Як козаки Київ здавали

«Ходить бывает склизко

По камешкам иным,

Итак, о том, что близко,

Мы лучше умолчим».

О.К.Толстой

Підмічена Миколою Гоголем у «Взгляде на составление Малороссии» суто таласократична риса характеру малоросійського народу, що дозволяла найкращим його представникам безпечно спостерігати, як бусурмани «розривали до основи» містечко їхнє, чудово пояснює і наше ставлення до головного «містечка» країни — стольного граду Києва. За свою багатовікову історію Київ неодноразово захоплювали вороги — одно- або іноплемінні. І в цьому кількісному відношенні українська столиця навряд чи вирізняється з ряду інших.

Рим теж захоплювали неодноразово. Але щоразу це був шок для його громадян. Скажімо, пам’ять про розгром при Аллії (390 рік до Р.Х.) і захоплення в полон Міста (за винятком Капітолійського пагорба) навічно закарбувалася в римській свідомості і навіть законі: п’ятнадцятий день до секстильських календ був законодавчо визначений «аллійським днем», у який заборонено всі громадські й приватні заходи. Коли після каннської катастрофи (216 рік до Р.Х.) тріумфуючий переможець наблизився до воріт Міста, крик «Hannibal ante portas!» містив не паніку й заклик «рятуйся, хто може!», а тотальну мобілізацію народу римського для відсічі ворогові. У 46 році до Р.Х. диктатор Гай Юлій Цезар захопив Рим, «перейшовши Рубікон», — і йдеться зовсім не про річечку, що відділяла Умбрію від Цізальпійської Галлії. Зайве нагадувати, якою цивілізаційною катастрофою було падіння Вічного міста 410 року після Р.Х. Захоплення Риму німецьким плем’ям вандалів у 455 році визначене у світовій культурі поняттям «вандалізм».

Тому, повертаючись до заявленої теми, наважуся стверджувати: після 1240 року Київ залишався на картах (географічно й політично) не так зусиллями його захисників, як, за висловом Миколи Васильовича, «начебто дивом».

Навряд чи можна висунути претензії до твердості духу киян зразка 1322 року, коли литовський князь Гедимін відвоював Київ у татар. За свідченням Гоголя, «этот дикий политик, не знавший письма и поклонявшийся языческому богу, ни у одного из покоренных им народов не изменил обычаев и древнего правления: все оставил по-прежнему, подтвердил все привилегии и старшинам строго приказал уважать народные права, нигде даже не означил пути своего опустошением».

Набіги золотоординського темника Єдигея 1416 року і хана Менглі-Гірея 1482 року, які за руйнівною силою можна порівняти з навалою Бату-хана, також навряд чи потребували народної мобілізації на зразок римської. Кримчаки пустували мало не щовесни; сховаємося в лісах, перечекаємо, і все владнається.

Немає країни. Є територія, нічим не краща за ту, що поруч, — заради чого смерть приймати?

Іншою міркою слід оцінювати події національно-визвольної війни українського народу. Бо з нації країни спитають інакше, ніж із населення території.

…24 лютого 1649 року під час переговорів із польськими комісарами, відповідаючи на польську претензію щодо самоправства козаків у столиці київського воєводства Речі Посполитої, гетьман Богдан категорично заявив: «Київ моє місто, я пан воєвода київський. Бог мені дав його за допомогою шаблі, більше про це нічого говорити».

Якщо судити з подальшого листування гетьмана його Королівської милості Війська Запорізького, то «пан воєвода київський» у Києві бував не часто. Це й зрозуміло: вкрай тяжкі умови безперервної війни потребували постійної присутності у війську його головнокомандувача.

Головний театр військових дій розгорнувся на заході, у районі, де українська армія стояла впритул до коронних військ. На литовському напрямку промишляли загони, котрі здійснювали напівпартизанські рейди вглиб Великого князівства Литовського (що важко пояснити з погляду дипломатії, бо тоді між Україною і Литвою діяло перемир’я, яке, за деякими даними, уклали Хмельницький і Радзивілл).

Напередодні вирішального бою під Берестечком коронний гетьман Потоцький закидає гетьмана Великого князівства Литовського Януша Радзивілла «заповзятливими», як пише А.Гурбик, листами з наполегливою вимогою якомога швидше відкрити на півночі повномасштабні бойові дії.

Польща і Литва почали бойові дії практично одночасно. 18 червня 1651 року розпочалася двотижнева битва під Берестечком, а біля Лоєвської переправи вранці 26 червня чернігівських козаків полковника М.Небаби атакували литовці. Результатом поразки козацького полководця, який поліг смертю хоробрих у цьому бою, і стало захоплення Києва армією гетьмана Радзивілла.

Не маючи сил організувати ефективну оборону («деморалізовані козацькі загони не бажали зав’язувати бій із великою армією литовського гетьмана; тим часом тривога, яка з’явилася в киян після поразки війська М.Небаби, переросла у відкриту паніку» — А.Гурбик), київський полковник А.Жданович резонно розсудив, що не остаточна втрата першопрестольної столиці не є втратою батьківщини, доки не втрачено армію. Відступивши, він перекрив усі комунікації навколо Києва і дозволив литовським загарбникам задихатися в диму київських пожеж. Знайома картина, чи не так?

