Воскресіння Василя Седляра. Твори розстріляного художника повертаються до українців

Художник Василь Седляр… Од­не з імен, яке ще в 30-ті роки минулого сторіччя, здавалося б, назавжди було викреслене з істо­рії української культури. 13 лип­ня 1937 року на закритому засіданні Війсь­кової колеґiї Верхов­ного Суду СРСР у Києві Седляра було засуджено до розстрiлу за «належність до нацiонал-фашистської органiзацiї, яка планувала терористичнi акти проти керiвникiв ВКП(б) i радянського уряду». Того ж дня вирок було виконано: художника розстріляли у підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, художником Іваном Падалкою та іншими обвинуваченими. 1938 року, в рік створення Спілки радянсь­ких художників Ук­раїни, в Київсь­кому музеї російського мистецтва картини Седляра пошматували, а всі твори монументального настінного живопису його та інших «фор­малістів-бойчукістів» безжально знищили. Шевченків «Кобзар», ілюстрований Седляром, було вилучено з усіх бібліотек і спалено, а його збе­рігання в приватній книгозбірні прирівнювалося до «антирадянщини».

Народжений на Полтавщині 1899 року селянський син Седляр закінчив Київську художню школу і 1919 року вступив до Українсь­кої державної академiї мистецтв у Києвi. Вчився у майстернi монументального мистецтва професора Бойчука. Іще студентом Седляр почав викладати. «З сiчня 1921 року призначений був радою Академiї iнструктором художнiх показових курсiв при Академiї для робiтникiв, дорослих та дiтей», – писав він в автобіографії. Після завершення студій, у січні 1923 року, його призначили керуючим Межигiрським художньо-керамiчним технiкумом (зреорга­нiзованим із профшколи). Один із учнів Седляра в технікумі, Пантелей­мон Мусієнко, згадував: «Вже в першій рік навчання він нас підкорив системі своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював тво­ри західноєвропейських імпресіо­ністів. Фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Прик­лади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог».

1925 року Седляр став одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). «АРМУ – бойчукісти, – згадував Михайло Дерегус. – Візантія, ікона, народна картина і народне мистецтво, а головно Джотто, були орієнтирами в їхній творчості. Звичайно, не були вони такими обмеженими, щоб сповідувати лише вище назване, їх цікавило все, що відбувалося у світовому мистецтві. З усіх видів образотворчого мистецтва за чільне вважали фреско-монументальне. Очевидно, «мозком» цього об’єд­нан­ня був Бойчук, проте, мені так здається, лідером був Василь Теофанович Седляр. Людина великої культури, вмілий організатор, з неабияким даром оратора».

З кінця 1920-х років почалося цькування Бойчука та його учнів у пресі. Безневинна на перший погляд дискусія в часописах, як це було модно в ті роки, поступово переросла у пряме обвинувачення всьому Бойчуковому вченню, в неприйняття творчості «бой­чукістів»; дедалі більше наголошувано ідеологічні «помилки» школи: вплив візантійської спадщини та релігійних традицій.

«Довгі роки безнастанного цькування із зміною напруги й різним пафосом звинувачень логічно розпадаються на періоди, – пише історик Сергій Білокінь. – Спочатку йшлося ще тільки про різницю творчих устремлінь, якою відзначались мистці різних угрупувань. Скажімо, Валеріян Поліщук міг собі дозволити звинуватити Бойчука у стилізаторст­ві (1926), і тут бачимо ніби безневинну різницю в творчих настановах. Та за кілька років ідейний екстремізм окремих творчих діячів дійшов такого ступеня, що мистецький критик М.Бабенко у травні 1929 року писав уже про містичне світосприймання, ретроградність і глибоку реакційність візантизму – як того джерела, з якого «черпають для створення художньої форми» бойчукісти. А у жовтні того самого 1929 року поет-футурист Гео Шкурупій написав проти бойчукістів статтю «Диктатура богомазів», в якій перекреслював сам творчий напрямок, йому, футуристові, не суголосний. У тоталітарному суспільстві це була не творча дискусія, а радше сигнал до арештів».

Саме в ці неспокойні роки Седляр створює головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря».

У травні 1930 року, за рік до виходу «Кобзаря» у світ, Дмитро Власюк і Євген Товбін анонсували книжку в газеті «Харківський пролетар». Седлярові ілюстрації вони назвали «справжнім пам’ят­ником творчості поета та великим вкладом до нашої художньої культури». «Робота ця, – писали автори, – вражає своєю епічністю, широким показом теми та проникненням у настрій цілого твору. Всі 75 малюнків Седлярового «Кобзаря» являють собою таке ж органічне ціле, як і «Кобзар» Шевченка. Але вони дають нам Шевченка не романтика, лірика, а поета-бунтаря, що його поезії звучать закликом до визволення всього трудящого люду». Критики відзначали «вільний мазок пензля, що ним зроблено всі ці ілюстрації», прагнення митця уникати «подро­биць та прикрас».

Новий етап роботи над «Кобзарем» розпочався, коли влітку 1930 року випуском книжки заопікувався художній і технічний редактор київської філії видавництва «Література і мистецтво» Володи­мир Вайсблат (псевдонім – Олек­сандр Гер). Він став фактичним редактором обох видань «Кобзаря» з ілюстраціями Седляра.

Перше видання «Кобзаря» з 54 чорно-білими ілюстраціями Седляра побачило світ наприкінці лютого 1931 року тиражем 5 тис. примірників. «Кобзаря» мого тут у Харкові приймають дуже різно – одні захоплено (напр., худ.[ожник] Северин, і це було б дуже пріємно, коли б він не був такий дурень), а другі – категорично вороже, як Комашко (а це було б дуже непріємно, коли б він не був такий дурень!)», писав Седляр. Друге видання «Кобзаря» побачило світ у травні 1933 року накладом 10 тис. примірників на відзнаку 120-річчя від дня народження Шевченка. Седляревих ілюстрацій у ньому було вже 62, зокрема 18 кольорових. Че­рез місяць після Скрипникового самогубства стартували замовлені згори погром «Кобзаря» 1933 року та цькування людей, причетних до його видання. Наслідки не забарилися: у листопаді було заарештовано Бойчука, а 26 листопа­да 1936 року з харківського будинку письменників «Слово», де він мешкав, забрали Седляра й невдовзі доставили до київської тюрми НКВС. Почався шлях на Голгофу…

І навіть після реабілітації 1956 року Седляр та інші бойчукісти в українській радянській культурі залишалися «ворожими елементами». Лише нині, через десятиріччя, творчість художника повертається до його народу.

Цього року видавництво «Дух і літера» перевидало «Кобзар» з вражаючими ілюстраціями Седляра. А з 10 по 20 вересня у Націо­нальному художньому музеї України музеї в Києві буде проводитися виставка творів Василя Седляра.