Як ми стали громадянами

На початку грудня, коли всією сім’єю ми проїздили повз монумент Батьківщини-матері, чотирирічна донька радісно закричала: «Ой, мамо, дивися: тьотя Батьківщина!» Я й чоловік обмінялися гіркими посмішками і не змовляючись одноголосно сказали: «Авжеж… Це точно».

Важко навіть пригадати, коли ми по-справжньому відчували себе громадянами держави під назвою «Україна». «Твій голос нічого не вирішує. Як і мільйонів інших», — сказав мені напередодні другого туру президентських виборів знайомий, який підтримує Віктора Януковича. Що ж… Ми до цього звикли. Про терплячість українського народу вигадують чимало анекдотів. Отримавши від влади чергового щигля в ніс, ми частіше за все лаяли її на всі заставки на кухнях, у магазинах, але далі, як правило, на заходили. Однак цього разу сталося те, чого ніхто не чекав. І починаючи з 22 листопада, вся країна напружено стежить за подіями, що розгортаються на Майдані, куди з усіх кутків України зібралися люди, добиваючись, аби наші голоси все-таки вирішували.

Ні, Батьківщина не стала любити нас більше. Це ми змінили своє ставлення до неї. Ми почали більше поважати себе. І на одному із зарубіжних інтернет-сайтів цими днями з’явилася стаття під заголовком «Як ми стали громадянами». Точніше, мабуть, і не скажеш…

І все ж таки що сталося, що змусило нас, як ніколи раніше, масово вийти на вулиці й на весь голос заявити про свою громадянську позицію? Чи така поведінка характерна для українців у переломні моменти нашої історії? Про це ми вирішили поговорити з трьома відомими вітчизняними істориками.

Вирішальними в українській історії всі троє вважають епоху Богдана Хмельницького (середина XVII століття), революцію 1917—1921 років, а також події 1991 року, відзначаючи при цьому, що переломні моменти не обов’язково пов’язані з перемогами, з пафосними подіями. Інколи вони бувають і трагічними…

Олександр Майборода, доктор історичних наук, завідуючий відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:

— Взагалі, коли ми говоримо про традиційну поведінку, то треба завжди пам’ятати про умови цього терміну. Тому що в одних ситуаціях народ міг говорити своє слово, в інших він виступав більш пасивною масою, сприймаючи рішення згори. Отже, не в кожній переломній ситуації можна виокремити якусь національну поведінку як масову. В деяких епізодах її репрезентували невеликі групи населення. Наприклад, на Переяславській раді зібралася невелика кількість козаків та міщан. Люблінська унія 1569 року теж була ухвалена групою магнатів і шляхти. Інше питання, скажімо, скасування кріпосного права, потім участь у революціях — тут уже можна говорити про якусь масову поведінку.

Визначальні періоди історії України завжди були пов’язані з її геополітичним вибором. Окрім вищезгаданих подій, це і війна Петра I зі шведами, і полтавська катастрофа. Ліквідація гетьманства, Запорізької Січі, обидві революції і визвольні змагання. Певною мірою були переломними і розстріляне Відродження, і Голодомор. Але тут перелам ішов шляхом історичного відкоту, коли було знищено найбільш пасіонарну частину народу. Хоча, за законами генетики, пасіонарність, безумовно, відроджується. Це ми й бачимо нині.

Війна Богдана Хмельницького викликала масовий спалах політичної активності людей, які окозачувалися, йшли у військо, виборюючи собі свободу. Визвольні змагання 1917—1921 років, хоча й ближчі до нас у часі, на жаль, були менш активними, на масовому рівні не було такої пасіонарності, як тепер, — лише в окремих епізодах, коли народ боровся проти продрозкладки, комун. Голодомор, колективізація і знищення національно свідомої інтелігенції великою мірою підірвали духовні засади народу, які тільки нині, дуже тяжко, відроджуються.

Те, що революція зараз відбувається в такій формі — мирним шляхом, —певною мірою віддзеркалює психологію ненасильства, яка склалася. Звичка вирішувати все силою трохи відійшла в минуле. Але це не означає, що й надалі все може розвиватися мирно. За особливостями суспільної психології, терпіння може скінчитися і мирна демонстрація своїх прагнень може перерости або в пасивність (тобто люди змиряться з владою), або, навпаки, — у вибух. Повторюю, про національні традиції, про традиції ментальності завжди слід говорити з великою часткою умовності, оскільки вони не є річчю завмерлою. Тому ніколи не можна остаточно спрогнозувати поведінку того або іншого народу.

