«Я ВЖЕ ТРИЧІ ОБЛЕТІВ ЗЕМЛЮ…»

Хоч би де ми, друзі та колеги нашого незабутнього Івана Кузьмовича Лисенка, перебували, але 27 травня всі разом приходимо на його могилу на Лісовому цвинтарі. Десять років тому він залишив цей квітучий світ…

У серця свої закони: здається, він є, просто не тут, а десь, адже ніщо не щезає навіки. Письменниця Катерина Мотрич розповідала, як через кілька днів після його смерті їй наснився Іван: «Чого ви плачете весь час?.. Я вже тричі облетів землю…» Невже звершилось те, про що мріяв? Побачив зблизька зорі, задля наближення до яких власноруч збудував телескоп!..

Кузьмича й досі згадує безліч людей, з якими він контактував, товаришував…

…На Володимирській гірці палахкотять жовто-багряні барви, і вечірнє сонце бавиться у вікнах будинків, що височать поблизу парку. І Володимир, з хрестом, у великокнязівській мантії, широкі складки якої полощуться в дніпрових хвилях, своїми могутніми плечами ось уже другу сотню літ підпирає київське небо…

— Я вам не заважатиму? — переді мною постав молодий чоловік середнього зросту, худорлявий, простоволосий, з фотоапаратом через плече.

— Ні… Сідайте, будь ласка.

Незнайомець присів поруч і поклав на коліна фотоапарат.

— Дихаєте свіжим повітрям? — запитав.

Говорив він тихо й поволі, але коли наші погляди зустрілися, від його сіро-зелених, напрочуд гарних очей війнуло добротою і теплом. Подумалось тоді, що це, мабуть, лагідна й чуйна людина. Отож непомітно для себе і повідав йому про свої невдалі «походи» по редакціях. Чомусь не хочуть там брати до друку мої новели.

— Письменницька праця, — сказав незнайомець, — вельми добра й почесна справа. Але дуже тяжка — не кожному до снаги… Щоб повчати іншого, потрібно насамперед багато знати самому і якомога більше бути у вирі сьогодення, але не пасивним спостерігачем!..

Він помовчав мить, дістав із кишені цигарки, закурив і несподівано запитав:

— Чи доводилось вам бачити коли-небудь обличчя й очі князя Володимира?

— Князя Володимира? — перепитав здивовано я.

— Так, ось цього, що хрестив киян на Дніпрі! — збуджено вигукнув і вказав на пам’ятник. Я подивився туди, але ні князевого обличчя, ні очей його не побачив — занадто високо до князя.

— Не доводилося.

— Мені теж. А як би хотілося, — додав мрійливо незнайомець, — глянути йому у вічі.

Потім, підвівшись із лавки, приязно сказав:

— Приходьте завтра годині о третій до редакції «Молода гвардія». І кілька своїх новел захопіть. Я подивлюся… можливо, якусь і надрукуємо. Запитаєте Кузьмича.

— Кузьмича?

— Так. Це я…

Пізніше дізнався, що так називали його колеги…

У кабінеті Івана Кузьмовича Лисенка — відповідального секретаря столичної молодіжної газети, редакція якої містилася на Великій Підвальній, крім господаря, сидів ще один чоловік.

— Знайомтеся! Це — Сашко Васильківський. Хороший хлопець і хороший письменник!..

Кузьмич, проглянувши три мої новели, пообіцяв видрукувати їх у найближчих номерах. І слова свого дотримав…

А через місяць-півтора я знову появився в кабінеті Кузьмича з пляшкою «Українська горілка з перцем» і… лимоном. Дорогою в редакцію купив у Центральному гастрономі.

— Одержав гонорар з вашої газети, — пояснив. — Думаю… не гріх і обмити таке діло.

— Сьогодні у нас видався важкий день, — усміхається Кузьмич, — можна й підлікуватися. — Він знімає з важелів слухавку, комусь телефонує і стиха щось каже.

За якусь хвилину розчиняються двері і до кабінету входить молодик із тарілкою цукру. Я знав його — це був Коля Гоменюк, працівник редакції. Привітався, узяв зі столу лимон, порізав на тоненькі кружальця й поклав у тарілку.

— І закуска готова! — весело проказав.

А через кілька років, коли я жив уже в Мені на Чернігівщині, мені несподівано зателефонував Микола Гоменюк.

— Кузьмич помер, — сказав здавлено.

— Як помер? Чого? — похолонуло в грудях.

— Інфаркт. Жив на ходу і помер на ходу… Поховали на Лісовому цвинтарі…

Сьогодні, приїхавши до Києва, я підсвідомо пішов на Володимирську гірку. Відшукав лаву, на якій, здається, тільки вчора сиділи з Кузьмичем, згадав нашу розмову про князя Володимира і мрію журналіста побачити його обличчя та очі. 1853 року, коли майстри працювали над пам’ятником, хтось із київських газетярів увічнив його на фото, яке кілька ілюстрованих журналів помістили на своїх шпальтах. Звідтоді ніхто більше не фотографував обличчя Великого князя. Навіть і не думав… Іван Лисенко, людина надзвичайно допитлива, зробив це. Сонячного дня підігнав до пам’ятника пожежну машину і, піднявшись на найвищий щабель її драбини, сфотографував обличчя Хрестителя Київської Русі. Мрія здійснилася, а фото, зроблене українським журналістом, облетіло весь світ. Він і не гадав, що воно стане пам’ятником і йому…