно дослухалися думки громадськості. Серед десятків комісій, що обиралися міською думою на чотирирічний термін, діяла авторитетна комісія «про красу міста». До неї, крім міського голови, входили також добре відомі й шановані в місті люди, як-от обрані 1915 року архітектори Е.Брадтман, В.Городецький, Іп.Ніколаєв, художники О.Мурашко та С.Світославський, інженери О.Кіх та Ф.Фальберг, присяжні повірені Ф.Бржозовський та Д.Коджак, професор Київської духовної академії протоієрей М.Гроссу, історик і свідомий українець І.Щітківський, правник та гласний міської думи В.Дитятин. Тобто не товстосуми й нувориші або лідери якихось кишенькових партій, а інтелектуали, відомі в місті особистості. Їхня колективна думка мала вирішальне значення при розгляді тих чи інших питань зовнішнього вигляду міста. Їхньому смаку, непідкупності й сумлінню громадськість цілковито довіряла.

Тепер теж є різні комісії, але згадайте, чи мала значення чиясь думка, коли поспіхом забетонували Софійську площу, не давши археологам можливості дослідити такий унікальний для науки, історії та патріотичного виховання культурний шар на тому легендарному місці! Адже потрібна була лише добра воля та здатність дослухатися думки фахівців. Цього забракнуло владі.

Ще один приклад — реконструкція майдану Незалежності. Тут не тільки не врахували вже відкритих протестів громадськості, а й відверто познущалися з неї, створивши щось неоковирне — на глум киянам та всій Європі, до якої так пнемося і яка не сприймає ані такої «архітектури», ані такого ставлення до громадян з боку влади взагалі.

Тому й долають сумніви, чи стануться зміни на краще у випадку із Львівською площею, де колись вирував базар, ім’ям якого старі кияни за звичкою і досі називають площу — «Сінна», хоч базару там немає вже 45 років? Чи спаде на думку майбутнім проектантам та владі врахувати ці прикрі помилки і дати можливість, по-перше, археологам розкрити одну з найцікавіших і маловідомих сторінок минулого Києва, а, по-друге, архітекторам та будівельникам — не зіпсувати цей простір?

Не слід забувати, що на київських майданах, як свідчить досвід, присутня дуже сильна і не завжди позитивна енергетика, накопичена впродовж століть. Стара, віками натоптана земля не дуже охоче підкоряється тим новим архітекторам, які намагаються «викаблучуватися» зі своїми «крутими» ідеями та проектами. Зазирніть в історію Києва — давню й новітню, якої, до речі, так не люблять влада й практикуючі архітектори, і згадайте, скільки лиха зазнав той-таки нинішній майдан Незалежності за своє багатовікове життя. Та чи не помстився він деяким зухвалим сміливцям, що ризикнули нищити топографію і знущатися з минулого вже в наш час? Може, варто б згадати хоч і легендарну, але повчальну історію загибелі «віщого» Олега. Як мовиться, Боженька все бачить, та не одразу скаже!

Не менш «упертою» може стати для будівничих старовинна Львівська площа, яка лежить в археологічній охоронній зоні. Тут слід поводитися дуже шанобливо та обережно, бо Львівська площа — один із найдавніших осередків інтенсивного міського життя.

За доби Київської Русі сюди, до Жидівських воріт «міста Ярослава», сходилися оборонні вали, а самі ворота під такою назвою вперше згадуються 1037 року. Напрямок старовинних вулиць, що вели зсередини давнього міста до цих воріт, повторюють сучасні Велика Житомирська, Стрітенська, Рейтарська та Ярославів Вал. Може, десь під сучасним асфальтобетоном, мало не на тролейбусній зупинці, причаїлися рештки третьої брами «міста Ярослава». Звідси битий шлях, упродовж століть торований пішими та кінними, возами й худобою, чумацькими волами та мажами, вів на Захід колись безлюдним суходолом, поміж долинами Либеді й Скомороха, Глибочиці й Сирця — до Білогородки, Житомира, Волині, Галичини й далі — у серце Європи. А Львів виник пізніше.