Чому саме тепер? Річ у тім, що 1991 року національно-демократична революція зупинилася. Тоді певною мірою забракнуло сил, ресурсу. Ще не було такого рівня довіри до національної демократії. Повною мірою ще зберігалася традиція чіплятися за стару владу. І сталося так, що влада, по суті, залишилася в руках тієї ж комуністичної і радянсько-господарської еліти. Але за 13 років незалежності виросло, як мінімум, два покоління людей — випускників вузів, які за цей час уже стали спеціалістами і цілком спроможні стати новою елітою. І ясно, що ця молода еліта затиснута в лещатах старої влади, оскільки виховували її під одними гаслами, а життя, з вини влади, демонструвало зовсім інше. І ось тепер, на мій погляд, почалося завершення національно-демократичної визвольної української революції 1991 року. Тому що реалізувати і втілити її прагнення, прагнення народу ця влада виявилася неспроможною — і за інтелектуальними, і за вольовими, і за діловими якостями. Саме тому влада весь час із ностальгією згадує про радянські часи, коли нею командували з Москви, постійно наводячи приклади, як добре було працювати у складі радянських союзних міністерств, відомств. Адже там за них вирішували все, залишалося тільки виконувати. На більше ця влада просто психологічно не здатна. Про це, зокрема, свідчать і сфальсифіковані результати виборів. Це по-перше.

А по-друге, влада прорахувалася. За комуністичною звичкою, можновладці думали, що оскільки в їхніх руках більшість ЗМІ, то їм вдасться й надалі контролювати настрої та думки народу. Але сталося інакше. І якщо в радянські часи відбувалася кухонна революція (коли свій світогляд і ставлення до комуністичного режиму люди міняли на кухнях), то тепер відбувається революція базарна, в тому сенсі, що проходить вона на тих базарах, куди вигнали колишніх спеціалістів, робітників, принизивши їх і змусивши виживати. Саме там вирують їхні настрої, їхнє невдоволення своїм жалюгідним становищем.

Ігор Гирич, кандидат історичних наук, Інститут археографії та джерелознавства НАН України:

— Порівнювати те, що відбувається нині, з подіями XVII століття, звичайно, було б некоректно. А ось із подіями 1917—1921 років можна провести паралель. І, безумовно, паралель не на користь тих часів, оскільки нинішня активність українців набагато перевершує тогочасну. Адже революція 1917—1921 років, власне, тому й програла в Україні, що не була сформована нація, настрої переважали проросійські або, як ми ще кажемо, емоційно-колоніальні. Тоді Україна програла великі міста, а якщо програєш міста, то програєш і революцію.

Якщо ми згадаємо 1917 рік, Центральну Раду, то тоді вдалося зібрати близько 100—200 тисяч людей. А тепер тільки в Києві ми бачимо півмільйона співвітчизників. Якщо говорити про плебісцит національний, то важко навіть порівнювати з 1991 роком.

Багато хто каже, що саме нині формується українська нація. Я думаю, що це справді так, оскільки такої масовості Україна ще не знала.

Чому це сталося лише через 13 років? Передусім тому, що з’явилися ЗМІ, книжки, відбулася технологічна революція, і, найголовніше, вже підросло те покоління, яке не знало тоталітарного тиску, авторитаризму. Це покоління набагато більш інформоване, і, власне, саме воно зараз вирішує долю української революції.

Петро Кралюк, доктор філософських наук, завідувач кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія»:

— Я вважаю, що поведінка українців у цій ситуації справді є традиційною. Чому? Для українців характерна довготерпеливість, але настає час, коли терпець уривається, і тоді починаються масові виступи та протести. На мій погляд, приблизно така ситуація була в першій половині XVII століття. З кінця XVI до середини XVII століть проходили не тільки козацькі повстання, а й своєрідні протести тодішньої української інтелігенції проти унії, проти деяких політиків Речі Посполитої. Зрештою, все це вилилося в добу Богдана Хмельницького. Отож, тут я простежую своєрідну паралель. Протягом кількох років українці начебто мовчали, час від часу піднімаючись на певні акції протесту, які не мали масового, всеосяжного характеру. Ну а наразі бачимо, що фактично основна частина України охоплена відкритими виступами.

