Втрачені для України

Хтось замислювався над тим, яку частину свого потенціалу втрачає Україна через відтік кваліфікованої робочої сили, а особливо внаслідок еміграції освічених людей? Почалося це не вчора. Вже сто років тому через безземелля українці Галичини масово виїздили до Канади та Аргентини. На схід Росії їхали столипінські переселенці - наддніпрянці та слобожани. Пізніше і одні, й другі, й треті покидали рідний край через політичні обставини. Якою була б Україна, якби всі ці енергійні й легкі на підйом люди залишилися вдома?

Втім, багато втратили ми й унаслідок еміграції людей інших національностей - як-от одеського єврея Олександра Гершенкрона (1904-1978). Це відомий учений-економіст, який прославився тим, що вивчав феномен бідності і знайшов шляхи її подолання, описавши феномен «наздоганяючого розвитку». А де його найбільше знають і цінують? Правильно - там, де люди живуть заможно: в Канаді, Сполучених Штатах, Західній Європі. І це досить сумна обставина, адже Олександр Гершенкрон мав би належати передусім Україні. Бодай уже тому, що за місцем народження він одесит. Щоправда, в 1920 році нашому землякові довелося переїхати з України до Австрії, оскільки його освічений батько категорично не сприймав більшовизму. А згодом і Австрія виявилася незатишною для єврейської родини… Лише в Сполучених Штатах Олександр Гершенкрон зміг реалізуватися як потужний учений-економіст. Зрозуміло, що працював він не на Радянський Союз і тим паче не на Україну. Про інтелектуальний потенціал нашого земляка говорять його праці: «Хліб і демократія в Німеччині» (1943), «Економічні стосунки з СРСР» (1945), «Економічна відсталість в історичній перспективі» (1962), «Європа в російському дзеркалі» (1970).

Тому тепер, коли ми полюбляємо згадувати в негативному контексті Одесу Маркова і Костусєва, було б нерозумно замовчувати дуже оптимістичну обставину: «перлина біля моря» здатна виховувати не лише названих одіозних діячів, а й цілковитих їхніх антиподів. Таких, як, приміром, наш сучасник Володимир Вітковський, інженер-хімік за освітою, котрий хоч і опинився зрештою там само, де й його великий попередник (у США), все ж устиг залишити помітний слід в історії українського мовного відродження. Про його теоретичний доробок можна говорити принаймні з повагою. Звичайно, ми вміємо ігнорувати й не такі цінні речі, але це вже суто наша, національна, проблема...

Дивно що людина, яка на відміну Гершенкрона була проукраїнською до мозку кісток, не знайшла себе у львівській «Просвіті» чи в якійсь патріотичній партії. Знаючи Володимира впродовж вісімнадцяти років, можу сказати, що він не кривив душею, коли писав: «Наскільки не мислю свого життя без корейського комп’ютера, італійської пральки, німецьких журналів чи англомовних новин з усього світу - настільки ж не бажаю обходитися без українського слова, української пісні, українських писанок, вишиванок, великодніх і купальських свят…». Мав непростий характер, але був людиною слова, завжди готовою прийти на допомогу. Не терпів лицемірства, тому міг створювати дискомфорт у середовищі тих, де ця риса вважається нормою. Не всіх галичан він улаштував би як однопартієць і тим паче як лідер. Це був би другий Іван Франко «єврейського розливу». Закликав би до дії і нікому не давав би жити спокійно. Мабуть, через це із самореалізацією в українському «П’ємонті» одеситу не пощастило. Хоча останні двадцять років свого життя Вітковський безвиїзно прожив у Львові, про нього тут знають так само мало, як і про Гершенкрона в Одесі.

* * *

Оцінювати інтелектуальний внесок Володимира Вітковського непросто. Згадаю тут тільки дещицю з написаного ним. Але й вона свідчитиме: українцям Львова було що «намотати на вус», аби використовувати у своїй практичній діяльності. Ось дуже поверховий перелік статей львів’янина одеського походження: «Універсальна цінність рідного слова» (1992), «Шанують того, хто себе шанує» (1994), «Національне відродження: «згори» чи «знизу»?» (1997), «Випробування незалежністю» (1998), «Урок в єврейській школі» (1998), «Архетипи історії й «молекулярна енергія» поступу» (2000), «Національне відродження: в пошуках наступальної доктрини» (2001), «Євророздуми» (2003), «Через минуле - в майбутнє» (2003), «Народовство - незатребувана спадщина» (2003), «Кати, жертви й Україна як спільний проект їхніх нащадків» (2006), «Українська криза: проблема діагностики» (2009), «Єврейська загадка» і концепція соціального капіталу» (2010)...