Як при кожних міських воротах, де скупчувався прибулий люд, так і біля Жидівської брами здавна існувало торжище. Напевно, саме ця брама, розміщена на західній околиці Києва, принаджувала можливістю мати від торгівлі найбільший зиск. Отож і юдейська людність, традиційно налаштована на торгівлю та лихварство, охоче селилася саме тут. Звідси й назва брами — Жидівська.

Археологічні знахідки, виявлені тут, на літописному Копиревому Кінці та Кудрявці, також свідчать про давнє заселення району: скарб римських монет, фрагменти кераміки черняхівського типу, коштовні давньоруські прикраси, зброя тощо.

Після руйнувань, яких завдали орди хана Батия, що вдерлися до Києва в грудні 1240 року через Лядські ворота (сучасний майдан Незалежності), життя тут на тривалий час занепадає. Тоді вперше масово пролилася кров оборонців міста.

Про події XVII століття нагадує вулиця Рейтарська: цей топонім походить від назви слободи, де розселилася російська кавалерійська залога після приєднання Києва до Московського царства 1654 року.

У 30-х роках XVIII століття, коли Туреччина протидіяла експансії Російської імперії до узбережжя Чорного моря, в Києві, за розпорядженням генерал-фельдмаршала графа Бурґгардта-Христофа Мініха, провадилися великі фортифікаційні роботи. Зокрема було значно зміцнено старі, насипані ще за часів Ярослава Мудрого вали, і в районі теперішньої Львівської площі висота валів сягала 15—17 метрів. Один із них йшов від старої брами прямо через сучасну площу, другий — посередині сучасної вулиці Воровського, саме там, де так вабить перехожих каштанова алея, яку, за чутками, нищитимуть заради чергового підземелля.

Дерев’яна Львівська брама (вже не Жидівська) існувала до 1795 року. Коли її розбирали, старовинну ікону «Божої Матері усіх скорботних радості», яка зустрічала подорожніх на тій брамі, перенесли в найближчу дерев’яну церкву Стрітення Господнього, що здавна стояла між вулицями Великою Житомирською та Стрітенською.

1835 року Львівську браму перейменували на Житомирську, бо після другого переділу Польщі Львів одійшов до Австро-Угорщини, а Житомир у Російській імперії став центром Волинської губернії.

Коли навесні 1845 року катастрофічна повінь на Дніпрі позбавила даху над головою багатьох мешканців Подолу, потерпілим надали під забудову розплановані ділянки вздовж цього стародавнього шляху. Отак із середини XIX ст. сформувалася міська вулиця, від 1869 року відома під офіційною назвою Львівська.

Трохи раніше — у 30-ті роки XIX ст. — проклали вулицю Бульварно-Кудрявську, що сполучила літописний Кудрявець і Львівську площу з долиною Либеді та новопрокладеним від Хрещатика бульваром, продовженим на захід Брест-Литовським шосе.

Мабуть, дуже давнім можна вважати Вознесенський узвіз, який вів до Жидівської брами з Подолу.

Сьогодні ці вулиці поки що мають випадкові назви, надані за радянських часів з ідеологічних міркувань тоталітарного режиму: Артема (Львівська), Воровського (Бульварно-Кудрявська), Смірнова-Ласточкіна (Вознесенський узвіз).

20 жовтня 1853 року по- руч із дерев’яною Стрітенською церквою відбулися закладини нового однойменного парафіяльного мурованого храму, освяченого лише через вісім років — 21 жовтня 1861 року (як побачимо далі, щось побудувати швидко на Львівській площі не вдається багатьом). Шановану віруючими ікону перенесли туди, і церква Стрітення одержала побутову назву Скорботної. Мала вона досить невиразний вигляд, тож 1884 року перебудовано її у «благолєпному» російсько-візантійському стилі за проектом архітектора В.Ніколаєва, коштом баронеси Марії Штейнгейль, яка мешкала в особняку на Бульварно-Кудрявській, 27.

