Я МАЛЮЮ, Я СЕБЕ МАЛЮЮ...

— Поглянь, як я гарно намалював! — радісно заверещав мій син, демонструючи ще не зовсім висохлий «шедевр».

Малюнок справді справляв враження. На тлі блакитного неба жовтіло сонце, внизу зеленіла негуста травичка, на якій було щось коричневе, дуже схоже на величезного таргана, що стоїть за диригентським пультом. Згадавши поради дитячих психологів, я передусім похвалила те, що юному маляру справді вдалося:

— Так, небо й сонечко в тебе чудово вийшли. Так навіть тато не намалює. А це що? — поцікавилася потім, показуючи на коричневого «монстра».

— Ти що, не бачиш? Це ж хатинка на курячих ніжках, а біля неї доріжка.

Важливий не результат — зовнішня схожість, а сам процес. Головне, щоб дитина мала змогу реалізовувати себе у творчості й одержувати від цього радість. Пригадую, в дитинстві мені дуже подобалося малювати: чистий аркуш паперу збуджував уяву, хвилював запах фарб, а власні твори здавалися чудовими. Та якось, у класі шостому чи сьомому, переглянувши свої малюнки, я глибоко розчарувалася, зрозумівши, що малювати не вмію, і відтоді до фарб не торкалася. А чи можна зробити так, аби бажання творити не зникало в дитини й у старшому віці?

Для цього, одностайно запевняли мене митці, потрібно навчатися живопису й малюнку серйозно. Але тільки з того часу, коли дитина починає критично оцінювати свої твори, — років з дванадцяти-тринадцяти.

— Маленькій дитині головне не заважати, — повчав мене бородатий портретист на одній з великих художніх ярмарків-продажів. — Вона сама знає, як малювати. Дитячі малюнки цікаві саме своєю чистотою, безпосередністю, надзвичайним почуттям форми й кольору. Маля часто зображує не сам предмет або людину, а те, що про них знає. При цьому виходить внутрішній, отже, найточніший портрет. Моя донька трирічною намалювала нашу родину, нагородивши кожного рисами, про які той мріяв. Так я, приміром, вийшов високим і худим, а дружина з пухнастим волоссям і довгими ногами. Я, до речі, знаю художника, котрий брав малюнки свого сина, переносив їх на полотно, злегка творчо опрацьовував і виставляв на продаж — були вони, слід сказати, вельми популярні.

— У дитини має бути стимул, — підтримав розмову сухорлявий графік. — Коли я був маленьким, мені завжди подобалося щось робити разом із батьками. Тож свого Дениска я намагаюся частіше брати з собою в майстерню — даю йому папір, пензлі, фарби й повну свободу дій. Лише часом підправляю відверті огріхи.

— Отак ти його і «ламаєш», — заперечив імпозантний імпресіоніст. — Чому ти такий упевнений, що малюєш правильно, а він — ні? Можливо, його бачення світу найточніше?

— То що ж усе-таки робити: показувати дитині, як треба малювати, чи ні?

— А ви знаєте «як»? — у свою чергу запитала мене Наталія Вінниченко, викладач живопису, противник класичної методики викладання. — Якщо батьки не фахівці, то їм краще не братися за це. Показуючи маляті, як «по-вашому» потрібно зображати будинок або дерево, ви формуєте в нього стандартне мислення. От скажіть, ви де-небудь бачили жовте сонце з променями, які виходять із нього? Якщо дитині цього варіанту не показувати, то їй і на думку не спаде так малювати.

Коли я працюю з геть маленькими, намагаюся не так показувати, як говорити про живопис і малювання. Запитую, для прикладу: «А як ти це намалював би?», «Як ти вважаєш, на що схожі хмари?» або пропоную поспостерігати за тією ж стежиною — під ногами вона широка, а он там у лісі здається зовсім вузенькою.

— Ну а коли дитина приходить і просить: «Намалюй!».

— А ви скажіть: «Добре, тільки спочатку ти, а потім я». І не переконуйте дитину, що дорослі малюють краще: у малюванні не може бути «гірше» і «краще». До речі, пригадала смішний випадок. Я тоді навчалася в другому чи третьому класі, і нам дали завдання намалювати корову. Певна річ, я звернулася до батька — він архітектор і, як мені здавалося, малював чудово. На сміх усій нашій сім’ї, я одержала за Корівку «двійку» й відтоді малюю сама.

