«Я не здесь…». Пам’яті Римми Казакової

«Помирають майстри, залишаючи спогад, як рану…», — написала Ліна Костенко.

Страшно жити в епоху, коли на твоїх очах у минуле відходять ті, на чиїх плечах трималося мистецтво ХХ сторіччя. На видноколі вже зовсім інші покоління, інші цінності, інші проблеми. Попри всі струси, саме ця доба породила — поряд із найжахливішими катастрофами воєн і голодомору, тиранії і репресій — нові взірці культури: англійської, американської, російської, польської і, звичайно, української. Саме це століття спромоглося сформувати в просторі культури нових «титанів», котрі постають захисниками найтонших матерій людської душі, бо самі мають усередині надчутливий датчик, який може безпомилково поставити діагноз добі або вказати на біду. Такий собі барометр високої культури.

До таких людей належала і Римма Казакова, серце якої перестало битися 19 травня о 13.00...

Я не здесь.

Я там, где ты...

В парках строгие цветы.

Строгий вечер.

Строгий век.

Строгий-строгий

первый снег.

Римма Казакова відчувала людину, відчувала час, та, на жаль, як часто буває, час не відчував її. Народилася поетеса 27 січня 1932 року в Севастополі. У ранньому дитинстві жила в Білорусі, після закінчення школи вступила на історичний факультет Ленінградського університету. Перші вірші побачили світ 1955 року. Впродовж семи років жила на Далекому Сході, працювала редактором студії кінохроніки в Хабаровську. 1958 року в цьо­му місті вийшла перша збірка її віршів — «Зустрінемося на Сході». На початку 60-х переїхала до Москви, працювала над перекладами віршів з мов народів СРСР (перекладала з абхазької, кабардинської, литовської, таджицької, інших мов). 1964 року закінчила Вищі літературні курси. В її доробку — збірки поезій «У тайзі не плачуть» (1965), «Пам’ятаю» (1974), «Набіло» (1977), «Русло» (1979), «Країна любов» (1980), «Пробний камінь» (1982), «Зійди з пагорба» (1984).

Нехай теоретики запевняють, що вічного у світі нічого немає. Можливо, у світі прагматики, матеріалізму це й справді так. Але є Дух, який проявляється в людині через «філософію серця». І звичайна людина, не ув’язнена путами теоретичних міркувань про «всезагальне», прагне знайти в цьо­му світі свій маленький «приватний простір», аби насолоджуватися світом, уникаючи марноти. Вона хоче жити й відчувати, але при цьому почуватися людиною, а не падчеркою соціально-політичних протиріч. І для цього часто потрібно зовсім мало — гарна книжка, гарна поезія, яка, оминаючи буденність, має унікальну властивість «вилікувати» людину від «міської втоми», піднісши до естетичних та етичних висот. Це необхідно людині — висота, схована в найменшому слові, в найдрібніших образах, які начебто такі прості, що часом навіть не надаються до складних теоретичних розкладок. Але чомусь усе нові й нові покоління повертаються до цієї поезії. Цікаво, а як буде тепер…

Римма Казакова ввійшла у простір літератури в 23 роки. Поетеса не поспішала до читача, коли зважити, що часто перші поетичні збірки з’являються в 15—18 років. Римма Федорівна належить до «субстрату» російського шістдесятництва. Звичайно, в цьому «ліберальному» розумінні шістдесятництво мало місце і в Росії, і в інших республіках СРСР, скрізь, де система терору намагалася знищити особистість. У Москві, можливо, шістдесятництво розвинулося найбільше, оскільки, скажімо, в Києві атмосфера на той час була ідеологічно стриманіша, ніж у всерадянській столиці. Римма Казакова належить до тих, хто зумів постати проти системи однолінійності соцреалізму, проти паровозності, трафаретів та оспівування терору. Але кажучи так, варто розуміти, що йдеться не про стусівський опір системі, не про самозречення й барикадність. Просто людина знайшла в собі сили бути собою, а не середньоарифметичною радянською людиною, захотіла писати так, як відчуває у міру свого таланту, даного Богом, а не так, як потрібно писати, бо таким є провідний художній метод. Людина не писала про символи червоної доби, а жила у своєму світі й любила його по-своєму, не так, як інші.

Поетесі було затишно в її камерному всесвіті. Вона не шукала марної слави, хоча й була популярна, її поезію знали і в далеких зауральських куточках, і, звичайно, в Радянській Україні. Поетеса не боялася бути щирою, головне у творчості — не сфальшивити.

Творчість Римми Казакової — це історія другої половини ХХ сторіччя, це біль і щастя звичайної людини. Невипадково жанр елегії вдавався їй найкраще. Її поетичний світ — це келія, а лірична героїня має францисканську любов до світу. Саме це францисканство, яке дарує людині чутливість до кожної травинки у світі, дає можливість якнайповніше відчути біль і страждання. Тому ця поезія й підносить людину до небес, залишаючи на якийсь час у тих високостях.