Базар біля Житомирської застави (вже не воріт) стали називати Сінним, бо щоранку сюди привозили на продаж сіно, дрова, будівельний ліс. Сіна потребувала худоба, яку тримали жителі міста; дровами обігрівали приміщення, на дровах готували їжу; з лісу будували. А офіційна назва Львівський, надана базару 1869 року, не прижилася. Ба, навіть більше: критий ринок, що діє на Бульварно-Кудрявській із 1959 року замість ліквідованого Сінного базару, хоч і назвали Центральним, але він усе одно залишився Сінним. Єдине, чого домоглися нові кияни, то це вилучення з ужитку традиційно київського слова «базар» і заміни його на «ринок».

Коли подальшій розбудові району стали заважати старі земляні вали, 1872 року міський архітектор, 29-річний інженер-капітан Віктор Прохоров розробив план ліквідації вже непотрібної фортифікації. Відтоді Львівська площа одержала прямокутний план, видовжений у бік Бульварно-Кудрявської й заглиблений між В.Житомирською та Львівською вулицями. Забудовувалася площа доволі мляво непоказними двоповерховими будинками, де зазвичай перший поверх власники віддавали під крамниці. А вали ще височіли, хоч і не суцільним пасмом.

Тоді діяло правило, відповідно до якого власник викупленої ділянки міської землі мусив упродовж трьох років забудувати її. Отак боролися з довгобудами.

Наведемо показовий приклад. 1871 року ділянку на розі Ярославового Валу і Бульварно-Кудрявської викупив на торгах колезький радник Василь Іванович Сербулов. Зважаючи на наявність валів, міська управа погодилась із його проханням подовжити термін забудови до п’яти років. Землю вивозили грабарками у приярки Афанасіївського яру — до садиб непарного боку вулиці Ярославів Вал. Дотримавшись визначеного умовою терміну, власник спорудив 1876 року одноповерховий особняк із мезоніном на тій частині садиби, що виходила фронтом на Бульварно-Кудрявську. Проект склав архітектор Павло Спарро — у модному тоді стилі англійської готики — з характерними «тюдорівськими» сандриками, пінаклями та зубцями.

Тепер цю оригінальну пам’ятку архітектури реконструюють (а не реставрують!), додаючи до неоготичного фасаду ...необароковий дах — заради такої нині популярної мансарди. Тобто, відверто псують. На жаль, реставрація в Києві залишилася тільки у вигляді реставраційних розцінок на нові будівельні роботи.

1882 року Сербулови поділили свою чималу садибу на три самостійні домоволодіння. Відтак на Ярославовому Валу, 35, де стояв одноповерховий будиночок, 1888 року додали другий поверх, за проектом техніка Андрія Краусса. Причому архітектура фасаду витримана в одному стилі. Тут на першому поверсі містилася аптека Івана Марцинчика — сина відомого київського фармацевта Адольфа Марцинчика, який тримав аптеку на Хрещатику, 36.

У другій половині 90-х років XIX ст. у Києві спалахнула так звана «будівельна лихоманка». В її розпал третю, наріжну частину садиби Сербулова 1898 року викупив київський 2-ї гільдії купець Генріх Зивал, гласний міської думи, член багатьох громадських комісій та об’єднань. Через рік він спорудив чотириповерховий прибутковий будинок у модному вже на той час стилі «віденського ренесансу». На першому поверсі теж розмістилися крамниці, де орендарі торгували галантереєю, мануфактурою, м’ясом, де містилися кондитерська та булочна. А на решті поверхів були квартири, що здавалися в найми, також даючи прибуток власникові нерухомості. Тому такий будинок називався прибутковим.

У роки радянської безгосподарності (таке поняття не має відповідних аналогів в інших мовах світу) цей будинок втратив декоративне завершення. Його ще можна й слід відновити. Тільки не треба додавати мансарду, яка за розкішшю перевершує весь фасад, як це сталося на розі вулиць Богдана Хмельницького та Лисенка. До речі, раніше в мансардах мешкала міська біднота, а не багатії.