Повторюю, це лише мала частина статей на мовну, культурологічну та соціальну тематику, написаних непоганим хіміком. Дивно, як усе-таки йому за такої «негуманітарної» підготовки вдавалося зазирати набагато далі, ніж бачили лідери українських патріотичних партій і громадських організацій. Володимир міг глибоко проникати в суть речей і явищ. Скажімо, він добре усвідомлював, що нинішні українські очільники мовного відродження не зможуть довести справу до переможного кінця. Чому? Про це він детально написав у статті «Відродження української мови й побудова громадянського суспільства в Україні» (2001). Аналізуючи діяльність громадських організацій, він бачив, що вони дуже відрізняються від ідеальних чи (вживу його термін) «пошукуваних». Незле вивчивши життя «патріотичного» Львова, автор запевняв, що відмітною рисою тогочасних громадських організацій (ГО) є обслуговування ними інтересів… самих засновників та номенклатури. А добре було б, якби всієї громади! В ідеалі пошукувані ГО мали би бути спілками вільних однодумців, а насправді, в них панує «патронажно-клієнтельський» тип стосунків. Основними ресурсами ГО є: «гроші, офіси, техніка, зв’язки». А в ідеалі хотілося б, щоб то були: «люди, ідеї, ініціатива, завзяття, підприємливість». Основним завданням громадських організацій мало б бути залучення людей та ідей. Натомість вони насамперед будь-що прагнуть: «залучити кошти, знайти фінансових донорів, жертводавців». Володимир Вітковський вважав, що керівникам ГО годилося б мати самосвідомість Івана Хрестителя: «Той, хто йде за мною, сильніший за мене!». Натомість більшість із них чомусь вважають себе ледь не «месіями» і зовсім не збираються давати дорогу талановитішим, ростити собі гідну зміну. Відтак більшість громадських організацій зазвичай впадають у «сплячку» відразу після періоду становлення. А для того щоб відроджувати мову не на словах, а на ділі, за словами автора, потрібне «постійне вирування ініціативи»!

Згадану статтю написано понад десятиліття тому, але відтоді в Україні мало що змінилося (коли говорити про підходи громадськості до розв’язання мовних проблем). Тому й пожинаємо такі результати…

* * *

Володимир Вітковський, живучи у Львові, не боявся говорити українцям гірку правду у вічі. А опинившись у Сполучених Штатах, він і про євреїв пише не завжди компліментарно. У статті «Українське єврейське питання: у дзеркалі «чужої» біди» («Українська правда», 30.05.2011) колишній одесит так пояснює причини еміграції євреїв з України після здобуття нею незалежності:

«Від самого початку більшості українських євреїв якийсь глибинний інстинкт, якісь витіснені у підсвідомість пласти історичного досвіду - допомогли зрозуміти, що український рух приречений на результати, що аж ніяк не відповідають проголошеним лозунгам. Ця більшість не побажала перетворювати чужу катастрофу на свою власну і тихо зникла з місця подій. Вириваючись за межі пострадянського простору, його представники не тільки розповідають усім, що приїхали «з Росії», але і любовно відтворюють острівці «русского мира» на нових місцях свого перебування. З гріхом навпіл цей факт можна пояснити тим, що основна маса євреїв полишила Україну ще в часи розпаду СРСР або відразу після його розпаду, але…

Парадоксальним чином «непомічання» демонструють і ті їхні співплемінники, які продовжують жити в Україні! Причому їхній «українонігілізм» виявляється не лише у ставленні до напівбутафорської і малосимпатичної держави. Ще більше - до народу, який населяє цю державу, до його аж ніяк не бутафорської історії та культури…

У місті Львові (!) впродовж кількох років жодна культурна програма місцевого «Хеседу» не була присвячена хоч якій-небудь українській темі. Не «недостатньо», не «мало» - а саме жодної з багатьох сотень! Організатори конференції з Голокосту, яка проходила саме в дні поминання жертв Голодомору, - жодного разу не згадали у своїх інтерв’ю про українську трагедію… Приклади парадоксальної неприсутності України та українців у єврейській свідомості можна наводити сотнями. Тоді як протилежні їм залишаються винятками з правила. Зворотним боком цієї масової неприсутності є своєрідні прояви «все-таки присутності»… Специфічно розкриває українську тему популярний бард: «Украина - моя кухня. Здесь я ем». Посивіла екс-радянська «зірка» зубоскалить перед телекамерами: «Ну, не ложится опера «Кармен» на украинский язык!», вірш Й.Бродського «На независимость Украины» неможливо коментувати без слова «патологія». Не злічити єврейських авторів, які щедро поливають у своїх текстах українців найсмердючішими словесними помиями. І як часто з боку українців ми бажаємо поведінки, не характерної для нас самих…».

Гадаю, цілком можемо говорити про «феномен Володимира Вітковського», бо подібні подарунки Львову Одеса робить нечасто. Тож спитаємо тоді: а що було базисом, поштовхом? Як на мене, підґрунтям було те, що в радянській Одесі навіть у деяких російських школах непогано викладали українську мову. Здібний єврей її опанував. А от про «поштовх» сам одесит, який вищу освіту здобув у Москві, написав коротко й щиро: «Десь наприкінці першого курсу почав писати конспекти українською мовою (це - навчаючись у Московському університеті! - С.Л.) й учащати до магазину української книги на Арбаті. До національної притомності повернули мене не висилання західних «голосів», не крадькома прочитані твори націоналістичних авторів чи контакти з дисидентським середовищем, а випадково почута пісня «Очі волошкові» - її лірична мелодійність та краса поетичних образів владно покликали в світ культури, що багатьма вважалася другосортною та «неперспективною»…».

Одесу годі засуджувати за те, що не створила умов для самореалізації Олександра Гершенкрона. Часи були не ті. А от «національно-свідомий» Львів мав усі можливості зберегти для України талановитого, небайдужого, прихильного до українства Володимира Вітковського.