Другий знаковий переломний період, на мою думку, — це 1917—1921 роки, коли існували Центральна Рада, український уряд і була надія на те, що Україна стане незалежною. Певною мірою ми можемо говорити, що своєрідним переломним періодом були і події Другої світової війни, але тоді ми опинилися в ситуації, коли не так українці визначали свою долю, як іноземні держави.

Нині, мені здається, ми також ввійшли саме в переломний період. Змінюються часи, змінюються й форми виступів. Якщо говорити про XVII століття, то про жодні мирні мітинги тоді, звичайно, не йшлося. Питання вирішувалося з допомогою зброї. Якщо взяти період 1917—1921 років, то тоді відбувалися багатотисячні масові мітинги. Можливо, не настільки масові, як сьогодні, але й масштаби Києва тоді були трохи іншими. Якщо порівняти те, що було тоді, і те, що відбувається сьогодні, то виходить своєрідна паралель. Але слід враховувати, що 1917—1921 роки — це період, коли Україна, по суті, перебувала у стані війни і багато людей мали на руках зброю, що й вело до озброєних виступів. Сподіваюся, що в нинішній ситуації цього не станеться, але такі масові мітинги певним чином випливають із ментальності українців. Масові виступи набули форми масових мітингів. Можливо, в іншій соціально-політичній ситуації це вилилося б у якісь інші форми.

Українська нація, повторюю, дуже терпляча, але терпінню рано чи пізно настає край. І в даному випадку для цього є цілий комплекс причин. По-перше, мені здається, що все-таки спрацювали (і значною мірою) причини економічного характеру. З одного боку, нам кажуть, що економіка відроджується, але люди цього реально не відчувають. Навпаки, ми можемо говорити, що, принаймні для деяких категорій населення, ситуація змінюється на гірше. Виявляється, і за рівнем зарплати ми посідаємо третє місце з кінця у Європі — нас «випередили» тільки Албанія та Молдова. До того ж слід враховувати, що багато наших людей сьогодні мають можливість знайомитися із рівнем життя населення за кордоном, навіть у тій-таки Росії... Українці бачать, що, незважаючи на величезні ресурси країни, ми все-таки живемо гірше, ніж наші сусіди. Це, відповідно, викликає незадоволення, озлоблення, яке, на мою думку, є однією з суттєвих причин протестів.

Але, крім таких, цілком реальних економічних і соціальних причин, спрацьовують і певні причини символічного характеру. Протягом останніх років нам говорили, що Україна наближається до Європи і що ми повинні жити за європейськими стандартами. Один із них — демократія. І коли люди бачать, що ці стандарти в Україні не реалізовуються, то це також викликає незадоволення і протест. Адже, на думку багатьох людей, ці вибори — і перший тур, і особливо другий — відбувалися не зовсім законно. Мені здається, що тут є й цілий ряд інших причин, над якими ще варто подумати і проаналізувати їх.

Чому саме тепер? Першим сигналом, на який необхідно було відреагувати, стали демонстрації 2001 року, коли багато людей протестували не тільки і не стільки через вбивство Гонгадзе: вони висловлювали незадоволення тодішнім станом речей. Тепер ситуація змінилася. Відбулися вибори, і багато людей вважають, що ті вибори сфальсифіковані. Чимало жителів України покладали на них надію, і надію в них відібрали. Відповідно це викликає незадоволення і протести. Принаймні я так бачу цю ситуацію.

Не сказав би, що фальсифікація стала підгрунтям для формування національної ідеї. Швидше, своєрідним приводом для об’єднання. На мою думку, національна ідея як така існувала й існуватиме, бо українці як нація — повноцінна, новочасна нація — сформувалися досить рано. Принаймні ми можемо говорити, що в XIX столітті українці як нація відбулися.

Інша річ, що нація не розвивалася повноцінно, були своєрідні відкати. Щодо національної ідеї, то, знову-таки, запитання: а що ми, власне, розуміємо під національною ідеєю? Тут можуть бути різні варіанти відповідей. Але, мені здається, нинішні події засвідчують: українці справді усвідомлюють себе як повноцінну націю. Мене приємно дивує, коли на телебаченні виступають фактично не українці (за національністю) і російською мовою говорять, що ми — за Україну, за тих людей, які нині на майдані. Все-таки за роки незалежності, хоч би які існували проблеми, українці певним чином зуміли консолідуватися, усвідомити себе як політичну націю. І саме це усвідомлення себе нацією, представниками певного народу, який має певні права, цілі і прагнення, викликало масові протести. Те, що національна ідея набула нині такого загострення і люди постійно декларують, що ми єдині, ми єдиний український народ, — уже своєрідний барометр, лакмусовий папірець національної ідеї. До речі, я хотів би навести думку одного філософа, який говорив, що нація — це постійний референдум. Нація постійно має доводити, що вона існує, чогось прагне і має певні високі цілі. Нинішні події, на мій погляд, і є своєрідним референдумом для української нації.