Для Римми Казакової не властиві проміжні барви й притишені звучання. Якщо радість — так в усій повноті, якщо сум — то так, що проймає тіло й душу, залишаючи по собі важкий етично-естетичний досвід, який людина має осмислити, аби піднятися на ще одну сходинку життя. Її поезія повертає нас до краси, до естетики, до правди (а не правдоподібності). Тепер такої поезії немає — час, мовляв, не той. Немає такої конденсації емоцій на сантиметр поезії, немає такої «сенситивності». Можливо, гуманізм у поезії не модерністська штука, а можливо, що все залежить від «калібру» майстра. Поезія має бути людяною — відвертою, навіть потворною, але… все одно людяною.

В конце печальной эпопеи,

перевернувшей жизнь мою,

я на развалинах Помпеи,

ошеломленная, стою.

В нас человек

взывает зверем,

мы в гибель

красоты не верим.

Жестокость!

Парадокс!

Абсурд!

В последний миг

последней боли

мы ждем предсмертной

высшей воли,

вершащей справедливый суд.

Важко писати про когось, коли тобою «керує» лише аура цієї людини, лише ментальний образ, власне, навіть проекція, що ґрунтується на особистісному діалозі «Я — Поезія — Поет». Читаючи такі вірші, як у Римми Казакової, часто навіть імені автора не помічаєш, а подеколи навіть здається, що так може сказати кожен, або навпаки: усе це — про мене і ні про кого більше. Шекспірівський ефект. Римма Казакова — айсберг у великому просторі російської літератури Але чимдалі простір звужується, і такому айсбергові бракне місця. Тоді доводиться обирати поетику мовчання, бо, як почали переконувати новітні видавці, «поет — це не професія». Гонорари за вірші в газетах мізерні, а сама Римма Федорівна ніколи ні в кого нічого не просила. Та й хто подасть (і чи потрібні поетові подачки!), коли сама поетеса відверто виступила проти третього строку Володимира Путіна! А в двохтисячному році — проти повернення сталінського гімну. В одному зі своїх останніх інтерв’ю на запитання про те, «чи можна жити з великою душею у світі, де закони виживання виключають подібні риси в людині», Римма Казакова відповіла: «Навіщо виживати? Треба жити. А що стосується матеріальної скрути, то я дитина війни. Так, як ми жили тоді, ніколи вже ми жити не будемо. І на хліб, навіть із маслом, у кожного вистачить… Погано, що поезію відсторонили від участі в громадянському процесі. Поет перший помітить те, чого ще ніхто не може побачити».

Висока етична планка й чесність, насамперед перед собою, до кінця, до останньої краплі життя, до скону — це принцип Римми Казакової. І ні на крок від моральних норм, які шанувалися у світі споконвіку, а тепер чомусь почали зневажатися.

Живут на свете дураки,

Идут-бредут

в своих веригах,

Невероятно далеки

От разных умников великих.

Но умники за их спиной

Гогочут...

— Видели растяпу?

Дурак, весь век

с одной женой!

— Дурак, не может

сунуть в лапу!

— Дурак, на вдовушке

женат

И кормит целую ораву!..

Пусть умники

меня простят —

Мне больше дураки по нраву.

В одному інтерв’ю Римма Казакова відверто зізналася: «Я не маю жодної Державної премії, хоча я сорок років працюю в поезії. Гадаєте, я маю на них гніватися? Не маю! Але виходжу на вулицю, і люди мене впізнають!».

А жизнь у каждого в руках.

Давайте честно

к старту выйдем,

И кто там будет

в дураках —

Увидим, умники! Увидим.

А ще поетеса сказала: «Писати вірші — це справа життя. Але спочатку потрібно довести суспільству, що ти корисний для нього. Шлях цей важкий. Тому ним ідуть обрані. Я не дуже вірю у вищі сили, але іноді мені спадає на думку, що в поета є особливе призначення й що ці сили все ж таки допомагають».

Смерть Римми Казкової — це втрата не лише для російської культури, а й для світової. Тепер мало таких людей, а поетів і поготів. Шкода, якщо ця поезія не знайде новітнього реципієнта, тобто читача ХХІ сторіччя. Світ постмодерних сумішей привабливий як красива троянда з металу чи кришталевий палац. Але ніщо не замінить запаху скошеного сіна й повітря після дощу, як і поезії незрівнянної Римми Казакової — титанічної жінки ХХ сторіччя.

…Переходы, перегрузки,

долгий путь домой...

Вспоминай меня без грусти,

ненаглядный мой.