На протилежному розі Ярославового Валу і Львівської площі стоїть цегляний мур, зведений на початку XX ст. Й затулений тепер щитами з афішами, ясна річ, московських експансіоністів від естради. Колись ця ділянка належала місту. 1899 року відомий цукропромисловець Микола Терещенко пожертвував 100 тисяч рублів у 4,5-процентних облігаціях Київського кредитового товариства «на влаштування і обладнання будинку, який би цілковито відповідав сучасним вимогам шкільної гігієни, для розміщення в ньому міського парафіяльного училища на 300 учнів у двох відділеннях: чоловічого та жіночого, причому в цьому ж будинку має бути влаштована рекреаційна зала з необхідним пристосуванням для розміщення Київського педагогічного музею. Крім того, бажано, щоб в училищі викладалися креслення, каліграфія, малювання, співи, руханка і рукоділля для дівчаток, а ручна праця для хлопчиків, а оскільки останнє викличе з боку міста витрати на утримання цих класів та музею, то я жертвую при цьому п’ятдесят тисяч рублів у 4,5-процентних заставних листах Київського земельного банку. Зазначений капітал має залишатися неторканим, а відсотки з нього мають використовуватися на покриття цих витрат».

Поки міська управа шукала належну ділянку, благодійник одійшов у вічність, і справу батька продовжив син, Олександр Терещенко. Він додав 240 тисяч рублів на викуп сусідньої з порожнім «міським місцем» край Львівської площі садиби № 38 по Ярославовому Валу та побажав спорудити просторіший будинок.

На оголошеному відкритому конкурсі журі визнало за кращий проект 22-річного студента Інституту цивільних інженерів Павла Альошина — майбутнього відомого київського зодчого. Остаточний проект склав цивільний інженер Павло Голландський. Будинок одержав раціональне планування та фасади, витримані в модерно потрактованому стилі візантійсько-давньоруської архітектури — з імітацією мурування в техніці opus-mixtum, характерній для Києва ХІ—ХІІ ст. Отак коректно й тактовно інтелектуали врахували розміщення навчального закладу на терені історичного «міста Ярослава».

У наш час похвальний приклад здобувся на послідовників: 1990 року архітектори Борис і Вадим Жежеріни (батько й син) декорували підземний простір станції метрополітену «Золоті Ворота» в київському давньоруському дусі.

Чи вистачить розуміння й смаку відповідно оформити станцію метрополітену «Львівська Брама», на яку вже багато років чекають кияни? Адже не секрет, що відсутність двох пропущених станцій на цій лінії — на Львівській площі та посередині між «Лук’янівською» й «Дорогожичами» — може спричинитися до вкрай небажаних наслідків у разі, не дай Боже! — аварійної ситуації на таких довгих перегонах. Відсутність цих проміжних станцій уже викликала величезні транспортні затори на трасі В.Житомирська — Артема — Мельникова.

Варто нагадати, що сто років тому, коли в місті жило вп’ятеро менше людей, трамвайні маршрути проходили і по Великій Житомирській — Львівській, по Ярославовому Валу — Бульварно-Кудрявській і, ясна річ, через Львівську площу, бо так було зручно перш за все пересічним киянам, а вже потім — трамвайній компанії. Адже Львівська площа, незважаючи на ліквідацію трамвайного сполучення з вокзалом, залишається місцем перетину людських потоків.

Та повернемося на ріг Львівської площі та Ярославового Валу. Фасад будинку № 40 позначено монограмами добродійників: «Н.Т.» (Микола Терещенко), «А.Т.» (Олександр Терещенко) та роками будівництва: 1905—1907. Тут містилися два училища: чоловіче № 58 та жіноче № 59, обидва носили ім’я М.Терещенка й мали окремі входи. Загальна сума витрат батька і сина Терещенків становила 425 тис. рублів.

