Як сімейний дитячий будинок шукав дім

Як воно жити переселенцям тут, на великій землі, відомо: нелегко знайти житло, роботу, кошти для існування, влаштувати дітей у садочок, школу... А уявіть собі, як долати всі ці труднощі дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ), в якому десятеро дітей - п'ятеро рідних і п'ятеро прийомних?

Родина Діани й Володимира Родикових через усе це пройшла. Їхня історія, мабуть, одна з найблагополучніших (іншим пощастило набагато менше). Щасливою вона стала завдяки винятковій наполегливості й завзятості глави сімейства Володимира, який невтомно стукав у всі двері. А ще - допомозі небайдужих людей та волонтерських організацій, що відгукнулися на його заклики.

На жаль, у списку добрих ангелів-охоронців сім'ї Родикових немає державних органів, покликаних опікуватися ДБСТ. "Допомога чиновників обмежувалася щотижневими телефонними дзвінками й запитанням: "Ну як ви там?" - "Та ніяк!" - згадує Владимир.

Евакуація

Щойно в рідному місті з'явилися танки з російськими прапорами, Діана й Володимир зібрали дітей, кинули в рюкзаки трохи речей (днів на десять, поки не звільнять Макіївку), і вирушили в Запоріжжя, де один благодійний фонд оселив їх у санаторії. Санаторій був літнім, і батьків попередили: жити там можна тільки до осені - приміщення не опалюється. Разом із Родиковими в санаторії жили ще п'ять ДБСТ, вивезених із Донецька. Спочатку діти ставилися до поїздки як до пригоди, але під кінець літа зрозуміли - це надовго. Почали плакати, проситися додому.

У рідному місті сім'ю Родикових давно називали "бандерівцями" за те, що ніколи не приховували проукраїнських поглядів і відкрито підтримували Майдан. "Від нас відвернулися деякі родичі, особливо ті, що живуть у Росії, - згадує Володимир. - Здавалося б, я виїхав до себе додому, в Україну, а вони сказали: ти зрадив Донбас". Після від'їзду родини недоброзичливці навіть потруїли собак, залишених на піклування бабусь і дідусів. Мамі Володимира докоряли знайомі: "Ну що твої бандерлоги, звалили до Пороха?"

Та й на "великій землі" часом доводилося нелегко. "Коли жили в санаторії, нас часто називали "особи, що приїхали зі Сходу", - згадує Діана. - Розумієте? Особи. Навіть на оголошенні в їдальні так було написано. Ну й дехто обзивав по-всякому. Хоча ми такі ж громадяни України й так само любимо свою країну. Ми опинилися між небом і землею".

Осінь наближалася, перспектив з житлом не було, і Володимир з Діаною вирішили їхати в Київ. Їхали в невідомість. "Я написав пост у Фейсбуку, що ми з десятьма дітьми приїдемо в Київ і стоятимемо з табличкою "Шукаємо притулок"!", - згадує Володимир.

Пост став популярним у соцмережах. Його передавали не тільки волонтерам, а й чиновникам, депутатам, журналістам. Чуйні люди кликали родину Родикових до себе, ті відмовлялися: "Люди, ви не розумієте, що таке багатодітна сім'я і скільки нам треба житлоплощі, меблів, посуду. Не хочемо створювати вам проблеми, звертатимемося до держави. Вона за законом відповідає за ДБСТ".

Відгукнувся Микола Кулеба - тоді начальник київської служби у справах дітей. З його допомогою ДБСТ оселили під Фастовом, у селі Червона Мотовилівка - виділили дві кімнати в недільній школі при християнській громаді. Однак попередили: до вересня приміщення слід звільнити.

Інші ДБСТ, які жили з Родиковими в Запоріжжі, повернулись у Донецьк. Там хоча б було житло. "Ми добивалися, - згадує Владимир. - Вони чекали, коли держава їм допоможе. Не допомогла. Однак на окупованій території їм теж довелося нелегко. Спочатку одержували виплати від України, потім їх перекрили, і сім'ї мало не голодували. Згодом усе більш-менш налагодилося - там щось платили. Як живуть нині, точно не знаю, зв'язок перервався. Можливо, і через образу на Україну, яка не допомогла, не підтримала".

Перші два місяці проблеми з виплатами на дітей були й у Родикових. Годували та одягали волонтери, поки на превелику силу не вдалося все-таки забрати документи з окупованої Макіївки. Цим має займатися держава, але…

"Що нам варто будинок побудувати?"

Головна проблема всіх ДБСТ - житло. Оскільки в сім'ї Родикових тато, як сам жартує, - прем'єр-міністр і відповідальний за зв'язки з громадськістю, він і почав оббивати пороги високих кабінетів. Точніше, писати листи президенту, прем'єр-міністру, спікеру, депутатам, губернаторам із проханням посприяти з житлом та допомогою. "Відповідали всі, - говорить Володимир, показуючи купку конвертів. - Допомагати не квапилися: немає, мовляв, на це ресурсів. Нас показували всі телеканали країни, а також США, Німеччини, Франції. Приїжджала навіть журналістка російського РЕН ТВ Катя, яка представився журналісткою з Молдови. У її сюжеті стверджувалося, що в Україні ми нікому не потрібні.