Окремої розмови заслуговує позиція найкращих київських громадян і православного духівництва. Як писав тоді очевидець подій, «всякого стану люди, духовні й світські, хочуть бути в підданстві і всій волі королівській, а що козаки проти короля стоять, і війну ведуть, і Києвом володіють, — це чиниться не з їх волі… стало відомо, що митрополит послав до Радзивілла свого посланця, дуже прохаючи його, щоб він прислав своє військо для охорони Києва». Полковникові ж Ждановичу духовні архіпастирі українського народу — митрополит київський і архімандрит києво-печерський — писали «нехай би він в Києві проти поляків більше не стояв, а вийшов би геть»; про те, щоб благословити козацьке лицарство на захист міста, і мови не було.

Захоплення Києва Радзивіллом гетьман переживав тяжко. Далися взнаки і розчарування в нібито особливих стосунках між литовським та українським гетьманами, і зрадництво міської еліти, і очевидна безпорадність козацьких полків та полководців, яку вони виявили в сутичках із дисциплінованою й вимуштруваною литовською регулярною армією.

Тому коли переяславський Рубікон було перейдено і почалася ще одна військова кампанія проти Речі Посполитої, Богдан Хмельницький закидає свого нового сюзерена наполегливими проханнями — «прилежно вторицею и третицею» — якомога швидше послати війська в Київ. Щоб у Києві «от литовских людей было безстрашно».

«Тем лутше все православие и все Войско его царского величества Запорожское утешится, как услышат, что рать его царского величества к Киеву будет». Вирішуючи тактичні проблеми (захисту столиці від нового удару з півночі), керівник козацької держави припустився серйозного стратегічного прорахунку. Він недооцінив ідеологію воцаріння московитів у Києві і значення, якого вони надавали цій події.

«Яко же древле при великом князе Владимире, так же и ныне сродник их, великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русии самодержец, призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостью своею; а Киев и вся Малая Русь вечное их государского величества». Так, якщо вірити статейному списку посольства на чолі з В.Бутурліним про Переяславську раду, говорили гетьман Б.Хмельницький і писар І.Виговський.

У московитів ідеологія — утворюючий стрижень влади. Те, що позначається поняттям «ідеократія». Тому в них гарні ідеологічні слова не розходяться з суто практичними справами. Уроче «яко орел покривает гнездо свое» автоматично переходить у приземлене «угнездиться» на новому старому місці.

Уже 30 січня 1654 року цар призначає своїх бояр Ф.Куракіна і Ф.Волконського воєводами в Київ і наказом із Посольського приказу велить їм, серед іншого, таке:

— у Києві та в інших містах, якими містами Богдан Хмельницький і все Військо Запорізьке володіють, «всяких жилецких людей привести к вере»;

— організувати достойну зустріч нової влади: «и митрополит бы и весь освещенный собор, и полковники, и буймистры, и райцы, и войты, и лавники, и всякие служилые и жилецкие люди про приход их ведали и встречу им учинили»;

— фортецю робити і «чтоб в той крепости всяким служилым и жилецким людям быти безстрашно и надежно»; «чертеж прислать ко государю к Москве»;

— «а ключи городовые держати боярину князю Федору Семеновичю Куракину, а острожные держати боярину князю Федору Федоровичю Волконскому»;

— «от польского и от литовского рубежа по всем дорогам, и по малым стежкам, и по приметным по всем места учинити заставы и сторожи крепкие и велеть беречь накрепко, чтоб в Киев… также ис Киева… за заставы нихто не проехал, и пеш не прошол, и не прокрался никоторыми обычаи»;

— «которые люди придут в Киев… и те б люди являлись в Киеве в приказной избе, а не явясь бы, никаков человек в Киеве не жил»;

— «беглых крепостных людей и крестьян примать не велеть; а которые объявятца, и тех велеть по сыску челобитчикам отдавать»…

…Пан воєвода київський Хмельницький Київ здав, панове бояри московські Куракін і Волконський Київ прийняли.

Як людина, котра з обов’язку служби Божої тонко відчуває силу слова і владу ідеї, більше за інших опирався здачі митрополит Київський Сильвестр Косов. Той самий, який з однаковим ентузіазмом зустрічав біля Золотих воріт тріумфаторів Хмельницького (1648) і Радзивілла (1651). Разом з архімандритом Києво-Печерського монастиря Йосипом Тризною він вперто відмовлявся присягати московському цареві.

За наказом боярина Бутурліна «ламали» митрополита піддячий Плакидін і думний дяк Лопухін. «Коли уж гетман и все Войско Запорожское веру ему, великому государю, дали, также и киевские жилецкие всякие люди, — аргументував піддячий, — и он бы [митрополит] шляхту, и дворовых своих людей, и мещан, которые в софейском дому есть, прислал к вере тотчас, не наводя на себя за то государского гневу. А будет он шляхты, и дворовых своих людей, и мещан к вере не пришлет, — погрожував Плакидін, — и за то наведет на себя от царского величества опалу, и от гетмана ему за то не пробудет же».

Наступного дня митрополит з архімандритом прислали до віри шляхту, і слуг, і дворових своїх людей...