У повоєнний час у цьому будинку містилася Київська консерваторія ім. П.Чайковського — до переїзду 1958 р. в реконструйоване приміщення колишнього готелю «Континенталь» по вул. Архітектора Городецького. А на Ярославовому Валу, 40 розмістився Київський інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. У 80-ті роки, на схилі радянської доби, поруч розгорнулося грандіозне будівництво нового корпусу цього навчального закладу — на місці старих будиночків на розі Рейтарської вулиці, з розширенням майдану та навіть із перекриттям цієї вулиці понад проїжджою частиною. Але за браком коштів будівництво заморозили. Старе міське правило забудови ділянки впродовж трьох років радвлада проігнорувала, тож неоковирна споруда вже чимало років псує вигляд площі. Якщо дійдуть руки до цього довгобуду, було б украй бажано виправити прикру містобудівну помилку і розібрати крило, що закрило перспективу історичної вулиці Рейтарської. Не можна знущатися з минулого. На жаль, нові терещенки-меценати не озвалися, щоб довести до ладу цей об’єкт.

Ще одного удару по культурі завдала недавня пожежа, яка знищила горішній поверх Педагогічного коледжу по Бульварно-Кудрявській, 2, — колишнього Художнього училища, заснованого 1900 року та спорудженого за проектом архітектора М.Казанського. Будинок цей тепер згорів удруге: вперше його спалили німецькі окупанти, утікаючи восени 1943 року з Києва.

Тоді ж вони спалили і сусідній, величний будинок колишньої Казенної палати, а перед війною — друкарні. При повоєнній відбудові башту йому не поновили, а фасад значно спростили, позбавивши ліпного декору «в народному стилі», яким усуціль було покрито стіни за проектом архітектора В.Безсмертного, здійсненим 1913 року. Нині тут — Київський технікум радіоелектроніки.

Сінний базар на Львівській площі функціонував до середини 1958 року. На східному боці стояли м’ясні рундуки, на західному — молочні, посередині торгували овочами та фруктами, біля воріт — квітами, а від «урядової траси» — вулиць В.Житомирської та Львівської — торжище затуляли дерев’яні крамниці із взуттям, тканинами, посудом, залізо-скоб’яним крамом та культтоварами. Тепер розрісся гарний сквер, а на згадку про давні часи залишилася гранітна підпірна стінка вздовж асфальтованого хідника та... все ще не вивітрився потужний заряд людських пристрастей, що вирували тут упродовж століть. Якщо старі храми вважаються «намоленими» місцями, то яку ауру залишає по собі торжище?

На місці знищених будиночків із магазинами по кількох роках, 1978-го, завершено спорудження Будинку художника. Він перший став навкіс, ігноруючи стару лінію забудови та по-іншому трактуючи старий план майдану. Архітектор А.Добровольський зробив акцент на асиметрії склобетонних видовжених горизонталей, а бічну площину заповнила кругла скульптура.

Давно вже не діє охолоджувальний басейн центрального кондиціонера перед Будинком художника, але щодня тут триває жвава торгівля пиріжками та тістечками, бо так само юрмляться на розі люди — щоправда, не базаруючі, а перехожі або ті, хто чекає на зупинці тролейбус. Хоч як дивно, але пахощі здоби на цьому розі дратували ніздрі перехожих ще сто й п’ятдесят років тому, бо у підвалі під магазином «Хліб» цілодобово діяла пекарня, звідки долинали чарівні пахощі тістечок. А до революції ці пекарня й булочна над нею належали вихідцю зі Сходу Осману Кіосе-огли. Людям завжди буде приємно перехопити гарячий пиріжок просто неба, на вулиці, хоч би які розкішні підземелля будувалися.

Ще 1969 року навпроти почалося спорудження 24-поверхового Будинку торгівлі. Архітектор В.Єжов поставив його так, що споруда зорово розчавила навколишню забудову. Не було враховано й розміщення будинку в ширшому міському просторі, тому, коли йти вулицею Інститутською, дзвіниця Софійського собору опиняється точнісінько на тлі цього похмурого хмарочосу. Будували його аж тринадцять років, і для допитливих перехожих у паркані, що огороджував котлован, зробили круглі віконечка. Екскурсоводи «Інтуриста» пояснювали іноземцям, що за цим мало не зотлілим під сонцем і дощами парканом — «наш київський довгобуд». Аж поки всюдисущі «компетентні органи» не зробили відповідного зауваження. Відтоді, щойно автобус з іноземцями опинявся на Львівській площі, гіди, удаючи радісний подив, вигукували: «О, бачте, ще вчора тут нічого не було, а сьогодні вже вирує будова комунізму!»