— А якщо дитина вперто відмовляється малювати?

— Можливо, ви занадто багато вимагаєте від неї, тож вона просто боїться не справдити ваших сподівань? Не слід намагатися обігнати час.

Свої перші каракулі дитина виводить приблизно в півтора-два роки. Як правило, вони нічого не означають — маляті просто подобається водити олівцем по паперу (інколи і маминою помадою по дзеркалу!). При цьому психологи вважають, що будь-які зауваження на цій стадії можуть викликати затримку розвитку. Через кілька місяців каракулі починають набувати для маляти певного значення. Тобто сам характер «мистецтва» не змінюється, але автор уже дає йому цілком конкретні назви: «Це — тато» або «Наш будинок». І лише приблизно у три із половиною-чотири роки твори юного художника починають набирати звичних для нас обрисів.

Буває, що бажання малювати убиває байдужість дорослих: маля повинно бачити, що мама й тато цікавляться його творчістю, радіють успіхам, бережуть найкращі роботи та «хваляться» ними перед гістьми — адже те, що нікому не потрібне й нікого не тішить, не викликає натхнення.

— І все-таки більшість дітей «переростає» таке захоплення.

— Найчастіше це трапляється тому, що дитина починає критично оцінювати свої роботи. Тут є два шляхи. Або відвести «критика» в художню школу, або змінити його погляди на творчість. Походіть у музеї, на виставки. Нехай він побачить, що живопис буває різним і далеко не всі художники гіперреалісти. Радше, навіть, навпаки. Нехай зрозуміє, що картина може відображати не лише предмети й людей, а й стан душі, настрій, а для цього зовсім не обов’язково вміти малювати реальні предмети. Відомий дитячий психотерапевт Вайолет Оклендер пропонує давати дітям досить оригінальні завдання: «Намалюй, яким був би світ, якби він був таким, як тобі хочеться», «Намалюй, що ти відчував, коли посварився з братом», «Змалюй свій найщасливіший момент у житті» тощо.

При цьому нехай дитина малює і фарбами, і олівцями, і фломастерами, і кольоровою крейдою. Не треба заважати, коли вона схоче на акварелі щось домалювати кульковою ручкою чи розмалювати гуашшю принесений із вулиці кругляк. А що як у майбутньому вона винайде нову техніку живопису чи стане фундатором цілого напряму?

* * *

Іноді малюнки можуть розповісти, наскільки комфортно почувається маленька людина в навколишньому світі. На думку російського дитячого психолога-психотерапевта Наталії Кедрової, переносячи на папір свої страхи й переживання, дитина сама собі допомагає впоратися з новими чи непростими подіями життя.

Так, діти, котрі почуваються невпевнено, створюють малюнки, схожі на схеми метро, системи водогонів із кранами чи географічні карти — наче намагаючись упорядкувати мінливий і хисткий світ дорослих. Діти, що зазнали сильного переляку, повторюють страшні фрагменти з малюнка в малюнок. Адже це — найприродніший для дитини спосіб розібратися з тим, що її лякає. Найчастіше хвилююча тема помалу сходить нанівець, і в маляти з’являються нові сюжети.

Дуже промовисті зображення окремих фігурок. Приміром, якщо дитина постійно малює самотніх «героїв», то, можливо, їй бракує уваги й любові дорослих або спілкування з однолітками — дітям властиво мислити «сімейними» категоріями. Підняті чи опущені вниз зі стиснутими кулачками руки в чоловічка на малюнку свідчать про песимістичний настрій автора або агресивність. Великі очі з промальованими зіницями або ж без зіниць і з заштрихованими склерами — символ страху або тривоги. Про невпевненість у собі можуть розповісти ноги фігурки — якщо вони намальовані без ступнів. У нормі своїм героям і героїням дитина малює стійкі опори у вигляді ступнів ніг або широкої основи довгої сукні. Упевнена в собі, врівноважена дитина зазвичай концентрує зображення в центрі аркуша, використовуючи жирні чіткі лінії.

Але не слід при погляді на твір своєї дитини відразу впадати у відчай або ставити діагноз — цілком можливо, що ви не врахували всіх нюансів і неправильно інтерпретували «піктограму». Повну картину психічного й емоційного стану дитини може дати лише кваліфікований дитячий психолог.