Розголос був великий, а користі жодної. Журналісти "112 каналу" на прес-конференції звернулися до тодішнього міністра соцполітики Людмили Денисової. Потім мені дали телефон секретаря Марини Порошенко. Я подзвонив, і мені вже звично відповіли: "Розумієте, у Марини Анатоліївни немає ресурсу й можливості". Тоді в мене буквально впала планка, і я сказав: "А хто тоді в цій країні хоч щось вирішує? До кого ще звертатися?" Приблизно за два тижні в Червону Мотовилівку за дорученням Марини Порошенко приїхав президент альянсу "Україна без сиріт" Роман Корнейко. Нам тимчасово виділили п'ятикімнатну квартиру, і водночас бізнесмен А.Тигов почав будувати для нас будинок під Києвом".

Першого червня 2015 р., в День захисту дітей, родина Родикових святкувала новосілля. Приїхали депутати, губернатор, Марина Порошенко. Радість Діани й Володимира важко передати словами.

Залишалася проблема з меблями. "Частину ми привезли з Макіївки, - говорить глава сімейства. - Через блокпости, а потім "Новою поштою". Двічі їздили за меблями в Маріуполь і Червоноармійськ. А ще виграли ґрант Євросоюзу. Завдяки цьому придбали ліжка, шафи-купе, холодильник, пічку, пральну машину. Нам дуже пощастило. У Київській області, наскільки я знаю, тільки тепер, за два роки після переїзду, за ґранти Євросоюзу добудовують житло для трьох ДБСТ. У цих сім'ях є ВІЛ-позитивні діти, тому досі вони жили при лікарнях…

У Донецькій області було близько 46 ДБСТ. Коли почалися воєнні дії, більшість з них виїхали в Україну. Як я знаю, до вересня 2015-го жодному з них не надали житла".

Милі зворушливі історії з життя ДБСТ, розповіді про витівки й радощі дітей, теплі фото, дотепні підписи до них на сторінці у Фейсбуку Володимира Родикова нікого не залишають байдужими. Їм допомагають, хоч потреби багатодітної родини - чималі. "На рік нам потрібно близько сотні пар взуття (туфлі, босоніжки, пантофлі, кросівки), - говорить Діана. - Але Бог допомагає нам руками людей".

З'явився в багатодітної родини Родикових і справжній американський дідусь - Дейв Гукін. На Майдані в ТЦ "Глобус" турист побачив фотовиставку "12 історій, які вам варто знати", створену "КримSOS" за підтримки УВКБ ООН і Канадського фонду підтримки місцевих ініціатив. Одна з історій - саме сім'ї Родикових. Дейв і сам виріс у родині, де було 10 дітей. Довго стояв перед фотографією Діани й Володимира з дітьми. А повернувшись до США, зателефонував і запропонував допомогу. "Спілкуємося вже рік. Дейв приїжджав до нас у гості, в квітні знову обіцяв відвідати", - говорить Діана.

Теплий дім

У дворі будинку, де живуть Родикови, ростуть туї, горобини й навіть ялинка. "А навесні все зацвіте й зашелестить", - радіє тато.

У домі Володимира й Діани хоч і галасливо, але дуже тепло й затишно. Біля входу на вулиці в ряд стоять дерев'яні шпаківні - очікують своїх голосистих мешканців. "Кота суворо попередили, щоб навіть і не думав лазити в гості!" - сміється тато.

Почувши голоси гостей, у вхідні двері витикаються відразу чотири цікаві веснянкуваті мордочки. Поруч з дітьми весело гавкають собаки: Ніколь, Франческа та Йорик. Ну а кіт, як і годиться статечному хазяїну дому, не поспішає брати участі в загальному пожвавленні.

Нагорі старші діти роблять уроки. Мама Діана сміється: "Найважче в "домашці" - вчити вірші. Три першокласники в домі!"

Тато Володимир знайшов себе в громадському житті школи - каже, що став членом батьківського комітету одного з класів. Просили й в іншому, але він відмовився - досить і одного.

"У селі, де ми нині живемо, люди нас зустріли добре, - говорить Діана. - Жодної агресії. У школі все прекрасно, хороші вчителі. Тут наші діти вчаться навіть ліпше, ніж у Макіївці. На Донбасі вони ходили в російськомовну школу. А тут досить швидко звикли до навчання українською мовою".

Поки ми розмовляємо, Діана віртуозно готує вечерю й одночасно заглядає в підручники, з якими раз у раз "на консультацію" підходить хтось із дітей.

"Важко з такою великою сім'єю?" - запитую я. "Та ні. У нас усе чітко організовано. Є графік чергувань і по кухні, і по прибиранню дому. Діти мені дуже допомагають, - відповідає Діана - І, звісно, чоловік. Ми з ним не просто любляче подружжя, а справжні друзі".

Я прийшла в гості до Родикових у гарячий час - старші діти дружно сидять за столом і роблять уроки. "Не списуєте одне в одного?" - запитую п'ятиклаcників Дениса, Данила й Лєру. "Ні!" - енергійно мотають головою. "От цікаво, а якби у вас була чарівна паличка, що виконує всі бажання, чого б ви попросили?" - цікавлюся я. "Комп'ютер. У нас один на трьох", - говорить Данило. Інші притихли. "Щоб скінчилася війна, - раптом каже Денис. - Ми б додому з'їздили. Хоча б ненадовго, відпочивати". "Тут теж звикли, у нас хороші друзі, але за домом скучили", - підхоплює слова брата Лєра. "Та не треба мені, мабуть, комп'ютера", - змінює думку Данило.