Київські дотепники ніколи не залишали поза увагою черговий витвір місцевих зодчих. Щойно на вершечку Будинку торгівлі з’явилася величезна біла кульоподібна оболонка, як кияни здогадалися: «Та це ж символ радянської торгівлі: хоч покотися!»

Поруч, на місці затишного скверика з традиційною круглою клумбою, зробили ще один охолоджувальний басейн центрального кондиціонера, щоправда, влітку інколи діючий. А за ним уже нещодавно понадбудовували старі міщанські кам’яниці, і пнеться звідти той самий несмак, нагадуючи відоме: не все те золото, що блищить.

Поки що лишилися неторканими фасади ще двох колишніх прибуткових будинків, які оторочують Львівську площу. Це № 38 та 40 по Великій Житомирській. Перший споруджено 1900 року за проектом уже згаданого архітектора В.Ніколаєва, в так само згаданому стилі «віденського ренесансу». Другий зведено 1912 року з використанням декоративних ліпних прикрас у стилі неоампір — дуже вправно поданих. На першому поверсі був кінотеатр «Ліра» (потім — імені Чапаєва), а також кондитерська, перед війною — магазин системи «Гастроном», а під час німецької окупації — продовольчий магазин для «фольксдойчів». По війні — знову «Гастроном», з фірмовими синіми беретами та синіми краватками й білими халатами на продавцях. Двері були відчинені з 8.00 до 24.00. Над входом висіли електричний годинник та вуличний гучномовець.

І останній об’єкт, який, правда, стоїть трохи осторонь Львівської площі, — Торгово-промислова палата, споруджена на початку 1960-х років у прогресивному «скляному» стилі. Садочок перед нею — місце давнього церковища: в середині 1930-х років Стрітенську церкву знесли під приводом розбудови Львівської площі.

Напевно, якби цей майдан щоденно муляв «найясніші очі», давно вже мав би він такий самий вилощений вигляд, як от вулиця Шовковична. Або трапилось би щось на взірець пригоди у Москві. Переповідають, начебто колись Сталін, проїжджаючи якоюсь вулицею, спитав у супутника, що це за дерева? Ясна річ, тієї ж ночі замість дерев блищав асфальт. Проїжджаючи іншим разом, всемогутній вождь поцікавився, де поділися дерева, на що почув: «Так ви ж казали...» — «Нічого я не казав, я просто поцікавився, якої породи ці дерева». Щось подібне, як, знову-таки, переповідають, було в Києві, коли Щербицький, проїжджаючи вузькою Великою Житомирською, звернув увагу на занедбані старі двері колишніх прибуткових будинків. Невдовзі гарні, прикрашені різьбленням та латунними ручками фільончасті двері, які легко можна було відремонтувати, поміняли на примітивні, зроблені з реєчок щитові двері. Зате — нові!

Ось такі спогади та думки вголос навіяли чутки про черговий намір внести нове в старий багатостраждальний Київ, уже звично ігноруючи міську спадщину, київські традиції та потреби пересічних киян.

Чи можна сподіватися, що новоприбулі можновладці (а саме вони, а не корінні кияни, так безпардонно втручаються у тканину столичного життя) на щось зважать, коли почнуть переробляти Львівську площу, якій так само не пасує блискуче підземелля, як і сердиті хмарочоси, що знищують затишну ауру. Чи наважиться хтось із проектантів звернутися до традицій української архітектури, а не до ідей зі старих та нових закордонних журналів, дитячих книжок і Діснейленда? Чи можна сподіватися, що при реконструкції Львівської площі знайдеться місце для показу історичного минулого, як це робиться в усьому світі? Тільки не треба споруджувати скляні «теплиці» та «ліфчики» або уявну, ніким не бачену частину «брами», ще й чомусь із гербом Миклашевських, як на майдані Незалежності. Шануймося!