ЯКОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ ВАШЕ МАЛЯ?

На білу жінку, яка веде за руку негреня, чимало людей дивляться з осудом, а інколи й презирством — мовляв, це ж ким треба бути, щоб не знайти собі хоча б упослідженого співвітчизника. Каюсь, донедавна і я була прихильницею подібних оцінок.

З Машею, матір’ю чарівної мулатки Ганночки, ми познайомилися в дитячому садку: наші діти ходять до однієї групи. Якось ми зайшли за малюками водночас, зненацька розговорилися і вирішили продовжити розмову в найближчому парку.

Всупереч моїм старим уявленням, Маша виявилася цікавою інтелігентною жінкою, дитячим психологом. Напевно, останнім і пояснюється той факт, що Ганночка, попри колір шкіри й екзотичне прізвище, почувала себе в дитячому колективі природно й досить уміло ставила на місце тих, хто намагався її дражнити.

— Як же ти зважилася народити своє малятко в нашій країні?

— Чесно кажучи, я була впевнена, що дівчинка житиме на батьківщині батька, в одній з африканських країн. Ми з ним познайомилися в медінституті, він збирався стати офтальмологом. Я тоді подумувала прийняти пропозицію свого друга дитинства, але щось стримувало. А тут — він. Ми перекинулися парою слів, посиділи в інститутському кафе й вже через півгодини я зрозуміла, що закохалася. Незабаром ми одружилися, і я ні разу не пошкодувала про свій вибір. У жодної з моїх подруг немає такого надійного, уважного й чарівного чоловіка. Збиралися відразу ж після отримання дипломів поїхати, але там зненацька спалахнула війна, і ми вирішили не ризикувати.

— А як твої батьки погодилися на весілля?

— Спочатку, звичайно, був шок. Та коли вони познайомилися з моїм нареченим краще, то, як і я, просто перестали помічати колір його шкіри. Тим паче, що я надто швидко примудрилася «залетіти».

Більше за всіх мене відмовляли подруги. Вони жили в гуртожитку й надивилися на подібні зв’язки. Адже до нас, як правило, приїжджали діти забезпечених батьків, які зверхньо дивилися не лише на нас, бідних студенток, а й на багатьох своїх співвітчизників. Один із них якось запропонував зустрітися моїй однокурсниці. Вона відповіла (грубо, звісно), що з неграми не спілкується. Так той «надувся» і каже: «Я не негр, негри — у мого тата на плантаціях, а ось ти — російська б...». А скільки було випадків, коли дівчат купували за ганчір’я, кидали з дітьми, проживши безплатно весь час навчання в квартирі «нареченої», відвозили в гареми. Та в нас, на щастя, усе вийшло навпаки.

— А чому ви не хочете поїхати до будь-якої європейської країни чи США? Там дівчатам набагато простіше знайти роботу, створити сім’ю.

— Звичайно, ми думаємо над цим, але для початку потрібно знайти роботу. Якщо ми оселимося в нетрях, та ще й без засобів існування та перспективи, їй буде ще складніше пробити собі дорогу в житті. А утверджуватися як особистості непросто людині будь-якої раси й національності. Тим паче що дражнити й навіть «цькувати» можуть за що завгодно — усе залежатиме від самої людини.

У нас у школі, пам’ятаю, одного хлопчика дражнили «рудим-ластатим», іншу дівчинку буквально мучили за те, що вона все робила надто повільно. Та головна причина, на мій погляд, полягала в тому, що ці діти страждали на комплекс неповноцінності, а рудий колір волосся і повільність самі вважали серйозними недоліками. Тут насамперед винні батьки. Річ в тім, що дитина з яскравою відмінною рисою — дуже високого зросту, незвичної раси чи національності — викликає в однолітків підвищений інтерес. Та далеко не завжди цей інтерес виливається в агресію, буває і навпаки. У незвичної дитини є всі шанси стати популярною в дитячому колективі. Часом батьки дещо драматизують ситуацію, вишукують вигадані образи з боку оточуючих і саме цим прищеплюють дитині комплекси, якими вона насправді починає викликати до себе відповідне ставлення.

Крім того, я переконана, що впевненість у собі починається з впевненості в любові своїх батьків. Ми нашій дочці не втомлюємося повторювати, як ми її любимо. Увесь час допомагаємо їй виявляти в собі позитивні якості — добре запам’ятовує вірші, пише казки, уміє в’язати. Все це дуже важливо для підвищення самооцінки.