Проблеми національної ідентичності існують не тільки в українців, а й в англійців, американців, німців. У Німеччині, наприклад, нині проживають від 5 до 10 відсотків магометан (турків, босняків, арабів…) І з ними є проблеми — як реагують німці і так далі. У нас – інше. Але я все-таки виходжу з того, що українці — досить давня нація з великими культурними традиціями, хоч би як ми їх применшували. Іноді ми навіть до кінця не знаємо своєї історії, зокрема культурної. Іноді не звертаємо уваги на важливі моменти в нашій історії, які справді засвідчували становлення української нації. Фактично підвалини новочасної, я підкреслюю, української нації були закладені ще в середині XVII століття. Мало який європейський народ міг би похвалитися тим, що в середині XVII століття у нього виник національний рух. Адже Хмельниччина, по суті, була одним із перших у Європі саме національних рухів. Інша річ, що він не був до кінця реалізований і ми не створили своєї повноцінної держави. Якби нам вдалося зробити це тоді, можливо, наша історія була б трохи іншою. Однак через певні обставини, ми опинилися у складі імперської держави і не зуміли в XIX столітті реалізувати своїх національних прагнень, національну ідею, створити свою державу.

Хоч би там як, але сьогодні ми таку державу маємо. І те, що вона проіснувала трохи більше ніж 13 років, мені здається, і дало такий своєрідний ефект. Адже пригадаймо події 1991 року: тоді не було таких масових виступів, не було чіткого усвідомлення, що ми — український народ, який має певні орієнтири і стоятиме до кінця. Так, ми проголосували за незалежність, але потім соціологічні дослідження показували, що через кілька років ті самі люди, які голосували за незалежність, уже б за неї не проголосували. Нинішні події продемонстрували, що, хоч якими складними були уроки незалежності, але в умовах цієї держави, при всіх її мінусах і перепонах для формування повноцінної української нації, ми все ж таки пройшли певний шлях і маємо, на мою думку, позитивний ефект.

Щодо релігійного чинника… Я б не хотів перебільшувати його значення, бо маємо своєрідний парадокс. З одного боку, церква (маю на увазі церкву у широкому значенні — різні конфесії) користується досить великим авторитетом в українському суспільстві. Принаймні за соціологічними дослідженнями, серед усіх суспільних інститутів люди довіряють їй найбільше. З другого, ми бачимо, що вплив церкви на політичне життя невисокий. За даними різних соціологічних досліджень, не так уже й багато людей (близько двох відсотків) прислухається до думки духовних пастирів. Це можна трактувати по-різному. Я вважаю, є цілий ряд факторів, які й визначають цю ситуацію. Тобто в українців є досить чітке розмежування: релігійна сфера — це релігійна, політична — це політична, і вони не перетинаються. Ми бачимо, що під час виборів були намагання певних релігійних інституцій (я маю на увазі передусім УПЦ МП) якимось чином впливати на їх перебіг, зорієнтувати свою паству на того чи іншого кандидата. Але я не вважаю, що це дало значний ефект. Безперечно, певна частина людей усе ще прислухається до своїх духовних пастирів, але вона незначна.

До того ж слід мати на увазі, що Україна не єдина у конфесійному плані. В нас є і православні, які належать до різних конфесій. У нас чимало греко-католиків і римо-католиків; значна частина українців — протестанти (сучасні), чимало мусульман. Домовитися їм досить складно. У державах із явним домінуванням однієї конфесії ситуація інакша. Наприклад, коли говорять про нинішню ситуацію в Україні, то досить часто проводять паралелі з Сербією чи Грузією. Але і там, і там абсолютно домінуючою є православна церква, причому єдина. Там справді слово глав церков відіграло далеко не останню роль у розвитку подій, у досягненні певного результату. В Україні, на мій погляд, це навряд чи можна реалізувати. Але, звісно, хотілося б, щоб представники домінуючих конфесій сіли за круглий стіл, досягли якоїсь домовленості і звернулися до конфліктуючих сторін. Можливо, вони могли б відіграти певну консолідуючу роль, і таке звернення дало б якийсь ефект.