— Допомагає?

— Повністю захистити від нападок це не може, але навчитися не переживати через них — цілком. Нещодавно в групу прийшла новенька дівчинка, принесла цукерки. Усім дала, а Ганночці каже: «Це лише для білих». І звідки це в неї в п’ять із половиною років?! Та Ганна не розгубилася і спокійно відповіла: «Я і не просила. Мені такі цукерки не подобаються».

Я дуже хвилювалася, щоб вона не почала битися з кривдниками: мовляв, «я вам усім покажу!». Якщо дитина звикне отримувати задоволення не від своїх успіхів, а від справленого на недругів враження, то потім усе життя звірятиметься з їхніми думками і не зможе стати по-справжньому незалежною. До того ж, якщо надто активно реагує — плаче чи, навпаки, лізе з кулаками, — виходить, її сильно зачепило. А тут дуже важливо не дати кривднику отримати емоційне задоволення.

Може, це не зовсім педагогічно, та я пояснила дочці, що той, хто дражниться, швидше за все, не дуже розумна людина, і просто не знає, чим привернути до себе увагу хлопців або виділитися. Тому його можна лише пожаліти.

— Напевно, тобі як фахівцю доводилося давати поради й своїм пацієнтам?

— Звісно. До мене приводили малят із подібними проблемами. Адже це лихо не лише дітей із рідкісною для України расою чи національністю, а й бідних у багатих школах, повних, тих, хто носить окуляри, чи просто боязких. Здебільшого дитині потрібно не лише вселяти впевненість у собі й підвищувати самооцінку, а й навчити реагувати на слова або дії кривдника в кожній конкретній ситуації. Американські психологи радять навіть проводити вдома своєрідні репетиції: програвати ситуації, в яких маля виступало б то в ролі скривдженого, то кривдника. Нехай він завчить фрази так, щоб міг вимовляти їх упевнено, чітко й переконливо.

Якщо кривдник, скажімо, постійно виставляє дитину в непривабливому вигляді, то можна спробувати те ж саме зробити і з ним, указавши на який-небудь недолік. Приміром, сказати: «Наомі Кемпбелл — теж чорношкіра, і це не завадило їй стати топ-моделлю. Та я щось не пригадаю, щоб хтось став відомим завдяки таким брудним нігтям, як у тебе». При цьому найефектніші фрази краще адресувати лише «головному» кривдникові. Адже найчастіше інші діти підтримують його з солідарності чи з остраху самим стати об’єктами глузувань. На їх «уколи» в деяких випадках можна зовсім не реагувати.

Батьки можуть не лише навчити дитину захисту, а і допомогти їй завести друзів. У дитинстві я сама дуже важко вступала в контакт із однолітками, так моя мати чого лишень не придумувала! У мене були найцікавіші дні народження — із безліччю конкурсів і призів. Вона постійно запрошувала моїх подруг на що-небудь смачненьке — пиріг, млинчики чи пельмені. Організовувала шкільні вечори з справжніми артистами й диск-жокеями. Завдяки їй я навчилася вільно спілкуватися з людьми, заводити знайомства й маю двох своїх найкращих подруг.

— Мене дивує лише одне — де діти вчаться презирливо ставитися до інших через колір шкіри чи «п’яту графу»?

— Як і чимало інших поглядів на життя, ставлення дитини до національного питання йде від сім’ї. Звичайно, здебільшого наші сім’ї не сповідають відвертого націоналізму — не закликають знищувати людей іншої національності, виселяти їх подалі чи обмежувати в правах. Та й абсолютною демократичністю поглядів у цьому питанні рідко хто може похвалитися. Причому найживучіші національні проблеми на побутовому рівні. Погодься, навряд чи знайдеться людина, яка ніколи не дозволяє собі вимовляти вголос образливі прізвиська стосовно представників інших національностей чи судити часом про людину лише на підставі її національної приналежності. І не так уже важливо, кого саме не люблять у сім’ї — негрів, євреїв, осіб кавказьких національностей. Важливо не висловлювати свої погляди при дітях: вони чимало сприймають буквально й мають звичку повторювати чужі слова в найнезручніший момент. Причому дитячий націоналізм набуває інколи навіть жорстокіших форм, ніж дорослий, а виною всьому може виявитися випадково вимовлена батьками фраза: «Проходу вже немає від цих...».